Польоти наяву: все про дельтапланерний спорт

deltaplanerniy-sport-3Дельтаплан – літальний апарат, що важчий за повітря, виконаний за схемою «безхвостки» із стрілоподібним крилом, управління польотом якого здійснюється зміщенням центру мас за рахунок переміщення пілота відносно точки підвіски (балансирний планер). Характерна особливість – старт з ніг і посадка на ноги. Назву «дельтаплан» було дано за схожість крила перших зразків з грецькою буквою Дельта.

На зорі космічних досліджень виникла проблема спуску космічних апаратів. В СРСР з неозорими казахстанськими степами ставка була зроблена на парашут. У США розглядалися два варіанти – керований спуск і приводнення апарату в океані. Френсісом Рогалло було розроблене крило, що представляє собою тканинну обшивку на трубчастому каркасі, легко збирається і складається в компактний пакет, що отримало на честь його творця назву «крило Рогалло». На початковому етапі космічних досліджень (програми «Джеміні» і «Аполлон») був обраний досить добре досліджений парашут і тільки на наступному етапі була реалізована ідея керованого спуску (програма «Спейс Шаттл»).

«Крило Рогалло» було випробувано екстремалами в ролі найпростішого літального апарату для спуску з невеликих висот, що врешті-решт призвело до появи нового виду спорту – дельтапланерного (офіційно визнаний ФАІ в 1974 році). На цьому етапі оцінювалися тривалість і дальність польоту і точність приземлення за парашутними правилами – перше торкання. Дуже скоро тривалість польоту стала вимірюватися багатьма годинами, дальність польоту – сотнями кілометрів (в потоках обтікання), а точність приземлення стала абсолютною – пілоти торкалися мішені, пролітаючи над нею, і приземлялися в посадковому колі (десятки метрів). Довелося змінити правила змагань – вправи стали швидкісними (проходження маршруту за мінімальний час), а точність приземлення стала оцінюватися за максимальною відстанню на пробіжці.

В СРСР вільні (не буксирні) польоти на дельтапланах почалися з 1972 р., а в 1976 р. в сел. Славське Львівської обл., на горі Тростян, був проведений перший всесоюзний зліт дельтапланеристів, який зібрав 25 спортсменів з 11 міст Росії, України та Латвії.

Конструкція. Дельтаплан – літальний апарат, який представляє собою три дюралюмінієвих труби, що з’єднані між собою в передній точці і утворюють в горизонтальній площині віяло, з кутом між трубами 90-140 градусів. Між трубами натягнуто полотно легкої, але щільної і міцної синтетичної тканини. Дві бічні труби і задня кромка тканини утворювали при вигляді зверху майже трикутник. Для збереження форми основні труби фіксувалися допоміжними трубами меншого діаметру і сталевими тросами. Пілот в спеціальній підвісці, спочатку запозиченій від парашута, підвішувався на мотузці за центральну трубу в певне місце, поблизу від центру мас апарату. Руками пілот тримався за трапецію — конструкцію з трьох труб. Управління польотом здійснюється пілотом шляхом переміщення свого тіла відносно точки підвіски.

У лютому 1980 р. була створена Федерація дельтапланерного спорту України. ФДС України за часів СРСР існувала в якості авіаційного виду спорту в ДОСААФ.

Структурними підрозділами Федерації дельтапланерного спорту були дельтапланерні клуби та секції, які організовувалися за територіальною (обласні, міські, районні клуби) або за відомчим (заводські, інститутські тощо) ознаками. На початок 1984 ФДС України об’єднували 168 клубів та секцій, в яких налічувалося понад 2 000 чоловік.

Після проголошення незалежності України ФДС зареєструвалася 25 квітня 1992 як спортивна федерація під егідою Міністерства України у справах молоді та спорту. На початок 1992 р. Федерація об’єднувала 54 клуби, в яких налічувалося до 2 000 спортсменів.

23 лютого 1999 Федерація дельтапланерного спорту України зареєстрована в Мін’юсті як самостійна громадська організація. На початок 1999 р. до складу ФДС України входили первинні осередки майже у всіх областях. У 1999 р. кількість членів ФДС становила приблизно 400 чоловік, які пройшли курс навчально-льотної підготовки і мали спортивні розряди з дельтапланерного спорту.

Збірна СРСР у складі 4 спортсменів вперше брала участь у міжнародних змаганнях на чемпіонаті Європи в Угорщині в 1986 р. На чемпіонат прибуло 87 спортсменів-дельтапланеристів з 23 країн і збірна команда СРСР посіла на них 13 місце. На 6-му чемпіонаті світу 1988 р. в Австралії відбувся дебют збірної СРСР на найпрестижніших світових змаганнях. Під час святкування 200-річчя Австралії чемпіонат був одним з прикрас цієї події в житті країни. 182 пілота з 31 країни взяли участь у цих змаганнях. Збірна команда СРСР виступала повним складом – 8 пілотів.

Зараз нам важко боротися за призи міжнародних турнірів. Ба, навіть вихід до фіналу українського спортсмена є великою рідкістю. Але справа дельтапланерного спорту жива, переконують досвідчені інструктори, які літали ще на зорі його розвитку. Цей матеріал – продовження серії знайомств із цікавими, але не надто «розкрученими» видами спорту. Журналісти «Спорткому» поспілкувалися з представниками різних поколінь дельтапланеристів. До Вашої уваги інтерв’ю досвідчених дельтапланеристів Марії Гімадієвої і Миколи Князева, та їх молодого учня Ігоря Снісаренка, який літає лише трохи більше року.

— Перш за все – що таке дельтаплан?

Микола Князев: Дельтаплан був винайдений Френсісом Рагалло, але не у якості спортивного інвентаря, а в якості інструменту для спуску космічного апарату. Але тоді в СРСР віддали перевагу спуску на парашуті. Проект дельтаплану відклали на полицю. Пізніше один австралієць взяв цей винахід, удосконалив – натягнув тканину, трубочки поставив… Тоді він виглядав не так, як нинішнє «крило», нагадував, швидше, повітряного змія, буксирувався за катером – їдеш на водних лижах, трішки підлетів, і знову приземляєшся на воду. Доволі швидко це поширилося по всій Австралії. Почали влаштовувати такі собі змагання – хто далі пролетить, хто довше у повітрі протримається. Поступово відбувалася еволюція дельтаплану, і нині вони зовсім не схожі на своїх пращурів. Зараз спортивний дельтаплан уже ближчий до планера (безмоторний літальний апарат). І зараз, мабуть, найкращі дельтаплани у світі роблять у нас, у Києві – закуповує увесь світ. Якщо, скажімо, на чемпіонаті світу виступає 160-180 спортсменів, то 40-45 відсотків крил – саме наші.

deltaplanerniy-sport-2Марія Гімадієва: Найголовніше: зараз дельтаплани вже роблять такі, що вони гарантують безпеку польоту. Якщо іще у 80-ті роки ХХ століття було дуже багато нещасних випадків, вид спорту був доволі небезпечним, екстремальний, то зараз це красивий вид авіаційного спорту, технічний, інтелектуальний – та який завгодно, але набагато безпечніший. Зустрічаються звіти про неприємні пригоди: дельтапланерист десь сильно врізався, зламав консоль, кільову трубу, стійки, порвав тканину… сам не постраждав.

Микола Князев: Взагалі, якщо так уже трапилося, що бачиш – потрапляєш в аварію, у жодному разі не намагайся врятувати дельтаплан. Так, деталі дорогі, але здоров’я значно дорожче. Зруйнуєш апарат, але погасиш максимально енергію зіткнення. Таке правило є – чим сильніше зруйнуєш апарат, тим менше постраждаєш сам.

— Та, мабуть, все-одно – викид адреналіну просто шалений?

Марія Гімадієва: Швидше, не адреналіну… Це дуже красиво, ти просто у захваті, коли летиш поруч з орлами, відчуваючи себе птахом. Коли «вльотуєшся» у крило настільки, що відчуваєш його вже продовженням самого себе, уже не думаєш, що мені потрібно зробити, аби повернути ліворуч. А просто крутиш потоки, як пташка – під тобою ж тільки земля, – набираєш висоту аж під хмари… Це важко передати словами. Летиш лежачи обличчям донизу, головою вперед.

— Більшість людей, попри усю безпечність сучасних дельтапланів, однаково бояться літати… Як змусити себе здійснити перший політ?

Ігор Снісаренко: Мрія така у мене була з раннього дитинства. Приїхав на летовище, зрозумів, що усе цілком реально. Страху не було, зразу, як-то кажуть, «обезбашенно» йшов у політ. Коли є можливість іти вперед, треба йти, а як немає – краще перечекати.

Марія Гімадієва: Ми ж людину, яка вперше пробує, не підводимо зразу до провалля і не кидаємо донизу. Перш за все, проходять бігові тренування, так би мовити, коняча робота – бігаєш і на бігу навчаєшся керувати цим апаратом. Пробігся – тягнеш його назад, пробігся – назад. Починаєш по трохи розуміти, як ним керувати, починаються на невеликому уклоні підльоти – буквально три кроки у повітрі, і знову на землі. Відчуваєш, як воно, коли немає опори під ногами. І так поступово набираєш висоту. Коли уже вдало злітаєш з 15-метрової висоти, починається легке маневрування. І все це під керівництвом інструктора, який передає команди по рації, підказує, що робити, як робити правильно. Щодо безпеки іще скажу, що коли, раптом, щось не вийшло і відбувається вже не приземлення, а аварія, то є можливість так згрупуватися, щоб спершу постраждали труби апарату і сила зіткнення із землею була вже не така висока.

Методики навчання напрацьовані за багато років. І зараз дельтапланеризмом може займатися практично будь-яка людина. У нас є пілот, якому 80 років, у нього немає однієї ноги, а він літає, приїжджає регулярно. Дуже багато пілотів старшої вікової групи, років під 70. І самі, між іншим, коли приземляються під горою, тягнуть ці 50 кілограмів назад. І замість того, щоб потім упасти, мовляв, я тиждень хворий, тут же його збирають і летять знову. Вік – не перешкода, головне, щоб було бажання.

— А як рано можна починати літати?

Марія Гімадієва: Ми оголошуємо набір з 18-ти років, але головним тут є не віковий фактор, а ваговий. Вага повинна бути не менша, ніж 45 кілограмів. Навчаємо і 17-річних, але з дозволу батьків. Людина, крім усього, має вже бути психічно і психологічна сформована: потрібно розуміти, що вона несе відповідальність не тільки за власне здоров’я і життя, а й за добробут і благополуччя усіх тих людей, котрі її навчають. Тут аж ніяк не вітаються усілякі хизування. Це авіаційний вид спорту, а авіація – річ дуже серйозна, все необхідно робити за інструкцією. Якщо не дозволено, значить, не дозволено, якщо не можна, але дуже хочеться, значить, все-одно не можна. Травми, на жаль, трапляються, але серйозних (принаймні, у моїх учнів, тьфу-тьфу-тьфу) не було. Але бувають і трагедії, тобто дуже важливо правильно ставитися до цього виду спорту.

Ігор Снісаренко: Літати, в принципі, не складно, але дуже важливий момент – треба пройти навчання «від і до».

Марія Гімадієва: Ну, і потім, що означає «літати»? Грубо кажучи, можна і мавпу за кілька місяців навчити правильно смикати за ручку управління. А тут важливо правильно навчитися літати мозком. Безпечно починає літати тільки достатньо розвинена інтелектуально людина, яка прочитала кілька тематичних книг, пройшла навчання, постійно радиться з інструктором, здійснила уже кілька польотів. Тобто вона вже не залазить у безвихідні ситуації, у кожній точці польоту має кілька варіантів, що робити. Політ – це ж не просто поворот ліворуч-поворот праворуч-приземлення. Ти летиш у погодних умовах,які постійно змінюються. І ти повинен встигати не просто летіти, а постійно відстежувати усі ці зміни, приймати відповідні рішення… Думаєш: «Ага, погода змінилася так, значить, зроблю те і те, а потім сяду он туди… А краще – зразу сяду і ще раз роздивлюся навколо». А ручку, повторюся, смикати не складно, уже день на п’ятий приходить розуміння, як влаштоване управління.

— Яка швидкість у польоті?

deltaplanerniy-sport-1Марія Гімадієва: Зрозуміло, що моторні і безмоторні дельтаплани літають на різних швидкостях. На безмоторному, навчальному, швидкість від 20 до 55 кілометрів на годину. Спортивний безмоторний дельтаплан уже розвиває швидкість від 30 до 145 км/год. На моторному швидкість від 65 до 110. Діапазон у кожного апарата може бути різний, але якщо говорити в цілому, то для безмоторних апаратів ідеальна швидкість – 35 км/год. Це та швидкість, на які вони літають поруч зі скелями, крутяться у повітряних потоках.

Крім того, дельтаплани ж постійно удосконалюються – тут прибрали у конструкції міліметр, тут додали, а зміни уже досить кардинальні. Одна з найсвіжіших інновацій – механізували точку зачепу. Тобто у польоті пілот може змінювати своє положення – ближче до носу, далі. Відтак і швидкість зростає.

— Наскільки дорогий цей вид спорту?

Марія Гімадієва: Дорогий. Тому що мало купити спорядження (його купуєш один раз, витрачаєш приблизно три з половиною тисячі євро), постійно йдуть попутні витрати – треба виїжджати на льотні місця, де витрачаєшся на проживання-харчування. Буває таке, що приїхав на гору, тиждень там просидів, а політав лише годину. Тобто вартість цієї години, можна сказати, астрономічна. Хоча буває і навпаки: коли живеш під горою, як ми у Феодосії, то літаєш постійно, і вартість годину польоту абсолютно наш. На моторних дельтапланах ще більше витрат… Фактично, на них літають тільки багатії заради власного задоволення. Змагання, в принципі, також проводяться, але там дуже мало учасників. Взимку треба мотодельтаплан в ангарі тримати, біля якого має бути злітна смуга. Є багато нюансів.

— У чому різниця між навчальним і спортивним дельтапланом?

Марія Гімадієва: Відмінності доволі суттєві, навіть чисто зовнішні. Завдання навчального апарату – пробачати усі помилки. Якщо ти на перших порах робиш щось неправильно, то щоб це не призводило до серйозних наслідків. А завдання спортивного – летіти з максимальною аеродинамічною якістю, мати великий діапазон швидкостей, безпека тут вже не на першому плані.

Але ми – за безпечні польоти. Хоча школи різні бувають… Взагалі, дуже мало з тих, хто приходить на навчання і потім продовжує літати. Хтось травмується, комусь забороняють батьки, дружини, хтось просто хисту не має. З 20 людей може залишитися одна, яка, можливо, через рік полетить, а може, і не полетить. У багатьох просто пропадає мотивація, коли вони розуміють, скільки зусиль треба докладати у цьому виді спорту. Це – образ, стиль життя, як і в будь-якій іншій спортивній дисципліні.

— А є якесь місце, що вважається найбільш небезпечним, найбільш екстремальним для польотів?

Марія Гімадієва: Є найбільш благополучне. Гора Клементьєва у Коктебелі. Там рівний рельєф, чистий, без кущів та дерев, схил. Тобто він максимально плавно обтікається повітрям, без коливань, без турбуленції; гора довга, тому рівномірно на великій відстані утворюються висхідні потоки. Там проходить і навчання, і змагання проводяться.

— На які відстані проводять польоти?

Марія Гімадієва: Буває, що на дуже великі. В Австралії не так давно встановили рекорд – 750 кілометрів, цілий день людина летіла. Але встановлення рекордів – справа небезпечна. Щоб реально подолати велику відстань, потрібно буде обов’язково тікати від грози. А це вже не спорт, а грань – вижив чи не вижив. От був випадок, коли одна парапланеристка втягнулася у грозу, втратила свідомість, її викинуло на висоту 10 тисяч метрів, вона обморозилася, потім таки опустилася нижче хмар, приземлилася… Взагалі дивно, як жива залишилася. Такі польоти нікому не потрібні.

— Ігоре, ти літаєш близько року. Як відчуваєш – прогрес солідний?

Ігор Снісаренко: Все йде по висхідній. Якщо ти нормальна й адекватна людина, аналізуєш усі свої польоти, то і кожен наступний політ буде кращим за попередній. У такому випадку можна розвиватися. Є, звісно, такі, хто залишається на одному рівні, але це вже питання адекватного підходу до справи. У змаганнях поки участі не беру – зарано. Проводяться змагання для новачків, які не передбачають високого ступеню ризику, проходять у зоні прямої видимості – коли потрібно взяти певні точки маршруту, правильно приземлитися. Та можу сказати, що поки більше хочеться не змагатися, а літати у власне задоволення, адже це той вид спорту, який дає тобі такі відчуття, яких у житті більше ніде не отримаєш. Можу з власного досвіду сказати, що інші дисципліни (приміром, сноуборд, кайт) «нерво курят в сторонке».

Марія Гімадієва: Щоб змагатися на гідному рівні, потрібно, як мінімум, 5 великих турнірів відвідувати щороку. Знову ж таки, це витрати – поїздка, проживання, стартовий внесок. Накладно. Коли гарна погода, я відмінно і без змагань маршрут пролечу. До того ж, сядеш, як тільки захочеш, як тільки перестанеш отримувати задоволення від польоту.

Ігор Снісаренко: Тим більше, я студент, і у фінансовому плані мені важкувато – мати свій особистий апарат, особисті «прибамбаси», підвіски… Та все буде з часом. Поки беру дельтаплани, спорядження в оренду, це так дорого.

— А як оптимально: у спортсмена повинен бути один дельтаплан, так би мовити, на все життя, чи можна літати на різних і особливої різниці не відчувати?

deltaplanerniy-sportМарія Гімадієва: Різниця є, але можна літати на різних. Звичайно, завжди є дельтаплан улюблений і найкращий, який на ім’я називаєш, але при цьому не відмовляєшся і на інших політати. Кваліфікація пілота – це, у тому числі, вміння літати на усьому. Як у нас говорять: «Хороший пілот легко літає на всьому тому, що літає, і насилу на всьому тому, що в принципі не літає».

Микола Князев: Навіть два однакових апарати – на вигляд не відрізниш, усі трубочки, все-все однакове – все-одно різні.

хлопець: Але добре, коли літаєш постійно на своєму дельтаплані – ти знаєш його поведінку, не має підозр, що хтось щось зробив з ним не так, що якась трубочка підігнулася тощо.

— Птахи сильно заважають у польоті?

Марія Гімадієва: Навпаки! Це захоплююче – літати поруч з ними! Можна усі пір’їнки в орла роздивитися, що розвиваються, жовті очі… І він так поглядає, поглядає…

Микола Князев: До того ж вони нам допомагають. Дивимося, як ми називаємо, «курки» літають – ага, значить там є повітряний потік, треба туди, набирати висоту.

Марія Гімадієва: Був випадок, коли я з 300 метрів до кілометра літала в одному районі з орлом. Я свій потік кручу, він свій. Щойно бачу, що у нього кращий, я туди. А він дивиться, що величезна птаха прилетіла, і тікає, новий потік шукає. І так кілька разів.

До речі, я, заради сміху, порівнюю дельтапланеристів із птахами. Є страуси, які бігають-бігають з дельтапланом, а полетіти усе ніяк не вдається. Є дятли, які довбуться-довбуться, а висновків не роблять. Є пінгвіни, які ховаються у сторонці. А є, звичайно ж, горді орли, котрі над усім цим парять.

— Були у вашій практиці казусні випадки зі щасливим кінцем?

Микола Князев: Розкажу одну байку. У давні вже часи, практично на зорі дельтапланеризму, приїхала до нас на гору Клементьєва група з Прибалтики. Погода гарна була… Один з них «чіпляє» потік, набирає кілометр висоти, і йде з цим потоком у долину, крутиться біля Кара-Дагу… Вітер почав підсилюватися, а хлопець захопився трохи – і «згвинтився» у море. Треба сідати на берег – тягнув-тягнув, а ніяк, не долетів, плюхнувся у воду за кілька метрів від берега неподалік від прикордонної вишки. Виплив і думає: «Як би дельтаплан дістати, сам же робив, шкода…» Пішов берегом у самий кінець Коктебелю до рятувальної станції. Каже: «Хлопці, дельтаплан треба витягнути з моря. Є катер?». Ті: «Катер зламаний, бери акваланг і витягай». А раніше обов’язково брали із собою у целофановий пакетик 3 чи 5 карбованців (а це значна сума на той час) на випадок форс-мажору… Тож він розплатився за «оренду», поплив… Уже вечоріло, народ з пляжу порозходився, тиша, море, наче блюдечко… А напроти того місця, де втонув дельтаплан, сидять двоє з пляшкою вина, випивають. Наш прибалт собі пірнув і пливе, ось і дельтаплан – треба штовхати до берега. Ну, він і штовхає… Парочка п’є, аж тут із води щогла з’являється, потім ніс дельтаплану, а за ним на берег парубок в аквалангу і в масці виходить. І говорить ( а ще ж із Прибалтики, то російською з акцентом розмовляв): «Ребяты, это есть Советский Союз, даа?». Тут вони його і пов’язали. Виправдовуватися довго довелося.

{social}