Розмова з головою українського футзалу назріла уже давно. Інша справа, що зустрітися з різних причин довгий час було проблематично. Тим не менш, такий момент настав (хто шукає, той завжди знайде!). Сталося це у Харкові, куди національна збірна під проводом Геннадія Анатолійовича, приїхала, щоб на кваліфікаційному турнірі Євро-2012 завоювати путівку до Хорватії. Як відомо, наша дружина домоглася свого. Однак, рамки розмови були досить вузькі – говорили про ситуацію, що склалася у вітчизняному футзалі. Хоча і без відступів не обійшлося…
- Геннадію Анатолійовичу, Ви стільки років у міні-футболі, що зараз уже важко уявити, що ваша ігрова кар’єра пов’язана із футболом «великим»…
- Що ж ви хочете, часи змінюються. Коли я грав, міні-футболу в нашій країні не було взагалі. Тепер же він для мене все, адже саме я зі своїми помічниками підняв його буквально з нуля. За вісімнадцять років ми домоглися системності: у країні проводяться чемпіонат і Кубок серед дорослих команд, першості країни серед юнаків, жінок, ветеранів. Існує національна, молодіжна та студентська збірні. Роботи дуже багато, але ми, незважаючи ні на що, продовжуємо займатися нашою улюбленою справою і виводити український футзал на новий якісний рівень.
- А як взагалі ви прийшли у міні-футбол?
- Після закінчення кар’єри я спершу довгий час працював головним тренером і начальником команди в нікопольському «Колосі», потім головним тренером в миколаївському «Суднобудівельнику», полтавській «Ворсклі» і криворізькому «Кривбасі». У 1991 році, коли Валерій Борзов став міністром у справах молоді та спорту України, він мене запросив на роботу до Києва, щоб я в його міністерстві відповідав за футбол. З тих пір я із сімферопольця став киянином. Ось тоді-то міні-футбол мені і сподобався. Сталося це після поїздки до Дніпропетровська, що був у той період колискою українського футзалу, куди мене як представника міністерства запросили на турнір, який зараз можна умовно назвати Кубком України. Тому, коли у 1992 році до себе на роботу в якості завідувача кафедрою футболу мене покликав ректор НУФВСУ, моїм першим кроком на цій посаді було створення міні-футбольної команди.
А в 1993 році ми вирішили остаточно узаконити проведення турнірів і створити національну асоціацію міні-футболу. Пам’ятаю, установча конференція проходила у Дніпропетровську навесні 1993 року. Від кожної команди було по два представники. Я їхав від нашої університетської команди. Спочатку моя кандидатура в якості голови АМФУ не розглядалася, однак більшості сподобалося, що я людина футбольна, а значить, своє діло знаю. Треба сказати, що ми відразу ж засукали рукава. Вже влітку відбувся перший розіграш Кубка країни, а восени стартував перший чемпіонат.
Наступного року, щоб «засвітитися» у Європі, вирішили створити збірну, а головним тренером був призначений Геннадій Шур з дніпропетровського «Механізатора». Зазначу, що на цій посаді він пробув лише одну гру, яку ми в рамках серії товариських матчів зі збірною Росії в Москві крупно програли. Його ніхто не знімав, він сам відмовився далі перебувати у збірній, мотивуючи це тим, що явно не придатний для такого рівня. У той же самий час на нас чекала ще гра одна, тому мені у терміновому порядку довелося встати біля керма збірної. Я вже й не пам’ятаю, як ми тоді зіграли, але точно не програли, після чого мене і сказали: «Раз так, то тоді і залишайся головним тренером». З тих пір ми завоювали 10 медалей – дві золоті, 3 срібні та 5 бронзових – національною, молодіжною та студентською збірними. Брали участь майже у всіх чемпіонатах Європи та чемпіонатах світу.
Відзначу, що такого досягнення немає у жодної збірної з іншого ігрового виду спорту, навіть якщо їхні результати скласти докупи. За весь цей час ми лише двічі зазнали фіаско: у 1999 році не потрапили на чемпіонат Європи, а у 2000 – на чемпіонат світу. Пам’ятаю, навіть Росія скаржилася на те, що через перехідний період не може потрапити на будь-який форум. Ми ж ніколи і ні на що не скаржилися. Навіть коли свого часу росіяни забрали у нас найкращих гравців.
- Геннадію Анатолійовичу, якщо заглянути в історію національних чемпіонатів, що зараз згадується найяскравіше?
- З одного боку, дніпропетровський «Механізатор», одеський «Локомотив», київський «Інтеркас», донецький «Шахтар», львівський «Тайм» назавжди вписали своє ім’я в розвиток українського футзалу. З іншого боку, «святе місце порожнім не буває». На їхнє місце прийшли інші, не менш цікаві команди. Зрозуміло, що коли в нашому чемпіонаті грали по 16-18 команд, турнір був на порядок вище, ніж нинішній. Але ж ви не забувайте, що зараз фінансова криза, через якоу зникають команди навіть у «великому» футболі. У цій ситуації ми, перш за все, намагаємося приділити увагу масовому розвитку футзалу. Тим більше, що саме на це нас і націлює УЄФА. Тому я і задоволений, наприклад, як у нас проходять змагання в першій лізі. Звичайно, АМФУ старається, щоб команди не пропадали, але ситуації-то у всіх різні. В одних спонсори більше не могли утримувати команди, а інші, як свого часу одеський «Локомотив», стали жертвою зміни керівництва. Відзначу, що там, де клуби повністю приватні, часто команда перетворюється на іграшку. Звідси і скандали, які, наприклад, як минулого року через розбіжності регламенту і положення, виникають на рівному місці. У даний момент склалася незрозуміла ситуація з проведенням у вищій лізі плей-офф. Одним така схема подобається, іншим ні. Усім догодити неможливо.
Мені дорікають за те, що футзал не показують по телевізору, про футзал не пишуть у газетах. Ставлять мені за приклад Росію. Так, шановні, у наших північно-східних сусідів внесок за участь у Суперлізі у 10 разів більше! А у нас бувало таке, що деякі команди навіть внесок заплатити так і не змогли. Так і зникали з «футзальної карти» з боргами.
Ви зрозумійте, телебачення, наприклад, готове показувати міні-футбол, просто їм треба за це платити. Перед початком кваліфікаційного раунду я зустрічався з генеральним директором «Першого національного» Єгором Бенкендорфом, і він погодився показати матчі збірної у Харкові… за 240 тисяч гривень. Ми спробували знайти ці гроші у багатих компаній, але нам ніхто з них не допоміг. У результаті все, що ми змогли зробити, так це дати «картинку» у спортивні новини. Думаю, що все було б по-іншому, якщо б у нас був хороший титульний спонсор, як «Епіцентр» у «великому» футболі.
Це для когось 10 тисяч доларів – величезна сума. Ми ж на ці гроші не тільки штат утримуємо, а й допомагаємо різним лігам і міністерствам проводити змагання. А листування з УЄФА чого варте… Наприклад, у Харкові змагань було на три дні, а готувалися ми до них три місяці…
А ще мені кажуть: «Зробіть так, щоб фінальна частина чемпіонату Європи проходила в Україні». Та з радістю! Але тільки одна з вимог УЄФА звучить таким чином: «В одному місті необхідно мати як мінімум 2 Палаци спорту. Один з них має вміщувати не менше семи тисяч, а другий – не менше чотирьох ». А такого немає навіть у Києві!
- Зовсім недавно Україна позбулася своїх грандів: «Шахтаря» і «Тайму»…
- Тут усе просто. Після досягнення певних результатів керівники команд підняли вимоги до своїх спонсорів. У цих колективах почали з’являтися гравці, яким потрібно було платити великі підйомні і зарплату. У результаті вони просто «луснули». Винним же в цьому хочуть зробити керівника Асоціації, звинувачуючи мене скрізь, де можна, але незрозуміло, у чому.
Потрібно об’єктивно дивитися на речі. Одна справа, коли будівництво команди починається з інфраструктури, а інша, коли нічого не будується, а просто купуються гравці. У «Інтеркасу», «Тайму» і «Шахтаря» не було представників в УДЮФЛ. Їм було простіше заплатити штраф. Але це неправильний напрямок, і чемпіонський титул тут не служить виправданням: як же не стати найсильнішим у країні, якщо ви під свої знамена збираєте усіх найкращих? Мені дуже подобається підхід до справи Юрія Михайловича Шацького, президента луганської команди «ЛТК». Він не пише і не розповідає усілякі дурниці, а своїм прикладом показує, як треба працювати. Це, до речі, зауважив і Віктор Ющенко, який, будучи Президентом країни, приїхавши до Луганська, з усіх об’єктів обрав саме його дитячу академію. Виділю також Мирона Кіндія, президента «ТВД», який побудував літній майданчик, де грають буквально усі. Відзначу також і Євгена Ривкіна, головного тренера харківського «Локомотива». Він десять років тому з дитячою командою виграв Кубок вуличного футболу. А за неї тоді грали і Дмитро Сорокін, і Дмитро Клочко. Ви уявляєте, і він їх довів до рівня національної збірної! Ось це робота!
- Як до нас ставляться у Європі?
- З великою повагою ставляться. І гра нашої збірної усім подобається. Нас постійно запрошують на різні турніри, але у нас не вистачає грошей, щоб їздити по всьому світу. На жаль, через брак фінансів ми також не можемо організувати гідний турнір у нас, хоча до нас готові приїхати і бразильці, і іспанці, й італійці. Та попри все в європейському рейтингу ми п’яті, а не п’ятнадцяті, як пишуть деякі. І це одне з наших найгірших місць. Ми завжди були третіми, четвертими… Нам трохи не пощастило на останньому чемпіонаті Європи. Якщо б ми привезли медалі, про нас по-іншому б говорили. А так всі почали кричати: «Провал, найгірший результат!»
- А вам не здається, що систематичні випади на вашу адресу нагадують ситуацію з Григорієм Михайловичем…
- Звичайно, нагадують! І це не просто так. Коли був весь цей галас, я його підтримав і як член виконкому, і як голова асоціації. І на мене за це образилися. Але я кажу всім, що треба бути зовсім сліпим, щоб не помічати того, що робить для України Григорій Суркіс! Одне «Євро-2012» чого варте! Ці люди навіть не можуть обгрунтувати, за що ж його треба знімати.
- А у вас немає побоювань, що представники міні-футбольних клубів України також напишуть депешу в УЄФА…
- В УЄФА знають, хто я такий, адже я був там кілька років членом комітету. І вони знають, як ми працюємо. Тому, якщо такий лист і надійде, то серйозно до нього не поставляться.
- На даний момент у нас у вищій лізі залишилося 9 команд. АМФУ щось робить для того, щоб команд стало більше?
- Вже зараз три-чотири команди з першої ліги мріють грати у «вишці». Як воно буде насправді, відповісти поки що не можу. Кілька років тому хтось пропонував залишити у вищій лізі 8 команд і грати в 4 кола. Я тоді не погодився, оскільки так міг порушитися розвиток усього нашого футзалу: ця вісімка зібрала б у себе всіх найкращих гравців країни, прирікаючи тим самим на загибель команди нижче класом. Тому ми і боремося за масовість, щоб було більше команд, а не «грошових мішків».
- Тобто «механізму», який би дозволяв зберігати команди, немає?
- Це залежить лише від тих, хто «замовляє музику». Спонсорів зараз дуже важко знайти.
- На даний момент на українській «карті футзалу» немає команд з Донецька, Запоріжжя, Дніпропетровська…
- Шкода, образливо, але що з цим поробиш? У Запоріжжі свого часу було одразу три команди, але всі три утримувалися великими заводами, які в той час були державними. Коли ж влада змінилася, і ці підприємства перейшли у приватні руки, футзал став нікому не потрібний. Так і «Механізатор» пропав… У «Шахтарі» ж збіглося відразу кілька факторів. Спочатку Євген Геллер переключився на «Зорю», потім пропав результат, а потім їх «Дружбу» закрили на реконструкцію. Грати ж на «Текстильнику» стало не зовсім зручно…
- Створення футзальної Прем’єр-ліги може бути виходом із ситуації…
- Так я й не проти цього. Будь ласка, давайте створимо Прем’єр-лігу. Але це поки проблематично, оскільки кожен клуб думає тільки про себе і рве на собі все на світі, бажаючи стати чемпіоном. Ніхто не ставить мети допомогти ближньому. Я от усе чекаю, коли наш клуб виграє футзальну Лігу європейських чемпіонів або хоча б потрапить до фіналу цього турніру. Поки не можу дочекатися. Прикро.
- Головний тренер львівської «Енергії-Тайму» Станіслав Гончаренко каже, що Ви не користуєтеся авторитетом у клубів…
- У мене з цього приводу інша думка. Усі президенти клубів до мене ставляться з повагою. Усі до єдиного. А ось якщо у Гончаренка я нею не користуюся, так це ні про що іще не говорить. Він, мабуть, не цінує того, що свого часу я взяв його до збірної. Інша справа, що у нас були різні погляди на футзал.
- А ще Вас звинувачують у «непрозорій» бухгалтерії…
- З цього питання ми щороку звітуємо, і жодних претензій до нас немає. Знаєте, звідки беруться ці розмови? Просто, одні незадоволені, що їх не беруть до збірної, інші – через те, що у них немає потрібного результату. Гроші у них є, але вони не можуть ними правильно розпорядитися.
- …І в тому, що АМФУ ввело штрафні санкції за певну кількість жовтих карток.
- Смішно читати, що нібито ми це вигадали. Таке практикується в усьому світі. А щоб не було цих переборів, потрібно просто не порушувати. А якщо тренер, наприклад, вільно бігає по полю, кричить матом, так його треба карати в будь-якому випадку. Покарання ж гривнею є найбільш ефективним. До речі, штрафи у нас мізерні.
- Так через що на Вас розсердився Станіслав Гончаренко і колишній віце-президент МФК «Шахтар» Сергій Рафаїлов?
- Гончаренко – через те, що я його не залучаю до збірної, хоча він щиро вважає, що повинен там працювати. Я йому кажу: «Так ти доведи свою спроможність, виграй в Європі щось, адже грати в Україні і в Європі – це «дві великі різниці». Наприклад, на останньому студентському чемпіонаті світу ми програли лише майбутнім чемпіонам бразильцям у півфіналі і в матчі за третє місце господарям, сербам, у серії пенальті». Вони ж поїхали і «згоріли» з рахунком 1:7 якійсь сербській команді.
А на адресу Рафаїлова я міг би сказати більше, але через свою вихованість цього робити не буду. Ви зрозумійте – обливати брудом найпростіше.
- За яким принципом зараз формується національна збірна?
- Сьогодні в ній грають найсильніші футболісти, які вже набралися досвіду. Того ж Женю Рогачова та Мішу Романова я возив із собою, коли їм ще було по вісімнадцять років. Я бачив у них перспективу. Упевнений також і в Дімі Литвиненку, і в Кирилові Ципуну. Можна, звичайно, було б повернути у збірну того ж Сашу Хурсова. Але йому вже під тридцять, і він на одному рівні з тим же Сорокіним. Однак Сорокін перспективний. Зрештою, у кожного тренера своя думка. Ми подумали, що краще взяти тих, хто є зараз з нами.
- Який український клуб Вам найбільш симпатичний?
- З точки зору розвитку мені подобається «ЛТК». Президент клубу Юрій Шацький обрав дуже правильний напрямок: виховує молодь, яка у «вишці» набирається необхідного досвіду. Він побудував академію, зали два тренувальні, зараз закінчує будівництво Палацу спорту. Або взяти той же харківський «Локомотив». У них також системність: є перша команда, є друга. І всі, хто там грає, по суті, свої вихованці. Це не проходить непоміченим: футзалісти «Локомотива» представлені в усіх українських збірних. В один ряд з «ЛТК» і «Локомотивом» я б поставив також і другий міні-футбольний клуб Харкова «Моноліт». Його президент Роман Перадзе за допомогою своєї академії і команди «Моноліт-2» теж дбає про підростаючих футзалістів.
Не можу не відзначити той же ПФС «Севастополь». Так, команда перебуває внизу турнірної таблиці, але їхній президент Сергій Гоголінський усе робить для того, щоб команда існувала й надалі. Коли я приїжджав до Севастополя, ми разом були на прийомі у міського голови. І тоді мер сказав, що потрібно місту трохи зміцніти, і тоді він зробить усе, щоб побудувати для команди невеликий Палац спорту.
- Що потрібно, щоб в Україні з’явилися нові Безуглц, Косенки, Москвичови?
- У першу чергу, потрібен досвід міжнародних зустрічей. Простий приклад: коли ми у 1999 році програли відбірний турнір Португалії і не потрапили на чемпіонат світу до Гватемали, ми потім полетіли до Бразилії на серію товариських ігор. І в першій же грі обіграли господарів з рахунком 1:0. Цей матч наживо спостерігали 8 тисяч глядачів, а у бразильців грав весь основний склад. Наступного дня головною новиною бразильських газет було те, що їх футзальна збірна вперше не забила жодного голу, граючи удома! І взагалі програла практично невідомій команді. Хоча головною світовою новиною того дня був напад військ НАТО на Югославію. Так от, мені хлопці потім говорили, що якщо б вони до Португалії поїхали після Бразилії, то португальців би просто розірвали. У цих матчах вони міцніли від гри до гри, а потім проти тих же іспанців виходили і спокійно грали. Цей досвід дозволив їм стати другими на чемпіонаті Європи у Москві і отримати звання заслужених майстрів спорту.
Ще одна деталь. Пам’ятаю, як я клопотав про присвоєння цих звань. Не так легко було це зробити. Григорій Суркіс мені потім говорив, що, мовляв, через це обурюються хлопці з «великого» футболу. Я тоді сказав: «Нехай вони хоча б у фінальну частину якогось турніру один раз потраплять, і я тоді теж буду клопотати про них». Я зараз нинішньому поколінню «збірників» кажу: «Ви не слабші за тих, хто привіз двічі срібні медалі чемпіонату Європи, просто, вам треба хоч щось завоювати. І тоді про вас теж будуть говорити позитивно. А так, ви начебто і граєте нічого, але про вас зовсім по-іншому говорять». У Хорватії нам цілком реально поборотися за медалі, я бачу, що це можливо. Я вірю в нашу збірну.
- Тобто Ви сповнені енергії і плануєте й надалі залишатися біля керма як збірної, так і АМФУ?
- Поки у мене є сили, поки у мене все виходить, поки ми даємо результат, то чому ні? Якщо вважатимуть, що є хтось кращий за мене, без питань – я принесу ключик від кабінету і скажу: «Сідайте, працюйте ». Але це тільки здається, що все так легко. І навіть якщо ти при цьому маєш у своєму розпорядженні великі гроші.
Костянтин БОЦЮН, «Футбольний огляд».
futsal-Gennadiy-LysenchukРозмова з головою українського футзалу назріла уже давно. Інша справа, що зустрітися з різних причин довгий час було проблематично. Тим не менш, такий момент настав (хто шукає, той завжди знайде!). Сталося це у Харкові, куди національна збірна під проводом Геннадія Анатолійовича, приїхала, щоб на кваліфікаційному турнірі Євро-2012 завоювати путівку до Хорватії. Як відомо, наша дружина домоглася свого. Однак, рамки розмови були досить вузькі – говорили про ситуацію, що склалася у вітчизняному футзалі. Хоча і без відступів не обійшлося…
- Геннадію Анатолійовичу, Ви стільки років у міні-футболі, що зараз уже важко уявити, що ваша ігрова кар’єра пов’язана із футболом «великим»…
- Що ж ви хочете, часи змінюються. Коли я грав, міні-футболу в нашій країні не було взагалі. Тепер же він для мене все, адже саме я зі своїми помічниками підняв його буквально з нуля. За вісімнадцять років ми домоглися системності: у країні проводяться чемпіонат і Кубок серед дорослих команд, першості країни серед юнаків, жінок, ветеранів. Існує національна, молодіжна та студентська збірні. Роботи дуже багато, але ми, незважаючи ні на що, продовжуємо займатися нашою улюбленою справою і виводити український футзал на новий якісний рівень.
- А як взагалі ви прийшли у міні-футбол?
- Після закінчення кар’єри я спершу довгий час працював головним тренером і начальником команди в нікопольському «Колосі», потім головним тренером в миколаївському «Суднобудівельнику», полтавській «Ворсклі» і криворізькому «Кривбасі». У 1991 році, коли Валерій Борзов став міністром у справах молоді та спорту України, він мене запросив на роботу до Києва, щоб я в його міністерстві відповідав за футбол. З тих пір я із сімферопольця став киянином. Ось тоді-то міні-футбол мені і сподобався. Сталося це після поїздки до Дніпропетровська, що був у той період колискою українського футзалу, куди мене як представника міністерства запросили на турнір, який зараз можна умовно назвати Кубком України. Тому, коли у 1992 році до себе на роботу в якості завідувача кафедрою футболу мене покликав ректор НУФВСУ, моїм першим кроком на цій посаді було створення міні-футбольної команди.
А в 1993 році ми вирішили остаточно узаконити проведення турнірів і створити національну асоціацію міні-футболу. Пам’ятаю, установча конференція проходила у Дніпропетровську навесні 1993 року. Від кожної команди було по два представники. Я їхав від нашої університетської команди. Спочатку моя кандидатура в якості голови АМФУ не розглядалася, однак більшості сподобалося, що я людина футбольна, а значить, своє діло знаю. Треба сказати, що ми відразу ж засукали рукава. Вже влітку відбувся перший розіграш Кубка країни, а восени стартував перший чемпіонат.
Наступного року, щоб «засвітитися» у Європі, вирішили створити збірну, а головним тренером був призначений Геннадій Шур з дніпропетровського «Механізатора». Зазначу, що на цій посаді він пробув лише одну гру, яку ми в рамках серії товариських матчів зі збірною Росії в Москві крупно програли. Його ніхто не знімав, він сам відмовився далі перебувати у збірній, мотивуючи це тим, що явно не придатний для такого рівня. У той же самий час на нас чекала ще гра одна, тому мені у терміновому порядку довелося встати біля керма збірної. Я вже й не пам’ятаю, як ми тоді зіграли, але точно не програли, після чого мене і сказали: «Раз так, то тоді і залишайся головним тренером». З тих пір ми завоювали 10 медалей – дві золоті, 3 срібні та 5 бронзових – національною, молодіжною та студентською збірними. Брали участь майже у всіх чемпіонатах Європи та чемпіонатах світу.
Відзначу, що такого досягнення немає у жодної збірної з іншого ігрового виду спорту, навіть якщо їхні результати скласти докупи. За весь цей час ми лише двічі зазнали фіаско: у 1999 році не потрапили на чемпіонат Європи, а у 2000 – на чемпіонат світу. Пам’ятаю, навіть Росія скаржилася на те, що через перехідний період не може потрапити на будь-який форум. Ми ж ніколи і ні на що не скаржилися. Навіть коли свого часу росіяни забрали у нас найкращих гравців.
- Геннадію Анатолійовичу, якщо заглянути в історію національних чемпіонатів, що зараз згадується найяскравіше?
- З одного боку, дніпропетровський «Механізатор», одеський «Локомотив», київський «Інтеркас», донецький «Шахтар», львівський «Тайм» назавжди вписали своє ім’я в розвиток українського футзалу. З іншого боку, «святе місце порожнім не буває». На їхнє місце прийшли інші, не менш цікаві команди. Зрозуміло, що коли в нашому чемпіонаті грали по 16-18 команд, турнір був на порядок вище, ніж нинішній. Але ж ви не забувайте, що зараз фінансова криза, через якоу зникають команди навіть у «великому» футболі. У цій ситуації ми, перш за все, намагаємося приділити увагу масовому розвитку футзалу. Тим більше, що саме на це нас і націлює УЄФА. Тому я і задоволений, наприклад, як у нас проходять змагання в першій лізі. Звичайно, АМФУ старається, щоб команди не пропадали, але ситуації-то у всіх різні. В одних спонсори більше не могли утримувати команди, а інші, як свого часу одеський «Локомотив», стали жертвою зміни керівництва. Відзначу, що там, де клуби повністю приватні, часто команда перетворюється на іграшку. Звідси і скандали, які, наприклад, як минулого року через розбіжності регламенту і положення, виникають на рівному місці. У даний момент склалася незрозуміла ситуація з проведенням у вищій лізі плей-офф. Одним така схема подобається, іншим ні. Усім догодити неможливо.
Мені дорікають за те, що футзал не показують по телевізору, про футзал не пишуть у газетах. Ставлять мені за приклад Росію. Так, шановні, у наших північно-східних сусідів внесок за участь у Суперлізі у 10 разів більше! А у нас бувало таке, що деякі команди навіть внесок заплатити так і не змогли. Так і зникали з «футзальної карти» з боргами.
Ви зрозумійте, телебачення, наприклад, готове показувати міні-футбол, просто їм треба за це платити. Перед початком кваліфікаційного раунду я зустрічався з генеральним директором «Першого національного» Єгором Бенкендорфом, і він погодився показати матчі збірної у Харкові… за 240 тисяч гривень. Ми спробували знайти ці гроші у багатих компаній, але нам ніхто з них не допоміг. У результаті все, що ми змогли зробити, так це дати «картинку» у спортивні новини. Думаю, що все було б по-іншому, якщо б у нас був хороший титульний спонсор, як «Епіцентр» у «великому» футболі.
Це для когось 10 тисяч доларів – величезна сума. Ми ж на ці гроші не тільки штат утримуємо, а й допомагаємо різним лігам і міністерствам проводити змагання. А листування з УЄФА чого варте… Наприклад, у Харкові змагань було на три дні, а готувалися ми до них три місяці…
А ще мені кажуть: «Зробіть так, щоб фінальна частина чемпіонату Європи проходила в Україні». Та з радістю! Але тільки одна з вимог УЄФА звучить таким чином: «В одному місті необхідно мати як мінімум 2 Палаци спорту. Один з них має вміщувати не менше семи тисяч, а другий – не менше чотирьох ». А такого немає навіть у Києві!
- Зовсім недавно Україна позбулася своїх грандів: «Шахтаря» і «Тайму»…
- Тут усе просто. Після досягнення певних результатів керівники команд підняли вимоги до своїх спонсорів. У цих колективах почали з’являтися гравці, яким потрібно було платити великі підйомні і зарплату. У результаті вони просто «луснули». Винним же в цьому хочуть зробити керівника Асоціації, звинувачуючи мене скрізь, де можна, але незрозуміло, у чому.
Потрібно об’єктивно дивитися на речі. Одна справа, коли будівництво команди починається з інфраструктури, а інша, коли нічого не будується, а просто купуються гравці. У «Інтеркасу», «Тайму» і «Шахтаря» не було представників в УДЮФЛ. Їм було простіше заплатити штраф. Але це неправильний напрямок, і чемпіонський титул тут не служить виправданням: як же не стати найсильнішим у країні, якщо ви під свої знамена збираєте усіх найкращих? Мені дуже подобається підхід до справи Юрія Михайловича Шацького, президента луганської команди «ЛТК». Він не пише і не розповідає усілякі дурниці, а своїм прикладом показує, як треба працювати. Це, до речі, зауважив і Віктор Ющенко, який, будучи Президентом країни, приїхавши до Луганська, з усіх об’єктів обрав саме його дитячу академію. Виділю також Мирона Кіндія, президента «ТВД», який побудував літній майданчик, де грають буквально усі. Відзначу також і Євгена Ривкіна, головного тренера харківського «Локомотива». Він десять років тому з дитячою командою виграв Кубок вуличного футболу. А за неї тоді грали і Дмитро Сорокін, і Дмитро Клочко. Ви уявляєте, і він їх довів до рівня національної збірної! Ось це робота!
- Як до нас ставляться у Європі?
- З великою повагою ставляться. І гра нашої збірної усім подобається. Нас постійно запрошують на різні турніри, але у нас не вистачає грошей, щоб їздити по всьому світу. На жаль, через брак фінансів ми також не можемо організувати гідний турнір у нас, хоча до нас готові приїхати і бразильці, і іспанці, й італійці. Та попри все в європейському рейтингу ми п’яті, а не п’ятнадцяті, як пишуть деякі. І це одне з наших найгірших місць. Ми завжди були третіми, четвертими… Нам трохи не пощастило на останньому чемпіонаті Європи. Якщо б ми привезли медалі, про нас по-іншому б говорили. А так всі почали кричати: «Провал, найгірший результат!»
- А вам не здається, що систематичні випади на вашу адресу нагадують ситуацію з Григорієм Михайловичем…
- Звичайно, нагадують! І це не просто так. Коли був весь цей галас, я його підтримав і як член виконкому, і як голова асоціації. І на мене за це образилися. Але я кажу всім, що треба бути зовсім сліпим, щоб не помічати того, що робить для України Григорій Суркіс! Одне «Євро-2012» чого варте! Ці люди навіть не можуть обгрунтувати, за що ж його треба знімати.
- А у вас немає побоювань, що представники міні-футбольних клубів України також напишуть депешу в УЄФА…
- В УЄФА знають, хто я такий, адже я був там кілька років членом комітету. І вони знають, як ми працюємо. Тому, якщо такий лист і надійде, то серйозно до нього не поставляться.
- На даний момент у нас у вищій лізі залишилося 9 команд. АМФУ щось робить для того, щоб команд стало більше?
- Вже зараз три-чотири команди з першої ліги мріють грати у «вишці». Як воно буде насправді, відповісти поки що не можу. Кілька років тому хтось пропонував залишити у вищій лізі 8 команд і грати в 4 кола. Я тоді не погодився, оскільки так міг порушитися розвиток усього нашого футзалу: ця вісімка зібрала б у себе всіх найкращих гравців країни, прирікаючи тим самим на загибель команди нижче класом. Тому ми і боремося за масовість, щоб було більше команд, а не «грошових мішків».
- Тобто «механізму», який би дозволяв зберігати команди, немає?
- Це залежить лише від тих, хто «замовляє музику». Спонсорів зараз дуже важко знайти.
- На даний момент на українській «карті футзалу» немає команд з Донецька, Запоріжжя, Дніпропетровська…
- Шкода, образливо, але що з цим поробиш? У Запоріжжі свого часу було одразу три команди, але всі три утримувалися великими заводами, які в той час були державними. Коли ж влада змінилася, і ці підприємства перейшли у приватні руки, футзал став нікому не потрібний. Так і «Механізатор» пропав… У «Шахтарі» ж збіглося відразу кілька факторів. Спочатку Євген Геллер переключився на «Зорю», потім пропав результат, а потім їх «Дружбу» закрили на реконструкцію. Грати ж на «Текстильнику» стало не зовсім зручно…
- Створення футзальної Прем’єр-ліги може бути виходом із ситуації…
- Так я й не проти цього. Будь ласка, давайте створимо Прем’єр-лігу. Але це поки проблематично, оскільки кожен клуб думає тільки про себе і рве на собі все на світі, бажаючи стати чемпіоном. Ніхто не ставить мети допомогти ближньому. Я от усе чекаю, коли наш клуб виграє футзальну Лігу європейських чемпіонів або хоча б потрапить до фіналу цього турніру. Поки не можу дочекатися. Прикро.
- Головний тренер львівської «Енергії-Тайму» Станіслав Гончаренко каже, що Ви не користуєтеся авторитетом у клубів…
- У мене з цього приводу інша думка. Усі президенти клубів до мене ставляться з повагою. Усі до єдиного. А ось якщо у Гончаренка я нею не користуюся, так це ні про що іще не говорить. Він, мабуть, не цінує того, що свого часу я взяв його до збірної. Інша справа, що у нас були різні погляди на футзал.
- А ще Вас звинувачують у «непрозорій» бухгалтерії…
- З цього питання ми щороку звітуємо, і жодних претензій до нас немає. Знаєте, звідки беруться ці розмови? Просто, одні незадоволені, що їх не беруть до збірної, інші – через те, що у них немає потрібного результату. Гроші у них є, але вони не можуть ними правильно розпорядитися.
- …І в тому, що АМФУ ввело штрафні санкції за певну кількість жовтих карток.
- Смішно читати, що нібито ми це вигадали. Таке практикується в усьому світі. А щоб не було цих переборів, потрібно просто не порушувати. А якщо тренер, наприклад, вільно бігає по полю, кричить матом, так його треба карати в будь-якому випадку. Покарання ж гривнею є найбільш ефективним. До речі, штрафи у нас мізерні.
- Так через що на Вас розсердився Станіслав Гончаренко і колишній віце-президент МФК «Шахтар» Сергій Рафаїлов?
- Гончаренко – через те, що я його не залучаю до збірної, хоча він щиро вважає, що повинен там працювати. Я йому кажу: «Так ти доведи свою спроможність, виграй в Європі щось, адже грати в Україні і в Європі – це «дві великі різниці». Наприклад, на останньому студентському чемпіонаті світу ми програли лише майбутнім чемпіонам бразильцям у півфіналі і в матчі за третє місце господарям, сербам, у серії пенальті». Вони ж поїхали і «згоріли» з рахунком 1:7 якійсь сербській команді.
А на адресу Рафаїлова я міг би сказати більше, але через свою вихованість цього робити не буду. Ви зрозумійте – обливати брудом найпростіше.
- За яким принципом зараз формується національна збірна?
- Сьогодні в ній грають найсильніші футболісти, які вже набралися досвіду. Того ж Женю Рогачова та Мішу Романова я возив із собою, коли їм ще було по вісімнадцять років. Я бачив у них перспективу. Упевнений також і в Дімі Литвиненку, і в Кирилові Ципуну. Можна, звичайно, було б повернути у збірну того ж Сашу Хурсова. Але йому вже під тридцять, і він на одному рівні з тим же Сорокіним. Однак Сорокін перспективний. Зрештою, у кожного тренера своя думка. Ми подумали, що краще взяти тих, хто є зараз з нами.
- Який український клуб Вам найбільш симпатичний?
- З точки зору розвитку мені подобається «ЛТК». Президент клубу Юрій Шацький обрав дуже правильний напрямок: виховує молодь, яка у «вишці» набирається необхідного досвіду. Він побудував академію, зали два тренувальні, зараз закінчує будівництво Палацу спорту. Або взяти той же харківський «Локомотив». У них також системність: є перша команда, є друга. І всі, хто там грає, по суті, свої вихованці. Це не проходить непоміченим: футзалісти «Локомотива» представлені в усіх українських збірних. В один ряд з «ЛТК» і «Локомотивом» я б поставив також і другий міні-футбольний клуб Харкова «Моноліт». Його президент Роман Перадзе за допомогою своєї академії і команди «Моноліт-2» теж дбає про підростаючих футзалістів.
Не можу не відзначити той же ПФС «Севастополь». Так, команда перебуває внизу турнірної таблиці, але їхній президент Сергій Гоголінський усе робить для того, щоб команда існувала й надалі. Коли я приїжджав до Севастополя, ми разом були на прийомі у міського голови. І тоді мер сказав, що потрібно місту трохи зміцніти, і тоді він зробить усе, щоб побудувати для команди невеликий Палац спорту.
- Що потрібно, щоб в Україні з’явилися нові Безуглц, Косенки, Москвичови?
- У першу чергу, потрібен досвід міжнародних зустрічей. Простий приклад: коли ми у 1999 році програли відбірний турнір Португалії і не потрапили на чемпіонат світу до Гватемали, ми потім полетіли до Бразилії на серію товариських ігор. І в першій же грі обіграли господарів з рахунком 1:0. Цей матч наживо спостерігали 8 тисяч глядачів, а у бразильців грав весь основний склад. Наступного дня головною новиною бразильських газет було те, що їх футзальна збірна вперше не забила жодного голу, граючи удома! І взагалі програла практично невідомій команді. Хоча головною світовою новиною того дня був напад військ НАТО на Югославію. Так от, мені хлопці потім говорили, що якщо б вони до Португалії поїхали після Бразилії, то португальців би просто розірвали. У цих матчах вони міцніли від гри до гри, а потім проти тих же іспанців виходили і спокійно грали. Цей досвід дозволив їм стати другими на чемпіонаті Європи у Москві і отримати звання заслужених майстрів спорту.
Ще одна деталь. Пам’ятаю, як я клопотав про присвоєння цих звань. Не так легко було це зробити. Григорій Суркіс мені потім говорив, що, мовляв, через це обурюються хлопці з «великого» футболу. Я тоді сказав: «Нехай вони хоча б у фінальну частину якогось турніру один раз потраплять, і я тоді теж буду клопотати про них». Я зараз нинішньому поколінню «збірників» кажу: «Ви не слабші за тих, хто привіз двічі срібні медалі чемпіонату Європи, просто, вам треба хоч щось завоювати. І тоді про вас теж будуть говорити позитивно. А так, ви начебто і граєте нічого, але про вас зовсім по-іншому говорять». У Хорватії нам цілком реально поборотися за медалі, я бачу, що це можливо. Я вірю в нашу збірну.
- Тобто Ви сповнені енергії і плануєте й надалі залишатися біля керма як збірної, так і АМФУ?
- Поки у мене є сили, поки у мене все виходить, поки ми даємо результат, то чому ні? Якщо вважатимуть, що є хтось кращий за мене, без питань – я принесу ключик від кабінету і скажу: «Сідайте, працюйте ». Але це тільки здається, що все так легко. І навіть якщо ти при цьому маєш у своєму розпорядженні великі гроші.
Костянтин БОЦЮН, «Футбольний огляд».

Developed in conjunction with Joomla extensions.