Ірина Куракалова: «Живи активно, думай позитивно»

duathlon-Iryna-Kurakalova-congratulationsНа початку осені 2011 у Швейцарії пройшов чемпіонат світу на довгій дистанції дуатлону «Powerman». Тут традиційно, уже більше двадцяти років, збираються найсильніші атлети планети: кожен, хто займається дуатлоном, вважає за обов’язок стартувати у Цофінгені бодай раз у житті. Цього року у різних вікових групах змагалося понад 1 300 учасників. Самий фініш у цій «гонці на виживання», як часто називають «Powerman», уже вважається досягненням, перемога ж цінується на вагу кількох золотих медалей з інших стартів. Видне місце в історії змагань посідає й Україна. Вписала ім’я нашої держави в перелік чемпіонів харків’янка Ірина Куракалова, котра цього року стала вже дворазовою чемпіонкою турніру ветеранів, при тому, що, як сама каже, була «найбільш дорослою» учасницею. Інтерв’ю Ірини Анатоліївни до вашої уваги.

— «Powerman» – це дуатлон номер 1 у світі. Навіть майку таку дають з першим номером. Перші змагання пройшли у 1989-му році і з того часу проходять на тому ж місці у той же час. Дистанція – 10 кілометрів бігу, потім 150 кілометрів на велосипеді, і після того ще 30 км бігу. Стартують усі вікові групи, у тому числі й еліта, разом. Для мене це дуже приємно – бігти на одній трасі, на одній дистанції з найсильнішими атлетами світу, чемпіонами з різних континентів. Дуже здорово!

Я сама попросила президента оргкомітету чемпіонату Штефана Руфа, щоби він надіслав мені запрошення – мовляв, я стартувала у вас у 2005-му році, моє прізвище таке-то. Він моментально відгукнувся, одразу прийшов виклик. Ну, їм, напевне, для кількості ветеранів усіх потрібно «збирати»… Та з усього пострадянського простору була лише я одна – ні прибалтів, ні росіян, ні білорусів, ні українців інших.

Вперше я стартувала тут у 2005-му році у групі 50-55 років. Потім просто не було матеріальної можливості виступити (тут і переліт, і стартовий внесок), але за перебігом змагань я обов’язково слідкувала. Так ось, судячи з протоколів, мій тодішній час у групі ніхто не показував (я тоді подолала дистанцію за 9 годин і 54 хвилини). Цього року, як на мене, час поганий, але є цьому є пояснення – була гроза. Ми коли останні 30 кілометрів на велосипеді доїжджали, уже йшов дощ. Перевзулися для бігу – і почалася гроза, справжнє лихо стихійне: небо почорнішало, блискавки, вода ллється, як з відра. У багатьох, особливо ветеранів, судомами зводило м’язи, вони, безпомічні, намагалися якось із цим впоратися, та далеко не у всіх виходило. Змагання, звісно, за таких умов ніхто не перериває – недарма вони називаються «Powerman». У філософії чемпіонату – «переживи все». І тим, хто дістався фінішу, видається майка з написом «Я вижив».

— А багато учасників не фінішують?

— Дуже багато. Я на трасі бачила дуже багато сходів. Коли на велосипеді їхали, приміром, жіночка з молодшої групи на узбіччі стоїть, схилилися над кермом, погано їй – і потім уже на дистанції я її не бачила. Якби не зійшла, то точно би потрапила мені на очі. Тому що там цікаво траса побудована. Останні 30 кілометрів бігу розділені на два кільця по 15 км, повороти постійно пересікаються, і лідери з тими, хто відстає, постійно зустрічаються, так би мовити, обличчя в обличчя. Та я не розумію такого: якщо виходиш на старт, то повинен бути готовим, пройти відповідну підготовку. Можливо, проблема тут у тому, що у ветеранів залишається думка: робив колись, зроблю і зараз.

duathlon-Iryna-Kurakalova-runningЩе з яскравих вражень: дуже сподобався коментатор, який працював на стадіоні. Так добре всіх оголошував! Коли мене нагороджували, то навіть підкреслив, що я випередила молодших за себе суперниць.

В майбутньому я хотіла би, звичайно, стартувати на цих змаганнях іще. Напевне, коли виповниться 60 років, я перейду у старшу групу, то буде сенс виходити на старт.

— Ірино Анатолієвно, давайте повернемося у минуле. Розкажіть, як ви потрапили у спорт?

— Народилася я у Харкові. Мій пологовий будинок знаходився поруч з найстарішим стадіоном міста «Серп і молот». Це було влітку, коли на стадіоні постійно проходили якісь спортивні змагання, виступи, марші… Тоді, у 54-му, велася активна пропаганда здорового способу життя, масовий спорт розвивався. І ми завжди сміємося: мовляв, я на світ з’явилася під звуки спортивного маршу. До речі, саме у 1954-му місто, в якому я прожила потім усе життя, відзначало 300-річний ювілей, тож я іще і «ювілейна».

Народилася я не здоровою дитино, мала проблеми з ногами. Але батьки, мама, мене витягнули. Я з 5 років плавала, отримувала навантаження, хіба що тільки не бігала. Зазвичай тих, хто має проблеми з опорно-руховим апаратом, саджають на велосипед, щоб зміцніли; і так по трохи – у 1975-му році мені вже було присвоєно звання Майстра спорту РСР з велоспорту. Я виступала за спортивне товариство «Авангард». Одним з моїх учителів була Раїса Андріївна Ободовська, чемпіонка світу, багаторазова чемпіонка СРСР та України. Хочу сказати, що я дуже вдячна усім своїм учителям, які допомагали мені у житті, вчасно підказували, яким шляхом іти…

Після велосипеду, коли я закінчила київський інститут фізкультури, почала працювати у туризмі. Тоді познайомилася з Володимиром Анатолійовичем Соколовим, який опікувався велотуризмом в республіканській федерації. Ми переймали у них досвід. Почалися походи… Це і Тянь-Шань, і Каракуми переходили, Кавказ. Найбільше запам’ятався, мабуть, похід через Каракуми. Ми були там у 1985-му, навесні, коли не випадає ані краплини дощу – тож можна було розібратися з проблемами обезводнення. І взагалі цікаві піски, особливо незакріплені – можна від групи випадково відійти трохи, і тебе ніхто ніколи вже не знайде. І ми йшли самі, від криниці до криниці, ніхто з вертольотів нам нічого не скидав. Хоча вже після повернення ми прочитали у газеті, що майже одночасно у поході була група з Москви, яку постійно «підтримували з повітря».

— Можете сказати, скільки кілометрів «натоптали»?

— Ні, я не з таких (сміється). Є люди, котрі фанатично ставляться до цієї справи, ведуть щоденники, рахують кілометри…. Звісно, по Харківській області водили групи. Це коли я працювала у клубі заводу імені Малишева, який мав глибокі спортивні традиції, зокрема і туристичні. Я там довго працювала і, власне, звідти пішла на пенсію. До речі, я зараз на пенсії, отримую трохи більше 800 гривень, а Ви розумієте, що потрібно, аби відкрити візу до Швейцарії… Але гроші завжди знайдуться, якщо є мета, благородна ціль. А ціль у мене у такому віці – показати: «тітоньки», не опускайте рук, займайтеся фізкультурою і спортом, катайтеся на велосипеді, бігайте, плавайте. Я сама стараюся не втрачати спортивної форми, не опускати планку.

Повертаючись до мого шляху назустріч дуатлону… Пам’ятаю, коли займалася велоспортом, ми навіть не уявляли, і не могли уявити через спортивну специфіку, що заразом можна ще й бігти – там різна робота м’язів, потрібно набратися дуже багато досвіду (як велосипедистам, так і легкоатлетам), щоб зрозуміти, як суміщати ці два види спорту. І тут ще раз хочу подякувати усім своїм учителям, які допомагали мені і допомагають донині.

duathlon-Iryna-Kurakalova-finishЛюдина не може постійно залишатися в одній порі, вона змінюється. Моє щастя у тому, що я розумію ці зміни і приймаю їх. Як на мене, то і стан здоров’я людини залежить від того, як вона сприймає себе, як ставиться до інших. Коли я вдячна, то ніколи не підведу. І людей, і країну свою не підведу. Дуже приємно було почути на трасі у Швейцарії, коли коментатор говорив: «Україна, Ірина Куракалова». У мене і на велосипедному шоломі синім кольором написано «Україна», а жовтим – «Ірина». Здалеку виглядає наче прапор, а коли приглядаєшся, то можна прочитати. Дизайн мій син розробив. Також і на майці: на спині «Україна», на лівій руці, яка ближче до глядачів – «Харків», а на правій – «Ірина». Через це, мабуть, і глядачі мене впізнавали, підбадьорювали, мовляв, «Ірино, Україно, все зупа». Це неймовірно приємно, додає сил, я просто у захваті!

— Розкажіть, як ви тренуєтеся…

— Ну, нині я вже на пенсії, тому маю вдосталь часу, щоб готуватися до таких важких дисциплін на витривалість – спробуйте-но цілісінький день на дистанції! Тут я також переймаю досвід багатьох людей, фахівців, тренерів. А взагалі для мене тренування – це саме життя. Я грамотно ставлюся до своїх суглобів, спини, плаваю… Вийшло так, що після виходу на пенсію, я практично живу в Криму, у Харкові проводжу вже значно менше часу. До речі, у Харкові взимку обов’язково стаю на лижі, 2-3-годинні пробіжки роблю. А в теплу пору року плаваю, і запливаю, скажу вам, дуже далеко, хоч і плаваю не дуже добре. Через це, можливо, і не беру участі у змаганнях з триатлону. Якось, у 2008-му, я спробувала себе у Відкритому чемпіонаті Росії, де долали половину олімпійської дистанції, спринтерський триатлон – 800 м заплив, 22 км на велосипеді і 6 км бігу. Я, звісно, не втонула, навіть кількох чоловіків випередила, але змагатися з найкращими не під силу. А на морі постійно стараюся плавати довго, години по півтори-дві. Обираю місце, куди зручно велосипедом під’їхати… На велосипеді також і до поїзду добираюся, кілометрів за 200, коли до Харкова їду. Ось так і тренуюся – бігаю, кручу педалі, плаваю. Раз на 25 днів обов’язково роблю подовжене, тривале тренування, з ранку до вечора. Все це дає дуже багато фізичного навантаження.

— Коли Ви повернулися зі Швейцарії, то наш дзвінок застав вас не на відпочинку, а, знову ж таки, на тренуванні…

— Ми з моїм кардіологом розуміємо, що коли було таке навантаження, то в жодному разі не можна відпочивати. Навіть якщо я не готуюся до наступних стартів, то потрібно продовжувати давати навантаження. Я не форсую форму, а просто її не втрачаю. 20 років себе тримаю в одній вазі, котра «скаче» тільки на змаганнях (якщо стартувала я нині з вагою 55 кг, то фінішувала – трохи більше 51 кг). Якщо усе робити вірно, то можна так себе зберегти, аби і в 70 років стартувати, і стартувати добре.

Я після Швейцарії вже встигла у кросовому забігу взяти участь – спокійно. Хоча частенько можна почути, що після великих змагань люди потім «відходять» довго. А в нашому віці існує багато особливостей у ставленні до себе… Наприклад, після такої великої дистанції не можна було одразу їсти. Нас іще «підступно» запросили на шикарне афте-паті – усі сидять-жують, а я п’ю сік. І до самого ранку нічого не їла, тому й не заробила собі крепатуру. Хоча це й індивідуальні моменти, у когось може бути по-іншому.

duathlon-Iryna-Kurakalova-award-ceremony— Чи є у Вас якась особлива спортивна дієта?

— Нічого особливого. Їм багато фруктів, овочів, свіжих і тушкованих, а м’ясо якось мене обходить стороною, хіба крім курятини. Також в раціоні каші, усі види горіхів. Фундук, мигдаль і волоський – обов’язково. Ну, в Криму у нас вродили, я урожай зібрала, і їм чи не щодня. А так пенсіонер навряд чи зможе собі дозволити включити до своєї дієти такі продукти.

— Чи продовжуєте займатися тренерською діяльністю?

— Із превеликим задоволенням я би працювала, але не має місця. Раніше, коли працювала на Малишева, ми займалися оздоровленням населення. Туризм у цьому плані дуже добре підходить: люди у поході просто не відчувають навантажень, дивляться собі на всі боки, а форму набирають. Ось так побувають люди у походах, а потім беруть участь у різноманітних змаганнях. Але з часом соціальні програми почали просто-таки знищуватись, у нас постійно відбувалися скорочення тренерів. Я протрималася до останнього, але і до мене дійшла черга. Відкрити якусь платну секцію власними силами я не змогла, не моє. Моє покликання, так би мовити, сіяти добре і вічне, а не брати за це гроші. Це повинно входити до державної програми… Хоча я дуже хотіла й надалі працювати тренером, вийшло так, що весь досвід, уміння, здобутки виявилися не потрібними. Не вдається поки знайти команду, яка дозволила б мені працювати, ділитися своїми знаннями із людьми. Хочеться, щоб ці знання не губилися просто так.

— Яким іще захопленням, крім спорту, присвячуєте свій час?

— Люблю слухати класичну музику. Винятково «класику» – коли одягаю навушники, то не можу слухати музику зі словами. Слова несуть певний зміст, а я не хочу «записувати» його собі у підсвідомість. Тим більше нині, коли у більшості пісень сенсу зовсім мало. Музика змінює стан душі, навіть гормональний фон! Музика допомагає виховувати прекрасних людей. Але і від «попси» нікуди не подінешся, адже ми живемо в суспільстві.

— Що, з висоти Вашого досвіду, побажаєте нашій молоді?

— Живи активно, думай позитивно. Це якщо дуже коротко. Краще і не скажеш. 

{social}