jiu-jitsu-ivan-nastenko-medalБронзовий призер Всесвітніх ігор з єдиноборств Іван Настенко – універсальний спортсмен. Мова не лише про універсальне бойове мистецтво джиу-джитсу, але й про зовсім інші види спорту – так само, як і в джиу-джитсу, він на передових позиціях у світовому фітнесі, є чемпіоном світу серед юніорів. Вже у шість років Ваня потрапив до Книги рекордів Гінесса – за 55 хвилин присів на одній нозі 1800 разів. І пішло-поїхало! У свої 25 він уже має чималий досвід тренерської і суддівської роботи, і не збирається зупинятися на досягнутому. В інтерв’ю журналу «Спортком» Іван розповів про себе, свої спортивні та життєві досягнення і плани на майбутнє.
- Як готуєшся до змагань? Можна сказати, живеш у залі?
- Дуже напружено готуюся. Тим паче останнім часом був шалений просто графік. Одразу після повернення зі Всесвітніх ігор з єдиноборств я відпочив 3-4 дні, і зразу почав готуватися на початок жовтня до чемпіонату світу з фітнесу. Я сів на дієту, витягнув максимум можливого, адже коли готувався по джиу, втратив багато м’язової маси… Зробив нову програму, висушив тіло, знищив весь підшкірний жир. Їдемо ми на чемпіонат світу до Мексики, там я виходжу до фіналу, але через нестачу м’язової маси за призи поборотися не вийшло… Та й суперники були дуже сильні, п’ять чемпіонів Європи – і я тут стою, чемпіон світу серед юніорів, який серед дорослих посідав тількина Європі 4-те місце. Посів я шосте місце у фіналі і задоволений своїм результатом. Хоча наступного року буду «рвати і метати» у фітнесі, тому що у джиу-джитсу не так багато буде змагань. Потім ми усією командою на кілька днів поїхали відпочити в Акапулько – все ж таки Мексика, коли іще туди потрапимо? Повернулися додому, а через два тижні уже чемпіонат України з бодібілдингу і фітнесу, куди я готував спортсмена-юніора. З Вінниці повернувся до Макіївки, а вже наступного дня поїхав до Києва, звідки й вилетів до Бельгії. А удома знову підготовка – до чемпіонату світу з джиу-джитсу.
Дуже насичене життя! А у мене син маленький росте, потрібно ж і йому увагу і час приділяти. Треба працювати за чітким і зручним графіком. В один день три тренування, в інший – два (тому що «перепрацьовувати» теж шкідливо). По півтори години мінімум – тобто щодня під час підготовки близько 6-7-ми годин я проводжу у залі. Потрібно працювати із вагою, зігнати зайвих 6 кілограмів, щоб потрапити у 77 кг. Але, знову ж таки, не хочеться втрачати силу.
- Тобто головна проблема при суміщенні занять джиу-джитсу і фітнесом – це вага, постійний її набір і скидання?
- Ні, це не проблема. Усі «ганяють» вагу, у будь-якому виді спорту, де вона має значення. Ці два види спорту не заважають один одному абсолютно, хіба тільки тоді, коли змагання збігаються за часом. Наприклад, у 2008-му році у мене була ситуація, що сидячи на жорсткій дієті для фітнесу, я поїхав і виступив на чемпіонаті Європи з джиу-джитсу, два бої виграв, два програв. А через два тижні вже змагався на континентальній першості із фітнесу – оце було важко. А коли проміжки між змаганнями хоча б місяць, то виступається мені легко і комфортно.
Просто, я вже переріс категорію 77 кг. У джиу-джитсу своя специфіка скидання ваги: готуючись до турніру із джиу, ти на дієті не посидиш – там потрібна енергія. Що ти зможеш, так це тільки прибирати зайву воду з організму – бігати, пітніти, сидіти на каві, яка теж зневоджує організм, ну, і з харчуванням, звісно, працювати.
Мені у цьому плані легше, ніж іншим, тому що я знаю багато про правильне харчування, зокрема, і завдяки фітнесу. От ми їхали на Всесвітні ігри, і усього-навсього за два тижні до старту я став на терези і зрозумів, що важу більше, ніж думав. 6 з половиною кіло треба було прибрати – не проблема.
На нинішній рік, до речі, я більшу ставку роблю на фітнес – будуть чемпіонати Європи і світу. Цього року я дещо прорахувався. На Європу поїхав, шикарно тіло підготувавши (роз’ївся і розкачався до 88-ти кг, мені це так подобалося! Потім худнув на дієті до необхідних 75,5), а довільну програму змінювати не став. Відтак після першої частини змагань, коли оцінювалось саме тіло, я ішов другим, а після довільної програми, де став шостим, скотився на 4-те місце. На «світ» поїхав із новою вже довільною – і з 12-ти спортсменів посів 2-ге місце, натомість тіло підвело – 7-й результат – і лише завдяки новій програмі я прорвався до фіналу. Тепер мені говорять: «Все просто: беремо довільну програму, беремо тіло, суміщаємо – і ось він, результат».
- Розкажи, якщо не секрет, про свою дієту…
Ivan-Nastenko-fitness- Я не беру зараз до уваги спортивне харчування, розкажу про звичайне. Дієта була розрахована на 7 тижнів. Ми підрахували, що починати потрібно із 400 г вуглеводів (наприклад, рис – без солі і будь-яких добавок, хіба що овочі) і близько кіло-кіло двісті курячого філе, білка, на день. Тобто брали велику кількість білка і середню кількість вуглеводів. Щотижня я прибирав по 50 грамів вуглеводів і підвищував кількість білка. За такого розподілу харчування організм брав енергію не із м’язів (а зазвичай він там її і бере – руйнує м’язову тканину, щоб отримати білок, коли ти не їси нормально; а жир перетворювати на енергію йому «ліньки»).
Трохи гнітило те, що їжа одноманітна була – рис та курка – хоч і багато. П’єш тільки воду і каву – все. Так ось: на останній тиждень я залишився зовсім без вуглеводів, а білка навпаки – величезна кількість. Вводиш організм у такий собі стрес і змушуєш його використовувати запасу жиру – він його переробляє, знищує. Тобто ти прибираєш підшкірний жир, зберігаючи м’язову масу. За півтора місяця 13 кг води і жиру я прибрав, і вийшов на поміст у відмінній формі – ті кондиції були одними з найкращих у моєму житті.
- Пригадаєш своє перше тренування із джиу-джитсу?
- Так, можу. Джиу я почав займатися років у 15, тобто 10 років тому. До того я займався багатьма видами спорту – рукопашним боєм, боротьбою, ніндзютсу. Сталося так, що мій старий тренер з рукопашного бою Костянтин Кривошеєнко пішов від нас в іншу сферу. А до нас пришов Олександр Кретов. І знаєте, як буває, коли ти три роки тренувався з одним інструктором, то нового зустрічають з певним негативом. Я сам пам’ятаю ті відчуття – мовляв, я не хочу тренуватися і т.д., робив усе погано і, як-то кажуть, на зло. Але згодом це минулося, і я закохався у джиу-джитсу. Зараз можу сказати, що закоханість минула, натомість залишилася міцна любов.
Мене полонило, що в цьому виді можна суміщати різні стилі: використовується і різноманітна ударна техніка, і весь арсенал борцівських прийомів без винятку. І плюс до того є ще традиційний напрям, де ти можеш зростати як майтер і учитель. Це те, що дійшло до нас із часів самураїв – не лише певна філософія, але і традиційна техніка, котрою володіли прадавні майстри. І унікальні больові прийоми, і задушливі, і зачепи, і зажими; крім того, вивчаються больові точки та реанімація спортсменів – взагалі усе. А ближче познайомившись із японською культурою, історією самураїв – перейнявся іще більше. Почав працювати і зростати – спершу як учень, з 10-го до 1-го кю, тепер, після отримання 1-го дану, росту як майстер. Цього року я вже отримав звання Ренши – молодшого викладача на семінарах (далі йде Сенсей). Тобто я уже можу не тільки тренувати у клубі, але й давати на семінарах свої міні-уроки. Це дуже почесно, тому що ані в Україні, ані в Росії Рен-ши віком 25 років немає. В принципі, я іще торік, коли отримував 4-й дан, склав іспит і на Ренши – викладав упродовж шести годин перед різними за віком аудиторіями – але треба було дочекатися, коли 25 стукне.
- В чому різниця між спортивним і традиційним джиу-джитсу?
jiu-jitsu-ivan-nastenko-kydok- Можна сказати, що в Україні іде «холодна війна» між представниками спортивного джиу-джитсу і представниками традиційного напрямку. Одні говорять, що спортивний напрям – це незрозуміло що, суміш карате і дзюдо (ми навіть виступаємо у цих суміжних видах спорту на обласних змаганнях, щоб постійно бути у формі, бо із джиу-джитсу змагань не дуже багато), запитують, а де ж реальність поєдинку? А інші запитують: «А ви де перевіряєте свої навички? Ми хоча би б’ємося на змаганнях». Зрозуміло, де перевіряють свої уміння співробітники спецслужб, які мають на озброєнні традиційне джиу-джитсу, а інші де? Буває, зайдеш на інтернет-форум – там люди, кілька разів побувавши у залі, починають корчити з себе розумних. У себе, у родинній, можна сказати, школі, ми культивуємо у комплексі ці напрямки. Школа називається «Нагаре-рю», а очолює її мій батько Володимир Настенко, старший тренер збірної України. Учням своїм ми даємо і спорт, і «традицію», як у плані техніки, так і у плані культури, історії – щоб діти були всебічно розвиненими.
Ми вчимо їх правилам поведінки у залі: треба проявляти повагу і до учителів, і до учнів, і до самого залу. Вчимо, як спілкуватися з тренером, зі старшими людьми. Сьогодні це актуально, адже молодь дуже часто безкультурна. Це виховання – може, він ніколи і не стане спортсменом, але культура поведінки у нього вже буде. У нашому розумінні спорт – це сьогодення і майбутнє, а традиція – це минуле. Ми разом їх суміщаємо і отримуємо позитивний результат. 95 відсотків збірної України з джиу-джитсу – представники Донецьку.
Зазвичай яке у людей ставлення до спортсменів? Точно, не як до інтелектуалів. Я сам стикався із подібним… Навчався в університеті на професію психолога, на першому курсі питають: «Хто займається спортом?». Я відгукнувся, а мені зневажливо так – «Ну, зрозуміло». До третього курсу я вже мовчав, що спортсмен. Вони ж дізналися, що виступаю на високому рівні, при цьому і вчуся нормально. Тоді ставлення змінилося.
- Чому обрав саме психологію?
- Якщо чесно, то спершу я хотів піти на факультет іноземних мов. Тому що із мовами у мене завжди добре виходило. Англійською я вільно спілкуюся, німецькою на середньому рівні (можу спілкуватися, але з граматикою не сильно дружу). Але ми обговорили це з сім’єю і вирішили, що перекладачем я ставати не збираюся, а на рівні спілкування і так добре. До інфізу не пішов, бо на той момент не було необхідності. Шукали якусь соціально корисну професію. Зупинилися на психологу – професії, котра завжди буде потрібна. А вже після цього можна іти на певний вузькоспеціалізований напрямок. Тема дипломної роботи була «Вплив рівня агресивності спортсмена на досягнення високих результатів». Доволі цікава вийшла робота. Хоч на п’ятому курсі навчання відійшло на другий план, бо «попер» спорт. Але викладачі ставилися з розумінням, тому що я не «забивав». Говорив: «Дайте завдання, я повернуся з уже виконаним, дожену, складу усі борги». Наприклад, була ситуація, коли потрібно було їхати до Швеції на атестацію, а в мене сесія не була закрита, політологія залишалася, де я не надто сильний. Подзвонив викладачеві, пояснив ситуацію і попросив трієчку авансом – а потім приїду і складу. Зрештою він погодився, а я, коли повернувся, прийшов на іспит. А він і каже: «Я тебе навіть запитувати не буду. Молодець, що прийшов, обіцянки дотримався». Зараз уже думаю отримувати спортивну освіту, тому що вимоги до тренерів підвищилися – перевага у тих, хто має саме спортивну освіту.
- До джиу-джитсу ти займався іншими видами єдиноборств. Із самого дитинства тягнуло до цього?
- Я скажу, що тяги особливої не було. Напевне, просто не було вибору. Все почалося з мого тата, Володимира Миколайовича. У молодості він захоплювався Брюсом Лі, а відтак ушу і карате. Вони тренувалися собі з друзями, а потім єдиноборства стали його життям, він фанатик. Виступав свого часу у Московському театрі сили, де вони демонстрували уміння монахів Шаолінь. Ну і я з дитинства долучився – приміром, рубати яблука мечем на голові він тренувався на мені.
jiu-jitsu-ivan-nastenko-portraitСпершу я на аматорському рівні займався ушу, років із восьми почав займатися акробатикою, далі трішки було боксу (тому що «крутіших» рук, ніж у боксі, немає ніде). З 11-ти років займався ніндзютсу, але потім федерація розпалася і це плавно перетекло у рукопашний бій (а паралельно я ще й вільною боротьбою займався). Ну, і в 15 років прийшов у джиу-джитсу. А вже років із 19-ти я сам почав розуміти, отримувати кайф. Зараз уже реально «ламає», коли не займаюся навіть 2 дні. Відпочивати, звісно, треба, але я й не скажу про себе, що не вилажу із залу – у мене раціональна душевна любов до своєї справи.
Утім, довго без руху, без дій сидіти не можу. Особливо нині, коли це потрібно для розвитку джиу-джитсу. Тому що запал працювати на громадських засадах почав згасати, особливо у старших тренерів. Наша Донецька область молода, адже ми, молоді, стоїмо біля витоків федерації – я, приміром, президент обласної федерації, а Льоня Рубцов очолює міську макіївську федерацію. Ми з ентузіазмом рухаємо нашу справу вперед. А більшість інших федерацій очолюють втомлені люди… Ну, можливо, не втомлені, але якогось вогника у них уже немає. Доводиться хіба що приїжджати до них, буквально брати за комір і говорити: «Давайте ж об’єднувати наші зусилля, розвиватися, адже наш спорт, змагання – це класно!». Хоча приємно, що зараз з’являється молодь, яка хоче займатися спортивним джиу-джитсу – дзвонять, просять їх курувати.
- Багато людей у нас взагалі не знають про джиу-джитсу… Буває, запитують: «А що це таке?»
- У нас, напевне, так і є. А за весь світ не скажу… Хоча і там знають бразильське джиу-джитсу (це, переважно, боротьба у партері), клан Грейсі, який провів масштабну піар-кампанію, був спонсором багатьох турнірів. І тепер у різних лігах змішаних єдиноборств дуже популярно говорити, що займався джиу-джитсу – мовляв, я умію боротися. Вони зуміли створити бренд. Навіть у нас люди тепер говорять: «А, джиу-джитсу? Боротьба?». Хоча японці таки дали їм на горіхи – мовляв, не називайте боротьбу у партері джиу-джитсу. Був історичний поєдинок – п’ятеро японців проти п’ятьох бразильців – і японці перемогли. У фінальному бою японець зламав бразильцю руку, і ті взяли такий прийом на озброєння, назвавши іменем цього японця. І довелося бразильцям перейменовувати свій вид на «валетуду», хоча в народі міцно закріпилась назва «джиу-джитсу».
Ми багато їздили по своїй області з презентаціями. І людям подобалося, вони розуміли, що джиу-джитсу – це не тільки боротьба (дзюдо, айкідо), але й ударна техніка, акробатика, тобто універсальне мистецтво. Ми маємо унікальні підходи до роботи з дітьми, унікальні методики для роботи уже зі старшими. А джиу-джитсу можуть займатися практично усі. Я їздив на семінар до Швеції, так там бабусі і дідусі по 60-70 років займаються джиу – не б’ються, але відточують техніку, працюють зі зброєю, самурайськими мечами катанами тощо.
jiu-jitsu-ivan-nastenko-vs-stallerА в Україні чомусь «не йде». Лише у нашій області, хоча з наступного року плануємо виходити вже і на рівень цілої країни. Будемо проводити рекламну кампанію, створювати «обличчя» джиу-джитсу. На жаль, поки немає людини, яка б була у цьому зацікавлена. А без популяризації – нікуди. Ми будемо пробувати. Наприклад, подали заявку на проведення у Києві чемпіонату Європи 2012-го року.
Не обійтись тут і без телебачення. У себе на місцевому каналі хоча б раз на три місяці робимо передачу в рамках спортивної програми. Люди бачать і чують, зацікавлюються.
У Німеччині, наприклад, джиу-джитсу – це державна програма. Наш вид спорту викладають дітям у школі. Існує соціальна програма боротьби із насиллям над дітьми, в якій працюють інструктори джиу-джитсу, які володіють навичками самооборони. Для жінок так само є програма – вивчаються навички захисту, роботи зі зброєю, з підручними матеріалами. Вони знатимуть, як поводитися у критичних ситуаціях – коли закричати, куди вдарити, як вирватися із захоплення.
- Як ти почав займатися ще й фітнесом? Не було, куди подіти енергію?
- Так, я ще не був одружений (сміється). Насправді, ні. Ситуація була наступна: років із 16-ти я почав качатися, тягати залізо, хоч це і був дилетантський підхід. Були навички акробатики – найпростіші речі я стрибаю. Розтяжка завжди, і зараз також, була гарна – на шпагатах я сиджу. Почалося все з Насті, моєї сестри – вона теж займалася акробатикою, а років у 12 «засвітилася» з довільною програмою на «Міс фітнес Донбас». Нею зацікавилися – давайте, кажуть, готувати її по фітнесу. Слово за слово, а їм і говорять: «У нас іще й хлопчик є». Мені показали, що воно таке, я сказав, що можу робити те ж саме. Підготував свою першу програму і взяв участь у чемпіонаті України, де посів друге місце, хоч і був у той час «сухуватим», важив кілограмів 70 лише. І мене взяли на чемпіонат Європи до Румунії, куди я привіз уже нову довільну програму. Думали, так – для галочки звозити, а мені завдяки саме цій програмі, вдалося посісти 4-те місце. А далі поїхав на чемпіонат світу серед юніорів і виграв його. Настя у фітнесі не затрималася, а я, як бачите, змагаюся до цих пір. І зараз я вже виходжу на пік форми, на пік «якості». Наступний рік, думаю, буде моїм. Не скажу, що не було сюрпризів – мене донині «напружує» бриття себе перед змаганнями (бо на тіло наноситься грим). Але мені тут пощастило – тільки руки і ноги волохаті.
- Тренуєш сам когось по фітнесу?
- Так, є у мене один перспективний хлопчина-юніор. Я його хочу підвести до найкращої форми, щоб навесні він з’їздив на чемпіонат Європи. Також працюю з чемпіонкою континенту серед дорослих Ольгою Галан із Харкова. Вона отримала запрошення на «Арнольд Классік», а мені запропонували готувати її. Це нова для мене справа, і можу сказати – справа цікава. І є бажання працювати далі. Тим більше, я розумію, що спортсменом довго не буду – хай років до 30-ти у джиу-джитсу позмагаюся, поки не вважатиму, що настав час піти (а я хочу піти на піці своєї кар’єри, вигравши якийсь серйозний турнір – займу вершину, посиджу трохи на ній, і закінчу). А у фітнесі, гадаю, роки зо два іще повиступаю. Зараз у мене вже є база, є підопічні – і мені не потрібно буде шукати, кого б потренувати.
jiu-jitsu-ivan-nastenko-kydok-2А по джиу-джитсу вже якось і не хочеться тренувати на обласному рівні – буду сам битися, поки сил вистачає. Я ж треную із 18-ти років. А зараз є у нас молоді фахівці, я буквально у вересні віддав усі свої групи своїм же учням. Я як тренер – то лише як тренер збірної. А нині хочу переключитися більше на організаційну роботу, допомагати президенту асоціації культивувати джиу-джитсу – організовувати, наприклад, рекламні кампанії. У нас, на мою думку, ринок спортивної реклами на дуже низькому рівні. Я сам для себе роблю різні ролики (на любительському рівні, але доволі прикольні «фішки» іноді виходять). Якось шукав натхнення в інтернеті і наткнувся на реклами NFL (ліги американського футболу), NBA (національної баскетбольної асоціації) – реклами різнопланові, але дуже класні, креативні, і представляють свою гру спортсмени-зірки. Нам теж потрібно розвивати напрям соціальної реклами. Я от думав по джиу-джитсу зробити – за прикладом відомої всім картинки з еволюційним розвитком від мавпи до людини показати розвиток спортсмена – від немовляти до старого діда, у різних ситуаціях і кімоно. І напис на кшталт «Джиу-джитсу – крізь усе життя». Це як варіант. Ідеї є, тільки потрібно активніше над цим працювати.
Знаєш, прикро не тільки за це. От спілкувалися з росіянами, які виступали на Всесвітніх іграх – так їх після повернення Медвєдєв зустрічав, по телефону «Apple» подарував… Зрозуміло, що вони у Пекіні посіли перше загальнокомандне місце. Але ж і ми – третє, при тому що Росія виступала в усіх видах програми, а ми лише у семи, де Україну представляв 31 спортсмен. В області нас поздоровили, мер Донецька грамоти вручив… А обіцяних премій досі чекаємо. Так само і за тогорічний чемпіонат Європи, де я став другим. Така ж ситуація і в багатьох інших видах. Мені не так за себе прикро, як за молодь, котра завтра повинна буде битися замість нас. Яка у них мотивація? В юніорів, наприклад, відібрали повністю фінансування, юніорський спорт просто помирає. А звідки брати кадри, наступників? Спорт і спортсмени не повинні страждати через, скажімо, певні політичні обставини у країні.
Крім того, цікаво розвиватися як судді по джиу. Там є кар’єрне зростання, коли стаєш рефері світового класу, то вже й копійчину якусь заробляєш, тобі оплачують усі поїздки – катаєшся по світу, судиш і отримуєш задоволення. До того ж постійно крутишся у цій «тусовці».
- Який рецепт успіху в житті від Івана Настенка?
- Гадаю, кожна людина – успішна. Успіх закладений в ній від самого народження, тому що кожна людина – індивідуальність. Просто, не кожен може знайти свій шлях. Люди шукають, пробують, якісь спроби стають результативними. Якщо ти відчув, що це твоє, незалежно від роду діяльності, потрібно сконцентруватися і наполегливо працювати у відповідному напрямку, постійно прагнути до самовдосконалення. Є вундеркінди, особливі люди, але якщо ти «пахар» – рано чи пізно свого досягнеш. Щодня треба ставити перед собою ціль – і коли ти її досягаєш, то отримуєш задоволення, перемогу – над собою і своєю лінню. У людини немає обмежень – щось вона може, а чогось ні. Наведу приклад зі свого інститутського життя. Викладач, здається, загальної психології, намалювала крейдою мішень на дошці і попросила взяти листок паперу, зім’яти і влучити у центр. Всі почали кидати – і папір просто не долітав. А в мене щось у голові клацнуло, я підійшов до дошки впритул і просто тикнув у мішень. Викладач і каже: «Я ж нікому не забороняла підходити, а у центр влучив лише один». Тобто людина сама себе заганяє у певні рамки. А потрібно ці рамки навпаки розсувати. Успіх прийде. Якщо брати спорт, то тут дуже класно сказав персонаж Сільвестра Сталлоне у фільмі «Роккі»: «Ти тренуєшся, все правильно робиш, але програв – тому що у тебе погляд зник, у тебе в очах немає голоду». Потрібно мати «Погляд тигра».
- Розкажи, будь ласка, про свою сім’ю – дружину та сина.
- Можу сказати, що їм дуже важко. З Любою ми одружені 4 роки, а знайомі з третього класу. Все, в принципі добре, але мій ритм життя відбивається на родині, на стосунках. Їм важко. З моїм ритмом, напевне, потрібно бути самотнім – щоб нікого не ставити у незручні ситуації. І велика Любі шана, за те, що вона терпить таке випробування. Це випробування так само і для моїх батьків, для мами, яка дуже рідко мене бачить. Тато – це окрема розмова, адже він реально розуміє, навіщо я це роблю. Чоловіку у цьому плані легше.
jiu-jitsu-ivan-nastenkoЯк мені здається, я це все роблю, пробиваю дорогу у майбутнє заради мого сина Акімки. Йому зараз 3 роки і 10 місяців, і він не знає, що на нього очікує у подальшому житті. А я знаю (сміється). Буває, сідаємо у чоловічому колі, три покоління… Тато мій – це генератор ідей, всього процесу, я – втілюю ці ідеї в життя, матеріалізую, готую плацдарм для Акіма, який уже почне активну популяризацію нашого руху. Це класно, коли різні покоління чоловіків в одній родині, як у тому ж клані Грейсі, роблять спільну справу. Хай і сваримося інколи через різні погляди на ситуацію, але розуміємо, що це – робочі моменти.  З Акімом ми уже почали працювати у напрямку джиу-джитсу – розтяжка, перевороти тощо. Я хочу, щоб у нього все було правильно. У мене було багато спроб і помилок, на мені, можна сказати, пробували. І зараз я знаю, як діяти. Уже з 4-х років віддам його на гімнастику й акробатику, щоб він отримав базу для джиу-джитсу. Він натренує вестибулярний апарат, розтяжку, силу – з акробатики чи гімнастики можна йти у будь-який контактний вид спорту. При підготовці майстрів східних єдиноборств саме на цьому робиться акцент – спершу відбувається формування дитини, а вже потім до цього додається певна техніка.
Чесно, дуже сильно за Акімом сумую, просто «дах зриває». Приміром, от я приїхав з чемпіонату України з фітнесу, а вже наступного дня знов мав їхати. Акім був у моєї мами саме, а наступного дня – до дитсадка і до логопеда. І вийшло, що нам разом вдалося побути дві години, які дуже швидко пролетіли – ми погралися, «побісилися». Втім, мені здається, що я хороший батько – адже дуже його люблю і приділяю увесь свій вільний час. Я думаю, це правильно. Його майбутнє – це моє сьогодення. Можливо, він і не стане саме тим, ким я хочу… Але подивимося. Тим паче, я не планую зупинятися на одній дитині.

Developed in conjunction with Joomla extensions.