Ушу – це феєрверк! Інтерв’ю Андрія Коваля і Олега Чуканова
2010-й рік сміливо можна назвати вдалим для українського ушу. Навесні збірна України вперше за 10 років посіла друге загальнокомандне місце на чемпіонаті Європи, виборовши 9 золотих, 22 срібні і 9 бронзових нагород. Потім Українська федерація ушу отримала статус Національної на найближчі два роки. А нещодавно спричинила фурор на чемпіонаті світу з традиційного ушу у Китаї, перемігши господарів змагань у їх коронних дисциплінах. Загалом в активі української команди 3 золоті, 8 срібних і 4 бронзові медалі. Саме з підведення підсумків цього чемпіонату і почалася розмова «Спорткому» з президентом Національної української федерації ушу Олегом Чукановим та лідером збірної України, багаторазовим чемпіоном світу та Європи Андрієм Ковалем.
О.Ч.: Цей чемпіонат світу безумовно виправдав усі очікування, хоч і не був ліцензійним (ліцензійні у нас проходять один раз на два роки). Було майже 2 тисячі учасників з 83-х країн. З точки зору організації чемпіонат пройшов на п’ять з плюсом за п’ятибальною шкалою – це і відмінні умови для команд, і хороша піар-кампанія – місто знало, мені, здається, навіть кожна собака, що саме тут проходить чемпіонат; адже всюди були плакати, афіші, біг-борди і так далі. Яскрава церемонія відкриття пройшла на величезному стадіоні, з парадом учасників, салютом, як і належить на великих спортивних змаганнях. Тож ми отримали не лише змагальний досвід, але й досвід організації – бо ж у 2012-му Україна прийматиме чемпіонат Європи. Хоча, як на мене, жодна країна у світі не може наблизитись за рівнем організації змагань до Китаю, де все виконується фактично на державному рівні, із залізною дисципліною. Тим більше, в Китаї дуже поважне ставлення до спорту – це не лише інструмент, котрий несе мир, але й брендові візитна картка країни.
Андрію, ти їхав за золотом? Була саме така конкретна мета?
А.К.: Звичайно! На кожні змагання, коли вкладаєш багато сил у підготовку, їдеш за золотою медаллю. Тобто встановлюєш найвищу планку, а там уже, як вийде – сам робиш аналіз, заслужив перше місце, чи ні.
Твій виступ став сенсацією для місцевої публіки, адже саме у твоїх дисциплінах лідерами вважаються китайці…
А.К.: Насправді – так і є. Мої категорії були найбільш наповненими за кількістю учасників. Найбільше країн – близько 40 – змагалося у дуйляні, групових виступах, і Україна зуміла тут стати чемпіоном світу. Ясно, що боротьба була напружена і складна, багато сильних спортсменів приїхало з Росії, не говорячи вже про Китай.
А в чому ж сила китайських ушуїстів, чим вони відрізняються від інших?
А.К.: Це їхній національний вид спорту. Вони започаткували його, пишуть правила, диктують моду. Ми спеціально їздимо до них учитися. І я не погоджуся з тим, хто скаже, що нічого нам там робити – мовляв, нехай самі до нас їдуть навчатися.
О.Ч.: Наприклад, перед цим чемпіонатом світу уся команда проходила збори в Пекіні. Чому там? А саме тому, що це найкраща школа – Школа олімпійського резерву, де зосереджені майстри не тільки ушу. Саме тут починав свій шлях, своє навчання Джет Лі – тож цей зал сам собою дає додатковий енергетичний заряд, особливо фанатам. Андрій щороку проходить там стажування, хоча нам і потрібно б було, аби не менше двох раз на рік. І там навчаються люди з Англії, Франції, США. І не лише ушу – навчаються бадмінтону, пінг-понгу, там є 6-7 профільних видів. І це вже серйозні спортсмени, котрі посідають високі позиції у світових рейтингах – але тренуватися вони їдуть саме туди.
Чи були якісь курйози на чемпіонаті?
А.К.: Не знаю, курйоз це, чи ні… Я взяв два золота і срібло, і ось чому мені дісталося срібло. Була помилка, і було видно по обличчям росіян, наших затятих друзів і суперників, наскільки вони збудилися і зраділи після неї. Ми виступали на килимах із натуральної шерсті, яка сильно стиралася – було слизько, як на льоду, і я не перебільшую. Я підковзнувся, але допоміг багаторічний досвід: виплутався. У нас усі спортсмени показують різні комплекси, хоч там і повинні бути присутні обов’язкові елементи. Тож, ніби і повинна була бути помилка, але я викрутився і зробив продовження елементу, і пішов далі і далі. Професіонали, спортсмени і судді, це бачать, але оцінку знизити мені не могли – тому що падіння не було. Але росіяни буквально всі стояли на вухах, що лідер України помилився. Однак, розчарувалися, коли побачили мою оцінку – вищу, ніж у представника Росії. Ми підозрюємо, що судді навпаки оцінили, що я зумів із честю вийти зі складної ситуації. У нашому спорті є закон: спортсмен повинен бути сильним будь-де – на асфальті, на килимі чи на паркеті, о третій годині ночі чи у полудень…
Чому українців не було у змаганнях з ушу на Всесвітніх іграх з єдиноборств?
О.Ч.: Тому що той вид, в якому наші хлопці стали срібними призерами на ліцензійному чемпіонаті світу, китайці вирішили не включати до програми. Ми розраховували, що троє наших спортсменів поїде, але організатори прибрали деякі види програми індивідуальних, найскладніших, виступів. І от через це, маючи три срібні медалі чемпіонату світу, не змогли виступити на Combat Games.
Знайомі особисто з Джетом Лі, котрий був послом ушу на Всесвітніх іграх?
О.Ч.: Фотографувалися (сміється). Чотири роки тому мене переконали, що я повинен стати учнем учителя Джета Лі. Чому? Сказали: «Тому що це традиція. Ти керівник федерації ушу у своїй країні, тому повинен пройти навчання». І що ви думаєте? Я взяв клунки і поїхав до Пекіну ставати учнем. Не забуду цю церемонію посвячення – не скажу, що вона закінчилася розладом шлунку на два дні, але приблизно щось таке і було. Щороку тепер я буваю вдома у тренера Джета Лі, У Біня, – бесідуємо, обговорюємо щось… Але, поклавши руку на серце, не можу сказати, щоб я почувався його учнем. Напевне, через те, що ми слов’яни, на нас відбиток накладає православ’я, ми шануємо свої традиції. Я розумію, що потрібно вчителю приділяти увагу, виявляти повагу, витримувати ранжир – але падати у коліна з таким собі раболіпством перед учителем ми не можемо. Є, напевне, національна гордість.
А.К.: Думаю, це все у них від буддизму. За цією релігією, боги – колишні люди, які досягли найвищого рівня просвітлення. Цим богам, колишнім людям, вони вклонялися…
Як ви прийшли в ушу? Чому саме це бойове мистецтво?
О.Ч.: Як кожен звичайний хлопчик, я захоплювався практично усіма видами спорту – зокрема, плаванням, легкою атлетикою, велоспортом. Коли трохи підріс, зацікавився єдиноборствами. Близько шести років займався карате, про ушу тоді ніхто ще не знав. Але завдяки телеальманаху «Клуб мандрівників», який зробив фільм про історію китайського ушу, познайомився із цим мистецтвом. Побачив, що там зовсім інші рухи, прийоми, техніки, можливості, великий спектр різноманітної зброї – мені дуже сподобалося. Тому що карате – це лише один вид, один стиль єдиноборства, а в ушу їх близько двохсот. А вже зараз я розумію іще одне – щоб вивести спортсмена на рівень кандидата у майстри спорту, в ушу потрібно у п’ять разів більше часу, ніж у карате. У нас близько чотирьох років треба готувати.
Я спеціально поїхав з України, щоб вчити ушу на Далекому Сході. Закінчив Хабаровський інститут фізкультури, семестр навчався у Китаї за обміном студентами. І крім ушу, я в цьому китайському інституті нічого не вчив, у мене не було жодної лекції – лише три тренування на день упродовж семестру. Було просто «катування» тіла і більше нічого. Але це загартовує – якщо витримав, пройшов, то або кидаєш навіки цю справу, або ж залишаєшся з нею на усе життя.
Там я виступав на своїх перших змаганнях – і по саньда (контактні поєдинки), і по таолу (демонстраційні комплекси). Потім була перерва два роки, а коли повернувся до України, вирішив іще спробувати. У 94-му році поїхав на чемпіонат Європи і став срібним і бронзовим призером. Вирішив випробувати себе ще й на чемпіонаті світу… Знаєте. У будь-якому виді спорту, коли виходиш на змагання, організм переповнюється адреналіном – і ти стаєш буквально залежним від цього стану, хочеться іще, іще й іще. Тоді на світі я посів 10-те місце, будучи найстаршим членом збірної – майже 30 мені уже було. А в ушу тоді віковим спортсменом важко було виступати. Це зараз добре, коли ми знаємо вже певні методики, знаємо про харчування, про реабілітацію, взагалі – як готувати спортсмена. А раніше, коли в Україні ушу дуже слабенько розвивалося, був один тільки фанатизм.
Коли зрозуміли, що вже час брати учнів?
О.Ч.: А я завжди тренував. Сам тренувався і передавав свої знання іншим – ще у 10-му класі школи в мене була група учнів. Але результати моя робота принесла трохи пізніше. Головний результат мого життя у цьому виді спорту – це Андрій. З ним ми працюємо уже 16 років!
Як ви знайшли один одного?
А.К.: Всі діти бачили по телевізору різноманітні єдиноборства, кожен хотів і сам уміти битися, бути «крутим». Тобто заманювати нас не потрібно було – треба було тільки, щоб з’явилася людина, яка б захотіла і змогла навчити. І у нас у Броварах саме така людина і з’явилася, коли Олег Валерійович повернувся додому зі Сходу. Зразу по містечку пішли чутки. І на перше заняття прийшло дуже багато охочих: наш зал площею 1300 квадратних метрів був забитий під зав’язку. Тоді мало хто знав про ушу (були, звісно, брошури і якісь книги, але не більше). А Олег Валерійович приїхав і почав розвивати його як звичайний собі вид спорту. Він нас ніякими казками не годував: взяв меч, показав, як працювати з мечем, взяв палицю, показав, як працювати з палицею… Дуже багато було людей – на міських змаганнях 200 учасників!
Мене тягнути не потрібно було – я сам захотів. Друзі, пам’ятаю, говорили, що приїхав китаєць викладати ушу. Я прийшов до зали, а в Олега Валерійовича тоді зачіска була із хвостиком, він мружився – я маленький був і подумав: «Точно – китаєць». Це зараз мені вже смішно, а тоді приходжу додому і кажу: «Буду ходити на ушу». Мама запитує: «А хто ж тренер?». Відповідаю: «Китаєць приїхав, буде викладати» – «А як же китайця звуть?» – «Олег Валерійович». Посміялися і дозволили займатися. Спершу батьки до мого захоплення не дуже серйозно ставилися, але коли пішли вже збори, тренувальні табори, перші чемпіонати Європи і світу – ставлення змінилося, хоч вони, мабуть, і не готові були до того, що я стану спортсменом. Років у 17 Олег Валерійович, не скажу, що змусив, але дав зрозуміти, що час працювати серйозно. Тоді я почав уже допомагати тренувати.
Тобто тренерський досвід ти уже маєш солідний?
А.К.: Так, я працюю вже 11 років. Це допомагає мені і як спортсмену. Ушу – це не той вид спорту, який можна поверхнево вивчити і брати медалі на змаганнях. Потрібно глибоко у нього зануритися, уміти кожен рух розібрати досконально. Наприклад, коли ми приїздимо на стажування до Китаю, приходять українські журналісти, які там працюють, беруть інтерв’ю у наших викладачів, і ті говорять: «Так, в Україні є талановиті спортсмени, але не вистачає розуміння і відчуття ушу». Ми вже займаємося цією справою 16 років, але досі так і не можемо повністю збагнути ушу – напевне, тому, що ми живемо тут, в Україні. Тобто ми все робимо добре, як ті чесні піонери – вивчили і зробили, але не до кінця розуміємо, що саме робимо.
Були проблеми на шляху становлення Андрія, на шляху до звання чемпіона світу?
Я вам скажу, що Андрій – людина, котру хотіли знищити. Його не брали до збірної; коли він уже був чемпіоном Європи, на чемпіонатах України його ставили на 2-3-тє місце. Це нонсенс – Андрій на провідних ролях у світі, а вдома його ставлять на другі місця. А той, хто перший, посідає 74-ту позицію у світовому рейтингу… Я буквально щойно відніс до мінсім’їмолодьспорту наш кубок за друге командне місце на чемпіонаті Європи – уявіть, чого нам коштувало його віддати. Щоб усі розуміли – ми сильні, ми серед лідерів.
Чи з’являються в ушу нові прийоми, техніки?
О.Ч.: Вони канонізовані. У правилах змагань чітко прописані усі рухи, які мають бути присутніми у різних видах програми. Тобто в усіх одинадцяти стилях, котрі виносяться на чемпіонати світу, ви повинні показувати тільки такі стійки, тільки такі нормативно виконані удари, якщо це зброя, то ви повинні робити стільки-то захисних рухів, стільки-то атакуючих, такі-то обертання – і все це дуже строго, так, а не інакше.
Зараз існують елементи підвищеної складності, котрі необхідно виконувати – вони шалено складні. Це виконання ударних рухів з обертаннями. Якщо раніше складним вважалося вистрибнути вгору, обернутися навколо своєї осі на 360 градусів (одне обертання) і при цьому ще завдати удару, то зараз вимагають уже півтора або навіть і два оберти. А щоб крутити у повітрі 720 градусів, потрібно володіти великою силою, механікою, швидкісними якостями, координацією, володіти своїми м’язами. При цьому і удар повинен бути не аби куди і аби як, а чітким і швидким – щоб після нього ти встиг провернутися іще на 360 градусів.
Дають дуже складні елементи для того, щоб визначити насправді найкращих. Міжнародна федерація ушу проводить дуже класний семінар для суддів, де ти тиждень вчишся, а потім іще 3 доби складаєш іспит – практичний і письмовий, де відповідаєш на 100 питань. Також маєш виступити, незалежно від того, скільки тобі років – суддівська колегія повинна знати, що ти сам умієш рухатися. Це не «фількіна грамота», які часто видають після подібних заходів, а насправді свідчення того, що суддя глибоко розбирається в усіх аспектах ушу.
Ставлення до розвитку ушу як виду спорту дуже серйозне. Хоч і переважають тут азіати… Скажу, що увійти до олімпійської програми ушу буде дуже складно – тут постає питання кількості медалей. Останню Олімпіаду Китай виграв із великим відривом від інших команд, тих же Росії та США, а якщо додасться ще й ушу? При цьому в нашому виді спорту одна з найбільших кількість країн-учасниць чемпіонатів світу з усіх неолімпійських дисциплін, і пробитися на вершину нашим спортсменам дуже непросто. Та ми не жаліємося – працюємо, бо любимо свою справу. І насправді щиро радіємо кожному нашому успіху.
Наскільки важливий фактор психологічної підготовки?
А.К.: З самого дитинства тренер повинен вселяти у спортсмена впевненість у своїх силах – щоб не було страху показати себе. Обов’язково потрібно якомога раніше виставляти дитину на змагання, не тримати довго у залі. Бо вдома вона може бути ідеальним спортсменом, а щойно потрапить «на війну», побачить і відчує усю цю атмосферу, глядачів, софіти – «рука відмовиться стріляти». Стріляти по мішені і по живим людям – різні речі, так само і в нашому виді спорту. Ти у своєму залі звикаєш до тренера, до своєї команди, працюєш у комфортних для себе умовах – на змаганнях же ситуація зовсім інша. Тому ми своїх діток намагаємося возити всюди, куди тільки можна, на змагання будь-якого рівня. Ми прищеплюємо їм правильну особисту оцінку – вони повинні знати, що вони красиві, гарно виглядають, що вони найкращі. І потім на змагання вони виходять із чітким усвідомленням: «Я – хороший і сильний спортсмен».
О.Ч.: Психологічний фактор надзвичайно важливий саме у єдиноборствах – не потрібно боятися. У нас буває, коли треба битися проти азіата, часто програють ще до початку бою – наприклад, коли виходить у ринг дагестанець, то має обов’язково перемогти і не варто, мовляв, навіть пробувати з ним суперничати. Потрібно ж навпаки, нічого надлюдського у них немає. Улітку ми проводили Кубок Чорного моря, наш хлопець Дмитро Баток вийшов проти «дага» і як давай його валяти! Дагестанець очам повірити не міг. От я і кажу – не бійтеся! Прикро, що часто навіть тренери потурають спортсменам – мовляв, ти головне до кінця протримайся. Не можна так готувати спортсмена! В єдиноборствах, на мою думку, підготовка повинна бути комплексна – 50 відсотків запоруки успіху в технічній і функціональній підготовці, ще 50, або навіть і більше, – у психологічній.
Чи кожна людина може стати сильним спортсменом-ушуїстом?
А.К.: Звісно, потрібно мати певні здібності, відповідні пропорції – як і в спортивній гімнастиці, де людині із ростом за 2 метри важкувато, м’яко кажучи, буде досягати результатів.
До речі, ви не поповнюєте кадри за рахунок спортивних гімнастів?
А.К.: Ні, ми самі робимо складні речі. Про мене навіть у нашому світі ушу ходять чутки, ніби я прийшов з гімнастики. Але це не так – просто, у нас вимоги до акробатичної складової майже такі ж самі.
Наскільки травматичний ваш вид спорту? Зрозуміло, що у контактних поєдинках без пошкоджень не обійтися, а як у таолу?
О.Ч.: Це теж доволі небезпечний вид, адже у розділі дуйлянь, поєдинків, присутня зброя. Наприклад, у однієї з моїх викладачів була пробита шия – спис просто наскрізь пройшов, пощастило, що не задів сонну артерію. Там є такі рухи, коли йде удар списом у голову, а спортсмен має від нього піти рухом голови, і зробити це п’ять разів як мінімум, щоб судді побачили, що він все робить правильно. Зброя, звісно, притуплена, але і так небезпечна – візьміть, скажімо, тупий лом і вдарте людину по голові, так у неї мізки посиплються… У нас так само – зброя уся металічна.
Але загалом, для розвитку дітей, наш вид дійсно класний – чи дійде дитина до цих поєдинків, невідомо, але базу ми закладаємо. Тобто зі зброєю працюють винятково дорослі, досвідчені спортсмени.
Де в Україні можна навчатися ушу?
О.Ч.: Є відділення у десяти ДЮСШ, відкрито також школу при київському спорткомітеті, хоч вона займається не ушу, а вигаданим видом ушу/гунфу, котрого у світі немає, його не визнано. Люди ж повинні розуміти, де спорт, а де оздоровча гімнастика, так званий цігун. Тому ми й підготували навчальну програму з ушу для дитячо-юнацьких спортивних шкіл та спеціалізованих навчальних закладів спортивного профілю.
Є статистика, скільки людей в Україні займається ушу?
О.Ч.: Зафіксовані дані – 5 тисяч. Це ті, хто займається спортивним ушу. Якщо взяти традиційне і оздоровче ушу, думаю, їх іще стільки ж. Цього малувато, але Україну вже знають у світі – однозначно.
В чому переваги ушу перед іншими видами єдиноборств і бойових мистецтв?
О.Ч.: Перш за все, це приголомшливо красивий вид спорту. Ним можуть займатися і чоловіки, і жінки – і так само вони виглядатимуть класно і красиво. Це просто феєрверк різноманітної техніки, стрибків, акробатики, володіння тілом і зброєю. Ще один плюс – тіло розвивається гармонійно і пропорційно. Крім того, в ушу є такий чудовий розділ як «тайцзицюань», котрим можна займатися до сивої старості, і він приноситиме тільки задоволення і здоров’я. Це не гімнастика – це показові виступи, але в уповільненому виконанні. Втім, там також є елементи вибухової техніки. Звісно, завжди потрібно хвалити свій вид спорту, який ми пропагуємо, але ушу дійсно дає можливість опанувати широченний спектр прийомів ударної техніки, кидків і захоплень.
Ну, а мінуси? Як і в будь-якому іншому виді спорту, якщо підходити до занять неправильно з методологічної точки зору, то це може призвести до проблем зі здоров’ям – приміром, неправильний розподіл навантажень може зашкодити суглобам.
Також доволі дороге обладнання для спортивного ушу – потрібен спеціальний поміст, який «гасить» приземлення і падіння, дозволяє звести до мінімуму рівень травматизму. Якщо ж такого помосту немає – біда.
Але набагато більша біда ушу – це засилля профанації, плутанина між ушу, кунгфу і так далі. Я завжди говорив, що працювати потрібно заради спортсменів, вони – головні люди, а не керівники федерацій. Не потрібно витрачати час на суперечки, яка федерація краща, який кращий клуб – це можна з’ясувати на помості, на змаганнях. На жаль, у нас є люди, котрі заважають працювати тим, хто дійсно працює.
Андрію, слідкуєш за боями в лігах змішаних стилів єдиноборств, котрі нині швидкими темпами набирають популярності?
А.К.: Ну, такі бої завжди викликали інтерес. Все відбувається з помпою, з розмахом, дорого і красиво. Головне, щоб ця уся організаційна краса не впливала на рівень самих поєдинків, коли за усілякою мішурою людям буде неважливо, який там бій відбувається.
О.Ч.: Дуже часто чоловіки, амбітні за своєю натурою, надивившись боїв по телевізору, думають, що достатньо буде місяця підготовки, і вони почнуть усіх у ринзі «ламати». У мікс-файті дійсно є дуже сильні спортсмени, але по ним видно, що вони не перший день у спорті – видно, хто займався ушу-саньда, хто бойовим самбо, хто боротьбою. Вони мають за плечима серйозну школу, пройшли крізь роки виснажливих тренувань, докладали титанічних зусиль.
Які найближчі плани федерації?
О.Ч.: Андрій зараз готує юніорську збірну до чемпіонату світу у Сінгапурі. Це наші майбутні зірочки, і ми повинні докладати максимум зусиль для їх підготовки.
Також наприкінці року ми плануємо провести конференцію з питання об’єднання зусиль усіх сторін, що зацікавлені у розвитку ушу в Україні – тому що нам надали статус національної федерації на два роки саме з такою вимогою, «об’єднання зусиль». Усім розішлемо запрошення, адже з усіма готові співпрацювати.
А.К.: Я хочу здобути путівку на Всесвітні ігри-2013 у Колумбії, ліцензійний турнір буде влітку, і я буду дуже ретельно до нього готуватися. А глобальніше – хочеться виховати собі заміну, виховати багатьох сильних спортсменів. Особливо, дівчат-ушуїсток, бо з дівчатами у нас певні проблеми – вони є, але не так багато, як хотілося. За той час, доки ми боролися за статус національної федерації, наші лави поріділи, але вже на найближчому чемпіонаті України очікується велика конкуренція – навіть для тих спортсменів, які раніше до збірної потрапляли «поза конкурсом». Щодо заміни, то вона уже підростає: є Влад Присяжнюк, котрому зараз 18 років і він востаннє виступатиме на юніорських змаганнях.
wushu-taolu-salto2010-й рік сміливо можна назвати вдалим для українського ушу. Навесні збірна України вперше за 10 років посіла друге загальнокомандне місце на чемпіонаті Європи, виборовши 9 золотих, 22 срібні і 9 бронзових нагород. Потім Українська федерація ушу отримала статус Національної на найближчі два роки. А нещодавно спричинила фурор на чемпіонаті світу з традиційного ушу у Китаї, перемігши господарів змагань у їх коронних дисциплінах. Загалом в активі української команди 3 золоті, 8 срібних і 4 бронзові медалі. Саме з підведення підсумків цього чемпіонату і почалася розмова «Спорткому» з президентом Національної української федерації ушу Олегом Чукановим та лідером збірної України, багаторазовим чемпіоном світу та Європи Андрієм Ковалем.
Олег Чуканов: Цей чемпіонат світу безумовно виправдав усі очікування, хоч і не був ліцензійним (ліцензійні у нас проходять один раз на два роки). Було майже 2 тисячі учасників з 83-х країн. З точки зору організації чемпіонат пройшов на п’ять з плюсом за п’ятибальною шкалою – це і відмінні умови для команд, і хороша піар-кампанія – місто знало, мені, здається, навіть кожна собака, що саме тут проходить чемпіонат; адже всюди були плакати, афіші, біг-борди і так далі. Яскрава церемонія відкриття пройшла на величезному стадіоні, з парадом учасників, салютом, як і належить на великих спортивних змаганнях. Тож ми отримали не лише змагальний досвід, але й досвід організації – бо ж у 2012-му Україна прийматиме чемпіонат Європи. Хоча, як на мене, жодна країна у світі не може наблизитись за рівнем організації змагань до Китаю, де все виконується фактично на державному рівні, із залізною дисципліною. Тим більше, в Китаї дуже поважне ставлення до спорту – це не лише інструмент, котрий несе мир, але й брендові візитна картка країни.
Андрію, ти їхав за золотом? Була саме така конкретна мета?
Андрій Коваль: Звичайно! На кожні змагання, коли вкладаєш багато сил у підготовку, їдеш за золотою медаллю. Тобто встановлюєш найвищу планку, а там уже, як вийде – сам робиш аналіз, заслужив перше місце, чи ні.
Твій виступ став сенсацією для місцевої публіки, адже саме у твоїх дисциплінах лідерами вважаються китайці…
А.К.: Насправді – так і є. Мої категорії були найбільш наповненими за кількістю учасників. Найбільше країн – близько 40 – змагалося у дуйляні, групових виступах, і Україна зуміла тут стати чемпіоном світу. Ясно, що боротьба була напружена і складна, багато сильних спортсменів приїхало з Росії, не говорячи вже про Китай.
А в чому ж сила китайських ушуїстів, чим вони відрізняються від інших?
А.К.: Це їхній національний вид спорту. Вони започаткували його, пишуть правила, диктують моду. Ми спеціально їздимо до них учитися. І я не погоджуся з тим, хто скаже, що нічого нам там робити – мовляв, нехай самі до нас їдуть навчатися.
О.Ч.: Наприклад, перед цим чемпіонатом світу уся команда проходила збори в Пекіні. Чому там? А саме тому, що це найкраща школа – Школа олімпійського резерву, де зосереджені майстри не тільки ушу. Саме тут починав свій шлях, своє навчання Джет Лі – тож цей зал сам собою дає додатковий енергетичний заряд, особливо фанатам. Андрій щороку проходить там стажування, хоча нам і потрібно б було, аби не менше двох раз на рік. І там навчаються люди з Англії, Франції, США. І не лише ушу – навчаються бадмінтону, пінг-понгу, там є 6-7 профільних видів. І це вже серйозні спортсмени, котрі посідають високі позиції у світових рейтингах – але тренуватися вони їдуть саме туди.
Чи були якісь курйози на чемпіонаті?
Wushu-Koval-Panasyuk-Nosach-duylanА.К.: Не знаю, курйоз це, чи ні… Я взяв два золота і срібло, і ось чому мені дісталося срібло. Була помилка, і було видно по обличчям росіян, наших затятих друзів і суперників, наскільки вони збудилися і зраділи після неї. Ми виступали на килимах із натуральної шерсті, яка сильно стиралася – було слизько, як на льоду, і я не перебільшую. Я підковзнувся, але допоміг багаторічний досвід: виплутався. У нас усі спортсмени показують різні комплекси, хоч там і повинні бути присутні обов’язкові елементи. Тож, ніби і повинна була бути помилка, але я викрутився і зробив продовження елементу, і пішов далі і далі. Професіонали, спортсмени і судді, це бачать, але оцінку знизити мені не могли – тому що падіння не було. Але росіяни буквально всі стояли на вухах, що лідер України помилився. Однак, розчарувалися, коли побачили мою оцінку – вищу, ніж у представника Росії. Ми підозрюємо, що судді навпаки оцінили, що я зумів із честю вийти зі складної ситуації. У нашому спорті є закон: спортсмен повинен бути сильним будь-де – на асфальті, на килимі чи на паркеті, о третій годині ночі чи у полудень…
Чому українців не було у змаганнях з ушу на Всесвітніх іграх з єдиноборств?
О.Ч.: Тому що той вид, в якому наші хлопці стали срібними призерами на ліцензійному чемпіонаті світу, китайці вирішили не включати до програми. Ми розраховували, що троє наших спортсменів поїде, але організатори прибрали деякі види програми індивідуальних, найскладніших, виступів. І от через це, маючи три срібні медалі чемпіонату світу, не змогли виступити на Combat Games.
Знайомі особисто з Джетом Лі, котрий був послом ушу на Всесвітніх іграх?
О.Ч.: Фотографувалися (сміється). Чотири роки тому мене переконали, що я повинен стати учнем учителя Джета Лі. Чому? Сказали: «Тому що це традиція. Ти керівник федерації ушу у своїй країні, тому повинен пройти навчання». І що ви думаєте? Я взяв клунки і поїхав до Пекіну ставати учнем. Не забуду цю церемонію посвячення – не скажу, що вона закінчилася розладом шлунку на два дні, але приблизно щось таке і було. Щороку тепер я буваю вдома у тренера Джета Лі, У Біня, – бесідуємо, обговорюємо щось… Але, поклавши руку на серце, не можу сказати, щоб я почувався його учнем. Напевне, через те, що ми слов’яни, на нас відбиток накладає православ’я, ми шануємо свої традиції. Я розумію, що потрібно вчителю приділяти увагу, виявляти повагу, витримувати ранжир – але падати у коліна з таким собі раболіпством перед учителем ми не можемо. Є, напевне, національна гордість.
А.К.: Думаю, це все у них від буддизму. За цією релігією, боги – колишні люди, які досягли найвищого рівня просвітлення. Цим богам, колишнім людям, вони вклонялися…
Як ви прийшли в ушу? Чому саме це бойове мистецтво?
О.Ч.: Як кожен звичайний хлопчик, я захоплювався практично усіма видами спорту – зокрема, плаванням, легкою атлетикою, велоспортом. Коли трохи підріс, зацікавився єдиноборствами. Близько шести років займався карате, про ушу тоді ніхто ще не знав. Але завдяки телеальманаху «Клуб мандрівників», який зробив фільм про історію китайського ушу, познайомився із цим мистецтвом. Побачив, що там зовсім інші рухи, прийоми, техніки, можливості, великий спектр різноманітної зброї – мені дуже сподобалося. Тому що карате – це лише один вид, один стиль єдиноборства, а в ушу їх близько двохсот. А вже зараз я розумію іще одне – щоб вивести спортсмена на рівень кандидата у майстри спорту, в ушу потрібно у п’ять разів більше часу, ніж у карате. У нас близько чотирьох років треба готувати.
Я спеціально поїхав з України, щоб вчити ушу на Далекому Сході. Закінчив Хабаровський інститут фізкультури, семестр навчався у Китаї за обміном студентами. І крім ушу, я в цьому китайському інституті нічого не вчив, у мене не було жодної лекції – лише три тренування на день упродовж семестру. Було просто «катування» тіла і більше нічого. Але це загартовує – якщо витримав, пройшов, то або кидаєш навіки цю справу, або ж залишаєшся з нею на усе життя.
Там я виступав на своїх перших змаганнях – і по саньда (контактні поєдинки), і по таолу (демонстраційні комплекси). Потім була перерва два роки, а коли повернувся до України, вирішив іще спробувати. У 94-му році поїхав на чемпіонат Європи і став срібним і бронзовим призером. Вирішив випробувати себе ще й на чемпіонаті світу… Знаєте. У будь-якому виді спорту, коли виходиш на змагання, організм переповнюється адреналіном – і ти стаєш буквально залежним від цього стану, хочеться іще, іще й іще. Тоді на світі я посів 10-те місце, будучи найстаршим членом збірної – майже 30 мені уже було. А в ушу тоді віковим спортсменом важко було виступати. Це зараз добре, коли ми знаємо вже певні методики, знаємо про харчування, про реабілітацію, взагалі – як готувати спортсмена. А раніше, коли в Україні ушу дуже слабенько розвивалося, був один тільки фанатизм.
Коли зрозуміли, що вже час брати учнів?
О.Ч.: А я завжди тренував. Сам тренувався і передавав свої знання іншим – ще у 10-му класі школи в мене була група учнів. Але результати моя робота принесла трохи пізніше. Головний результат мого життя у цьому виді спорту – це Андрій. З ним ми працюємо уже 16 років!
wushu-complexЯк ви знайшли один одного?
А.К.: Всі діти бачили по телевізору різноманітні єдиноборства, кожен хотів і сам уміти битися, бути «крутим». Тобто заманювати нас не потрібно було – треба було тільки, щоб з’явилася людина, яка б захотіла і змогла навчити. І у нас у Броварах саме така людина і з’явилася, коли Олег Валерійович повернувся додому зі Сходу. Зразу по містечку пішли чутки. І на перше заняття прийшло дуже багато охочих: наш зал площею 1300 квадратних метрів був забитий під зав’язку. Тоді мало хто знав про ушу (були, звісно, брошури і якісь книги, але не більше). А Олег Валерійович приїхав і почав розвивати його як звичайний собі вид спорту. Він нас ніякими казками не годував: взяв меч, показав, як працювати з мечем, взяв палицю, показав, як працювати з палицею… Дуже багато було людей – на міських змаганнях 200 учасників!
Мене тягнути не потрібно було – я сам захотів. Друзі, пам’ятаю, говорили, що приїхав китаєць викладати ушу. Я прийшов до зали, а в Олега Валерійовича тоді зачіска була із хвостиком, він мружився – я маленький був і подумав: «Точно – китаєць». Це зараз мені вже смішно, а тоді приходжу додому і кажу: «Буду ходити на ушу». Мама запитує: «А хто ж тренер?». Відповідаю: «Китаєць приїхав, буде викладати» – «А як же китайця звуть?» – «Олег Валерійович». Посміялися і дозволили займатися. Спершу батьки до мого захоплення не дуже серйозно ставилися, але коли пішли вже збори, тренувальні табори, перші чемпіонати Європи і світу – ставлення змінилося, хоч вони, мабуть, і не готові були до того, що я стану спортсменом. Років у 17 Олег Валерійович, не скажу, що змусив, але дав зрозуміти, що час працювати серйозно. Тоді я почав уже допомагати тренувати.
Тобто тренерський досвід ти уже маєш солідний?
А.К.: Так, я працюю вже 11 років. Це допомагає мені і як спортсмену. Ушу – це не той вид спорту, який можна поверхнево вивчити і брати медалі на змаганнях. Потрібно глибоко у нього зануритися, уміти кожен рух розібрати досконально. Наприклад, коли ми приїздимо на стажування до Китаю, приходять українські журналісти, які там працюють, беруть інтерв’ю у наших викладачів, і ті говорять: «Так, в Україні є талановиті спортсмени, але не вистачає розуміння і відчуття ушу». Ми вже займаємося цією справою 16 років, але досі так і не можемо повністю збагнути ушу – напевне, тому, що ми живемо тут, в Україні. Тобто ми все робимо добре, як ті чесні піонери – вивчили і зробили, але не до кінця розуміємо, що саме робимо.
Були проблеми на шляху становлення Андрія, на шляху до звання чемпіона світу?
Я вам скажу, що Андрій – людина, котру хотіли знищити. Його не брали до збірної; коли він уже був чемпіоном Європи, на чемпіонатах України його ставили на 2-3-тє місце. Це нонсенс – Андрій на провідних ролях у світі, а вдома його ставлять на другі місця. А той, хто перший, посідає 74-ту позицію у світовому рейтингу… Я буквально щойно відніс до мінсім’їмолодьспорту наш кубок за друге командне місце на чемпіонаті Європи – уявіть, чого нам коштувало його віддати. Щоб усі розуміли – ми сильні, ми серед лідерів.
Чи з’являються в ушу нові прийоми, техніки?
О.Ч.: Вони канонізовані. У правилах змагань чітко прописані усі рухи, які мають бути присутніми у різних видах програми. Тобто в усіх одинадцяти стилях, котрі виносяться на чемпіонати світу, ви повинні показувати тільки такі стійки, тільки такі нормативно виконані удари, якщо це зброя, то ви повинні робити стільки-то захисних рухів, стільки-то атакуючих, такі-то обертання – і все це дуже строго, так, а не інакше.
Зараз існують елементи підвищеної складності, котрі необхідно виконувати – вони шалено складні. Це виконання ударних рухів з обертаннями. Якщо раніше складним вважалося вистрибнути вгору, обернутися навколо своєї осі на 360 градусів (одне обертання) і при цьому ще завдати удару, то зараз вимагають уже півтора або навіть і два оберти. А щоб крутити у повітрі 720 градусів, потрібно володіти великою силою, механікою, швидкісними якостями, координацією, володіти своїми м’язами. При цьому і удар повинен бути не аби куди і аби як, а чітким і швидким – щоб після нього ти встиг провернутися іще на 360 градусів.
Дають дуже складні елементи для того, щоб визначити насправді найкращих. Міжнародна федерація ушу проводить дуже класний семінар для суддів, де ти тиждень вчишся, а потім іще 3 доби складаєш іспит – практичний і письмовий, де відповідаєш на 100 питань. Також маєш виступити, незалежно від того, скільки тобі років – суддівська колегія повинна знати, що ти сам умієш рухатися. Це не «фількіна грамота», які часто видають після подібних заходів, а насправді свідчення того, що суддя глибоко розбирається в усіх аспектах ушу.
Ставлення до розвитку ушу як виду спорту дуже серйозне. Хоч і переважають тут азіати… Скажу, що увійти до олімпійської програми ушу буде дуже складно – тут постає питання кількості медалей. Останню Олімпіаду Китай виграв із великим відривом від інших команд, тих же Росії та США, а якщо додасться ще й ушу? При цьому в нашому виді спорту одна з найбільших кількість країн-учасниць чемпіонатів світу з усіх неолімпійських дисциплін, і пробитися на вершину нашим спортсменам дуже непросто. Та ми не жаліємося – працюємо, бо любимо свою справу. І насправді щиро радіємо кожному нашому успіху.
Наскільки важливий фактор психологічної підготовки?
А.К.: З самого дитинства тренер повинен вселяти у спортсмена впевненість у своїх силах – щоб не було страху показати себе. Обов’язково потрібно якомога раніше виставляти дитину на змагання, не тримати довго у залі. Бо вдома вона може бути ідеальним спортсменом, а щойно потрапить «на війну», побачить і відчує усю цю атмосферу, глядачів, софіти – «рука відмовиться стріляти». Стріляти по мішені і по живим людям – різні речі, так само і в нашому виді спорту. Ти у своєму залі звикаєш до тренера, до своєї команди, працюєш у комфортних для себе умовах – на змаганнях же ситуація зовсім інша. Тому ми своїх діток намагаємося возити всюди, куди тільки можна, на змагання будь-якого рівня. Ми прищеплюємо їм правильну особисту оцінку – вони повинні знати, що вони красиві, гарно виглядають, що вони найкращі. І потім на змагання вони виходять із чітким усвідомленням: «Я – хороший і сильний спортсмен».
О.Ч.: Психологічний фактор надзвичайно важливий саме у єдиноборствах – не потрібно боятися. У нас буває, коли треба битися проти азіата, часто програють ще до початку бою – наприклад, коли виходить у ринг дагестанець, то має обов’язково перемогти і не варто, мовляв, навіть пробувати з ним суперничати. Потрібно ж навпаки, нічого надлюдського у них немає. Улітку ми проводили Кубок Чорного моря, наш хлопець Дмитро Баток вийшов проти «дага» і як давай його валяти! Дагестанець очам повірити не міг. От я і кажу – не бійтеся! Прикро, що часто навіть тренери потурають спортсменам – мовляв, ти головне до кінця протримайся. Не можна так готувати спортсмена! В єдиноборствах, на мою думку, підготовка повинна бути комплексна – 50 відсотків запоруки успіху в технічній і функціональній підготовці, ще 50, або навіть і більше, – у психологічній.
Чи кожна людина може стати сильним спортсменом-ушуїстом?
А.К.: Звісно, потрібно мати певні здібності, відповідні пропорції – як і в спортивній гімнастиці, де людині із ростом за 2 метри важкувато, м’яко кажучи, буде досягати результатів.
До речі, ви не поповнюєте кадри за рахунок спортивних гімнастів?
А.К.: Ні, ми самі робимо складні речі. Про мене навіть у нашому світі ушу ходять чутки, ніби я прийшов з гімнастики. Але це не так – просто, у нас вимоги до акробатичної складової майже такі ж самі.
Наскільки травматичний ваш вид спорту? Зрозуміло, що у контактних поєдинках без пошкоджень не обійтися, а як у таолу?
О.Ч.: Це теж доволі небезпечний вид, адже у розділі дуйлянь, поєдинків, присутня зброя. Наприклад, у однієї з моїх викладачів була пробита шия – спис просто наскрізь пройшов, пощастило, що не задів сонну артерію. Там є такі рухи, коли йде удар списом у голову, а спортсмен має від нього піти рухом голови, і зробити це п’ять разів як мінімум, щоб судді побачили, що він все робить правильно. Зброя, звісно, притуплена, але і так небезпечна – візьміть, скажімо, тупий лом і вдарте людину по голові, так у неї мізки посиплються… У нас так само – зброя уся металічна.
Але загалом, для розвитку дітей, наш вид дійсно класний – чи дійде дитина до цих поєдинків, невідомо, але базу ми закладаємо. Тобто зі зброєю працюють винятково дорослі, досвідчені спортсмени.
Де в Україні можна навчатися ушу?
О.Ч.: Є відділення у десяти ДЮСШ, відкрито також школу при київському спорткомітеті, хоч вона займається не ушу, а вигаданим видом ушу/гунфу, котрого у світі немає, його не визнано. Люди ж повинні розуміти, де спорт, а де оздоровча гімнастика, так званий цігун. Тому ми й підготували навчальну програму з ушу для дитячо-юнацьких спортивних шкіл та спеціалізованих навчальних закладів спортивного профілю.
Є статистика, скільки людей в Україні займається ушу?
О.Ч.: Зафіксовані дані – 5 тисяч. Це ті, хто займається спортивним ушу. Якщо взяти традиційне і оздоровче ушу, думаю, їх іще стільки ж. Цього малувато, але Україну вже знають у світі – однозначно.
В чому переваги ушу перед іншими видами єдиноборств і бойових мистецтв?
О.Ч.: Перш за все, це приголомшливо красивий вид спорту. Ним можуть займатися і чоловіки, і жінки – і так само вони виглядатимуть класно і красиво. Це просто феєрверк різноманітної техніки, стрибків, акробатики, володіння тілом і зброєю. Ще один плюс – тіло розвивається гармонійно і пропорційно. Крім того, в ушу є такий чудовий розділ як «тайцзицюань», котрим можна займатися до сивої старості, і він приноситиме тільки задоволення і здоров’я. Це не гімнастика – це показові виступи, але в уповільненому виконанні. Втім, там також є елементи вибухової техніки. Звісно, завжди потрібно хвалити свій вид спорту, який ми пропагуємо, але ушу дійсно дає можливість опанувати широченний спектр прийомів ударної техніки, кидків і захоплень.
Ну, а мінуси? Як і в будь-якому іншому виді спорту, якщо підходити до занять неправильно з методологічної точки зору, то це може призвести до проблем зі здоров’ям – приміром, неправильний розподіл навантажень може зашкодити суглобам.
Також доволі дороге обладнання для спортивного ушу – потрібен спеціальний поміст, який «гасить» приземлення і падіння, дозволяє звести до мінімуму рівень травматизму. Якщо ж такого помосту немає – біда.
Але набагато більша біда ушу – це засилля профанації, плутанина між ушу, кунгфу і так далі. Я завжди говорив, що працювати потрібно заради спортсменів, вони – головні люди, а не керівники федерацій. Не потрібно витрачати час на суперечки, яка федерація краща, який кращий клуб – це можна з’ясувати на помості, на змаганнях. На жаль, у нас є люди, котрі заважають працювати тим, хто дійсно працює.
Андрію, слідкуєш за боями в лігах змішаних стилів єдиноборств, котрі нині швидкими темпами набирають популярності?
А.К.: Ну, такі бої завжди викликали інтерес. Все відбувається з помпою, з розмахом, дорого і красиво. Головне, щоб ця уся організаційна краса не впливала на рівень самих поєдинків, коли за усілякою мішурою людям буде неважливо, який там бій відбувається.
О.Ч.: Дуже часто чоловіки, амбітні за своєю натурою, надивившись боїв по телевізору, думають, що достатньо буде місяця підготовки, і вони почнуть усіх у ринзі «ламати». У мікс-файті дійсно є дуже сильні спортсмени, але по ним видно, що вони не перший день у спорті – видно, хто займався ушу-саньда, хто бойовим самбо, хто боротьбою. Вони мають за плечима серйозну школу, пройшли крізь роки виснажливих тренувань, докладали титанічних зусиль.
Які найближчі плани федерації?
О.Ч.: Андрій зараз готує юніорську збірну до чемпіонату світу у Сінгапурі. Це наші майбутні зірочки, і ми повинні докладати максимум зусиль для їх підготовки.
Також наприкінці року ми плануємо провести конференцію з питання об’єднання зусиль усіх сторін, що зацікавлені у розвитку ушу в Україні – тому що нам надали статус національної федерації на два роки саме з такою вимогою, «об’єднання зусиль». Усім розішлемо запрошення, адже з усіма готові співпрацювати.
А.К.: Я хочу здобути путівку на Всесвітні ігри-2013 у Колумбії, ліцензійний турнір буде влітку, і я буду дуже ретельно до нього готуватися. А глобальніше – хочеться виховати собі заміну, виховати багатьох сильних спортсменів. Особливо, дівчат-ушуїсток, бо з дівчатами у нас певні проблеми – вони є, але не так багато, як хотілося. За той час, доки ми боролися за статус національної федерації, наші лави поріділи, але вже на найближчому чемпіонаті України очікується велика конкуренція – навіть для тих спортсменів, які раніше до збірної потрапляли «поза конкурсом». Щодо заміни, то вона уже підростає: є Влад Присяжнюк, котрому зараз 18 років і він востаннє виступатиме на юніорських змаганнях.

Developed in conjunction with Joomla extensions.