Дніпрянин Семен Неруш професійно займається мотокросом з 4 років. Зараз Семену 14 і він семикратний чемпіон України з мотоспорту. Улюблена дисципліна спортсмена – мотокрос, зараз він змагається на мотоциклах з двигунами 85 і 125 см.куб, але вже наступного року планує перейти у наступну категорію. В арсеналі спортсмена також є два Кубки України та досвід міжнародних змагань, чемпіонатів Європи та світу. На ЧЄ-2017 Семен вийшов у фінал у класі 85, але трагічна подія зупинила змагання і цьогорічного титулу не забрав ніхто.

Як сказав нам сам спортсмен, мотокрос – це любов на все життя. Ми не знаємо точно, коли він сів на мотоцикл вперше, але точно знаємо, що власного залізного коня він отримав вже у 2,5 роки. Батьки, Анна та Володимир, повністю підтримують Семена, більше того вони ж є його тренерами, наставникам, радниками і, звісно, спонсорами. Що це за спорт та чому Семен так його обожнює читайте в нашому інтерв’ю!

Семене, розкажи нам та читачам, що таке мотокрос та чим він відрізняється від інших дисциплін мотоспорту?

Мотокрос – це їзда по пересіченій місцевості з природнім покриттям. Заїзди тривають від 10 до 40 хв. Класи діляться за віком спортсмена та кубатурою мотоцикла (см куб: 60, 65, 85, 225, 250 та найпотужніший клас Open - 450). Швидкість руху залежить від траси та покриття. Найбільша швидкість, яку спортсмен розвиває під час змагань – 100-150 км/год, але в середньому ми рухаємось зі швидкістю 50-60 км/год.

Я люблю мотокрос за те, що тут не можна «схалтурити». Ти не можеш тиждень або два не тренуватись і раптом перемогти на змаганнях. Тут необхідно постійно тренуватись та викладатись на повну. Крім того, цей вид спорту досить небезпечний. Більшість людей не може опанувати свій страх, та навіть після багатьох тренувань серйозні результати є для них недосяжними. Тож, окрім фізичної підготовки необхідно вміти керувати своїми емоціями.

Як ти справляєшся з емоціями?

Емоції заважають спортсменові їхати стабільно та завершувати перегони без травм. Перед гонкою спортсмени ведуть себе по-різному, одні не можуть всидіти на мотоциклі, хтось «рипається» мотоциклом, а я люблю прокричатись перед стартом. Так я знімаю напругу і зосереджуюсь на трасі.

Скажи відверто: мотоспорт – це небезпечно?

Так. Це дуже небезпечний вид спорту. Практично в усіх змаганнях декілька спортсменів отримують травми різної складності. Не виключаються і безповоротні втрати. Так сталось і цього року на чемпіонаті Європи. Прямо переді мною розбився мій товариш Ігор Кухарчук. Тоді змагання було припинено. Але такі випадки швидше виключення, ніж правило.

Тебе не лякає можлива небезпека?

Я займаюсь мотокросом все своє життя і не уявляю себе без цього спорту. «Зав’язати» з цим у мене вже навряд вийде. До того ж бажання перемогти в мене набагато сильніше, ніж страх впасти та розбитися.

Враховуючи небезпечність, як до твого виду спорту та вибору ставляться батьки? Чи переживають вони?

Батьки – це моя основна підтримка. Вони і тренери, і спонсори, і моральна підтримка, а часом і фізична допомога. Перед кожним стартом я чую тільки слова підтримки, жодного жалю чи опаски. Взагалі батьки повністю мене підтримують.

Чому саме мотокрос? З чого все почалось?

Важко просто так відповісти, тому що у мотоспорті я фактично від народження. В нашій сім’ї завжди водилась мототехніка, мотоциклами захоплюється мій батько. Він ніколи не був спортсменом та не брав участі у професійних змаганнях. Але мотоцикли то його велика пристрасть. Тож, я з дитинства був «в темі».

Свій перший мотоцикл я отримав у 2,5 роки. Це був абсолютно справжній мотоциклик, хоча і маленький, з об’ємом двигуна 35 см. куб. з мотором від бензопили. Цей мотоцикл я всюди тягав із собою: родинні виїзди на природу, прогулянки у дворі, тощо. І десь через півтора роки може трохи більше, батько подарував мені мій перший спортивний мотоцикл KTM (50 см куб). На таких мотоциклах діти повноцінно беруть участь у змаганнях. Але і тоді це було лише хоббі. Проте, одного разу ми виїхали до «Балки», де спортсмени тренувались професійно. Тоді в батька спитали, чому я не відвідую змагання, адже в мене добре виходило ганятись…. Ось саме тоді ми почали думати про це захоплення як про серйозний спорт.

Яке своє досягнення ти вважаєш знаковим?

Є в мене таки титул. Це мій перший титул чемпіона України. 2011 рік, клас 50 см куб. Я довго до цього йшов і багато тренувався. Я дуже прагнув цієї перемоги. Це був вже 4 рік моїх занять мотоспортом. У 2009-2010 я брав участь у змаганнях та перемагав на місцевих перегонах, але титул ЧУ – це було вперше. Я був дуже щасливий. Тоді я став чемпіоном достроково і міг не брати участь у фіналі. Я приїхав на фінальний етап і вирішив спробувати сили в старшому класі, аби отримати новий та цікавий досвід. Місця я ніякого не посів, але зміг поспостерігати за спортсменами свого класу, своїми суперниками, зі сторони. Це було досить приємне відчуття.

Скільки часу ти витрачаєш на тренування та як поєднуєш спорт та навчання?

Тренуюсь я часто та багато. Чимало часу я проводжу у спортзалі: біг, кардіо, силові вправи. Багато тренувань на витривалість. Безпосередньо на мотоциклі я тренуюсь 3-4 рази на тиждень, в середньому, по три години. Іноді тренування можуть продовжуватись і цілий день. Звісно, школа відходить на другий план, але я стараюсь не запускати. Доводиться пропускати деякі уроки аби встигнути потренуватись, крім того я часто подорожую у зв’язку зі змаганнями. Якби не мотокрос, навчання точно страждало б менше, але я 100% впевнений, що знайшовся б інший вид спорту, якому я приділяв би стільки ж уваги. Тож, навряд я став би відмінником.

Чи мають місце в мотокросі «брудна гра» та нечесні прийоми?

Так звана «підстава» в нас нерідкість, але тут вона виглядає настільки ненавмисною, що не реально впевнено сказати чи було це «брудною грою». Так, наприклад, збити суперника, який напирає ззаду, своїм заднім колесом – це абсолютно нормальна справа в міжнародних змаганнях. Більше того, вміння правильно виконувати цю дію, визнається між спортсменами як, такий собі, признак професійності. Це невід’ємна частина перемоги.

Ти так вмієш?

Так (посміхається). Іноді доводилось використовувати. В Україні - рідко. Тут це викликає досить негативні емоції. Це не вважається порушенням і судді не можуть спортсмена дискваліфікувати, тощо, а от батьки можуть постукати по шолому. Але, як правило, змагання залишаються на трасі і суперництво в повсякденне життя не виноситься.

До якої мети прямуєш, чого прагнеш найближчим часом?

Наступного року я планую взяти участь у чемпіонаті Європи. Мрію потрапити у команду та змагатись на міжнародному рівні.

Є спортсмен, на якого ти рівняєшся?

Так, є для мене така особа. Це Антоніо Кайролі. Дев’ятиразовий чемпіон світу з мотокросу. Він тренується сам, без тренера. Йому 34 роки, а це досить немало для спортсмена нашого виду спорту, але він все одно раз від разу завойовує титули та не підпускає молодь. Він для мене приклад. Він відкритий та легкий на контакт. Залишається собою. Звісно, у всіх моїх кумирів мотокрос – це невід’ємна частина життя, але окрім цього майже всі вони мають сім’ю, професію, інші захоплення. Тож, хоча в мене і є приклад для наслідування, та перш за все я хочу стати гарною людиною.

А ти вже знаєш ким хочеш стати в майбутньому?

Я точно знаю, що обов’язково буду отримувати професію та після 11 класу обиратиму університет, але який саме ВУЗ та яку саме професію – про це я подумаю пізніше.

Що є твоїм життєвим принципом?

Я вважаю, що ніколи не потрібно нічого боятись. Завжди потрібно бути відкритим до нового – ти ніколи не знаєш в чому тобі пощастить, до чого в тебе талант, поки не спробуєш. А ще, щоб досягти результатів у якомусь виді діяльності потрібно витратити 10 000 годин на удосконалення та тренування і тільки тоді тобі світить успіх.

Ти вже відпрацював свої 10 000 годин?

Я думаю, що відпрацював вже всі 100 000 годин! Але я не збираюсь зупинятись та розслаблятись – тільки вперед!

Прес-служба Спортивного комітету України

 

Developed in conjunction with Joomla extensions.