Омський спортсмен Едуард Мельников за допомогою кайта (повітряний змій, який призначений для буксирування людини) і лиж подолав 636 кілометрів за 24 години. Тим самим він побив попередній рекорд, який складав 595 кілометрів за добу.
Короткий екскурс в історію: 5 липня 2010 два професійних арктичних мандрівника і дослідника Себастьян Коупленд та Ерік МакНейр-Лендрі встановили цей світовий рекорд, перевершивши попередній на 77 км.
Прокинувшись вранці 5 червня, вони зрозуміли, що умови практично ідеальні – помірний вітер і хороший сніг. Після перших годин, коли було пройдено близько 100 кілометрів, стало ясно, що рекорд знаходиться у межах досяжності. «Давай зробимо це», – запропонував Ерік, і вони зробили.
Спершу мандрівники рухалися, роблячи через кожні 2 години 15 хвилинну перерву для харчування і туалету. Вони продовжували їхати упродовж усієї ночі. Через 17 годин рекорд вже був у них у кишені, але тільки після того, як вони взяли кайти меншого розміру, у зв’язку зі збільшенням сили вітру. М’язи болять, і в запасі ще 5 годин. Змінили режим – 45 хвилин руху і 15 хвилин відпочинку.
Себастьян (46 років) і Ерік (25 років) не спали більше 31 години. Команда завалилася у свій намет і спала 13 годин поспіль.
«Ця стаття потрапила мені на очі після перших поїздок на озеро Чани (найбільше озеро у Західному Сибіру), – розповідає Едуард Мельников. – Пройшовши 331 кілометр по периметру озера за 13 з половиною годин, я став цікавитися – а хто, коли і скільки максимально проїжджав у супер-марафонах. Які цифри найвищих досягнень? Тепер з’явився орієнтир – 595 кілометрів за 24 години.
Чому саме 24 години? У світі вже давно існують гонки на витривалість: «24 години Ле-Ману», «24 години Дайтони», «24 години Нюрбургринга» в автоспорті, «24 години Санкт-Петербурга» з водно-моторного спорту. Тому традицію було вирішено не змінювати, якщо так заведено в усьому світі...
Найбільша складність у перегонах – як їхати вночі? Свої попередні марафони доводилося закінчувати у непроглядній темряві, орієнтуючись тільки на вогники селищ, розташованих по берегах озера, і я чудово пам’ятаю те відчуття, коли, щоб набрати висоту, доводилося розвертатися і їхати від берега у цілковиту темряву, просто в нікуди. Дуже, знаєте, неприємне відчуття. Але ж мені так доведеться їхати усю ніч…
У першу чергу поліз в інтернет, щоб дізнатися, як їхали вночі Себастьян з Еріком. І тут з’ясовується вельми цікава деталь – 5 липня на широтах Гренландії сонце взагалі не заходить. Ось так-так… Значить, можна сказати, що хлопці вночі і не їхали.
Усе планування крутилося навколо ночі. Це найскладніша і найважча ділянка дороги, тому що ночі у нас дуже темні, а Чани – озеро підступне. Що можна зробити для полегшення завдання? І тут спадає, не побоюся цього слова, геніальна думка. Треба починати марафон не вранці, як це зазвичай робиться, а увечері, на ніч дивлячись. Якщо починати ввечері, то усю ніч можна їхати в найкращій фізичній формі.
На тому і порішили. Залишилося дочекатися гарного прогнозу і – в дорогу.
Прогноз з’явився і вельми непоганий – південний вітер, найбільш рівний на Чанах, сила вітру помірна і очікуване посилення. Тепло, температура близька до нуля. Початок було заплановано на 18 годину, щоб до темряви встигнути розім’ятися, перевірити покриття і загальну обстановку.
Сонце сідає о 18:50, після чого починаються сутінки, повна темрява ж настає о 19:30. Місяць повинен був зійти о 23:10, що, в принципі, було б зовсім непогано. Якщо, звісно, не буде хмарності. Схід сонця наступного ранку о 06:30, тож не важко підрахувати, що у темряві доведеться їхати 11 годин.
Головна задача була – їхати… їхати якомога швидше, тому варіант з повторенням попереднього марафону, коли я об’їхав озеро по периметру був відкинутий – на лавіруванні великої швидкості не досягти, а значить, і на видатний результат можна не розраховувати. Основна мета подорожі була побити світовий рекорд, якщо зможу, звичайно, а додаткова – довести, що, маючи на руках найзвичайнісіньку екіпіруваня, можна домогтися пристойного результату. Що маємо, на тому й їдемо. А те, що є у мене, є практично у будь-якого кайтера, тому все в наших руках.
З собою в дорогу я взяв додатковий кайт для підстраховки, насос, харчування і воду. Вийшов досить важкий рюкзак. Крім того, на мені була додаткова сумка з відеокамерою.
Харчування у дорозі – тема окрема. Не знаю, як все це відбувається у справжніх мандрівників, швидше за все, вони підходять до цього питання більш ретельно… За моїми попередніми марафонами, я зрозумів, що заздалегідь не зможу знати, чого захочеться моєму втомленому організму. Не маю на увазі вуглеводи, білки або жири, а конкретну їжу. Простий приклад – минулого разу у мене був дуже сильний голод в дорозі, прямо маніакальний. Смішно, але мені хотілося… хліба, просто страшне бажання зупинитися напроти якого-небудь села, зайти у перший-ліпший будинок і попросити шматок хліба. І це попри те, що з собою було досить сушеного м’яса, яке, у принципі, добре втамовує голод. Мабуть, крім фізичного голоду, є ще й психологічний.
Харчування у дорогу – велика плитка чорного шоколаду з горіхами, суміш з горіхів, кураги, шматочків сушеного ананаса, бутерброди (хліб з копченою ковбасою) і чотири літри рідини в маленьких півлітрових пляшках (для зручності) – порівну вода, «Кока-кола», енергетик «Red Bull», і рідина «Powerade» (пишуть, що відновлює водно-сольовий баланс). Коротше, все це продається в будь-якому продуктовому супермаркеті.
Не завжди все складається так, як плануєш. От і відпочити перед гонкою теж не вийшло. Виїхали вранці з Омська, через п’ять годин були в Лазурній, поки влаштувалися, те, се…, а тут вже час старту підходить.
Попри те, що видимих суперників у мене немає, але все одно є внутрішній мандраж. Вийде-не вийде, зможу-не зможу… Як тільки стартував, все як рукою зняло – не до цього.
Старт – 18:05. До настання темряви встигаю проїхати 50 кілометрів із середньою швидкістю 35 км за годину. Вітру не дуже багато, але вистачає, от із покриттям гірше. Постійно дорогу перетинають дуже жорсткі наддуви, вузькі і трикутної форми, я назвав їх «лежачими поліцейськими». На швидкості б’ють на ноги дуже жорстко. Прогалини свіжого м’якого снігу чергуються з ділянками жорсткого насту. І зрозумів я, що уночі буде весело…
Настала ніч, довелося їхати без маски, інакше не видно навіть лиж. Очі надуло так, що сльозилися ще довго. В’їжджаю в лабіринти островів, без GPS-ки нічого робити… проходу не видно, можна довго тикатися, наче сліпе кошеня…
Пробиваюся крізь Амелькіну Гриву. Трохи помилився – на GPS була більш спрощена карта у тому наближенні, і мені показує, що є прохід, а я впираюся в очерет. Ледве вибрався…
Місяця немає, але зірки видно. Найцікавіше – дивитися, як кайт летить серед зірок. Хороша медитація, от тільки довго так не проїдеш – трапляються великі тріщини, обмерзлі дороги і купи льоду, які накопали рибалки.
Уперше налітаю на перешкоду, не встигнувши злякатися – слава Богу, лижі не загубив. Але рано радів… Крижана дорога – бац і далі лечу без лиж. Вдень проїхати теж важко, але можна перестрибнути. Вночі на швидкості навіть збагнути не встигаєш.
Крім «нічних засідок» з’явилася інша велика проблема – вітер почали «вимикати»…
Побачившись з рідними і близькими, їду далі, але, не проїхавши і кілометра, розумію, що вітер скінчився зовсім. Повний штиль – ось це засідка, так засідка – а так усе добре починалося. З’явилися думки – і це все? Стояти усю ніч і чекати, коли повіє?
Стою, думаю… кайт стоїть на задній кромці без ознак життя. Тільки через 20 хвилин повітря трохи заворушилося, і мені вдалося підняти кайт і поїхати.
Лише годині о третій ночі місяць нарешті став підсвічувати так, що навіть можна було бачити свою тінь. Дуже втомився їхати вночі. Не видно нічого, особливо там, де обрій чистий. Ближче до островів або берега можна хоч трохи, але бачити темну смужку, яка позначає горизонт.
Тепер чекаю ранку, залишилося недовго і це додає сил.
Шоста ранку, пройдено 300 кілометрів за 12 годин. Половина шляху… Світає. Як тільки виглянуло сонечко, організм отримав друге дихання. Хоча, може, і третє… вже збився з рахунку.
Швидкість відразу зросла, але через втому зупинки доводиться робити все частіше. Час від часу судомить ноги, іноді руки. З’явилася проблема з правою ногою – ст.ало натирати і біль все посилюється. А на такому покритті, коли постійно б’є по ногах, це весь час хворобливі відчуття.
Іноді відпочиваю у польоті. Виглядає це так – ст.рибок, ноги розслабляються максимально, секунди дві-три летиш-кайфуєш…
9:40 ранку. Пройдено 400 кілометрів. Залишається ще 8 з половиною годин до закінчення, і за цей час треба пройти не менше 200 кілометрів. Як старий «дальнобійник» (маю на увазі на машині), давно усвідомив собі той факт, що неважливо, яка в тебе максимальна швидкість, головне, яка середня. Це часто видно на трасі, коли один і той же «гонщик» обганяє тебе вже утретє, а в кінцевому результаті ти приїжджаєш першим.
Те ж саме було і тут. Спочатку були прикидки проїжджати 100 кілометрів кожні 3 години, адже це не так начебто складно – тримати середню швидкість 33 км/год. Якщо б так було, то за 24 години реально можна було б проїхати 800 кілометрів. Але в тому то й річ, що є маленьке «але»…
Будь-які зупинки, заплановані (перекур) і незаплановані (прибирання, втрата лиж, штиль) відразу знижують середню швидкість, яку дуже важко відновити. Тому наполеонівські плани були скореговані до утримання середньої швидкості 30 км/год. Цього мало вистачити.
13:02 Пройдено 500 кілометрів. З’являється чергова «засада» – лижі починають погано їхати. Температура плюсова… Погано… дуже… відчуття, що до лиж прив’язали вантаж. Але що робити, треба напружитися, залишилося трошки… хоча ні, ще п’ять годин попереду.
До 17:00 роблю чергову сотню, GPS показує 600 км. У запасі ще година, рекорд уже побито, тепер треба зробити останнє зусилля.
Горіхи і «Кока-кола» зробили свою справу – енергія вливається, скидаю рюкзак і роблю коло навколо острова.
18:05. Фініш. 636 км. Ми це зробили!»
За матеріалами omskiteboarding.ru
kite-Eduard-Melnykov-recordОмський спортсмен Едуард Мельников за допомогою кайта (повітряний змій, який призначений для буксирування людини) і лиж подолав 636 кілометрів за 24 години. Тим самим він побив попередній рекорд, який складав 595 кілометрів за добу.
Короткий екскурс в історію: 5 липня 2010 два професійних арктичних мандрівника і дослідника Себастьян Коупленд та Ерік МакНейр-Лендрі встановили цей світовий рекорд, перевершивши попередній на 77 км.
Прокинувшись вранці 5 червня, вони зрозуміли, що умови практично ідеальні – помірний вітер і хороший сніг. Після перших годин, коли було пройдено близько 100 кілометрів, стало ясно, що рекорд знаходиться у межах досяжності. «Давай зробимо це», – запропонував Ерік, і вони зробили.
Спершу мандрівники рухалися, роблячи через кожні 2 години 15 хвилинну перерву для харчування і туалету. Вони продовжували їхати упродовж усієї ночі. Через 17 годин рекорд вже був у них у кишені, але тільки після того, як вони взяли кайти меншого розміру, у зв’язку зі збільшенням сили вітру. М’язи болять, і в запасі ще 5 годин. Змінили режим – 45 хвилин руху і 15 хвилин відпочинку.
Себастьян (46 років) і Ерік (25 років) не спали більше 31 години. Команда завалилася у свій намет і спала 13 годин поспіль.
«Ця стаття потрапила мені на очі після перших поїздок на озеро Чани (найбільше озеро у Західному Сибіру), – розповідає Едуард Мельников. – Пройшовши 331 кілометр по периметру озера за 13 з половиною годин, я став цікавитися – а хто, коли і скільки максимально проїжджав у супер-марафонах. Які цифри найвищих досягнень? Тепер з’явився орієнтир – 595 кілометрів за 24 години.
Чому саме 24 години? У світі вже давно існують гонки на витривалість: «24 години Ле-Ману», «24 години Дайтони», «24 години Нюрбургринга» в автоспорті, «24 години Санкт-Петербурга» з водно-моторного спорту. Тому традицію було вирішено не змінювати, якщо так заведено в усьому світі...
Найбільша складність у перегонах – як їхати вночі? Свої попередні марафони доводилося закінчувати у непроглядній темряві, орієнтуючись тільки на вогники селищ, розташованих по берегах озера, і я чудово пам’ятаю те відчуття, коли, щоб набрати висоту, доводилося розвертатися і їхати від берега у цілковиту темряву, просто в нікуди. Дуже, знаєте, неприємне відчуття. Але ж мені так доведеться їхати усю ніч…
У першу чергу поліз в інтернет, щоб дізнатися, як їхали вночі Себастьян з Еріком. І тут з’ясовується вельми цікава деталь – 5 липня на широтах Гренландії сонце взагалі не заходить. Ось так-так… Значить, можна сказати, що хлопці вночі і не їхали.
Усе планування крутилося навколо ночі. Це найскладніша і найважча ділянка дороги, тому що ночі у нас дуже темні, а Чани – озеро підступне. Що можна зробити для полегшення завдання? І тут спадає, не побоюся цього слова, геніальна думка. Треба починати марафон не вранці, як це зазвичай робиться, а увечері, на ніч дивлячись. Якщо починати ввечері, то усю ніч можна їхати в найкращій фізичній формі.
На тому і порішили. Залишилося дочекатися гарного прогнозу і – в дорогу.
Прогноз з’явився і вельми непоганий – південний вітер, найбільш рівний на Чанах, сила вітру помірна і очікуване посилення. Тепло, температура близька до нуля. Початок було заплановано на 18 годину, щоб до темряви встигнути розім’ятися, перевірити покриття і загальну обстановку.
Сонце сідає о 18:50, після чого починаються сутінки, повна темрява ж настає о 19:30. Місяць повинен був зійти о 23:10, що, в принципі, було б зовсім непогано. Якщо, звісно, не буде хмарності. Схід сонця наступного ранку о 06:30, тож не важко підрахувати, що у темряві доведеться їхати 11 годин.
kite-Eduard-Melnykov-record-3Головна задача була – їхати… їхати якомога швидше, тому варіант з повторенням попереднього марафону, коли я об’їхав озеро по периметру був відкинутий – на лавіруванні великої швидкості не досягти, а значить, і на видатний результат можна не розраховувати. Основна мета подорожі була побити світовий рекорд, якщо зможу, звичайно, а додаткова – довести, що, маючи на руках найзвичайнісіньку екіпіруваня, можна домогтися пристойного результату. Що маємо, на тому й їдемо. А те, що є у мене, є практично у будь-якого кайтера, тому все в наших руках.
З собою в дорогу я взяв додатковий кайт для підстраховки, насос, харчування і воду. Вийшов досить важкий рюкзак. Крім того, на мені була додаткова сумка з відеокамерою.
Харчування у дорозі – тема окрема. Не знаю, як все це відбувається у справжніх мандрівників, швидше за все, вони підходять до цього питання більш ретельно… За моїми попередніми марафонами, я зрозумів, що заздалегідь не зможу знати, чого захочеться моєму втомленому організму. Не маю на увазі вуглеводи, білки або жири, а конкретну їжу. Простий приклад – минулого разу у мене був дуже сильний голод в дорозі, прямо маніакальний. Смішно, але мені хотілося… хліба, просто страшне бажання зупинитися напроти якого-небудь села, зайти у перший-ліпший будинок і попросити шматок хліба. І це попри те, що з собою було досить сушеного м’яса, яке, у принципі, добре втамовує голод. Мабуть, крім фізичного голоду, є ще й психологічний.
Харчування у дорогу – велика плитка чорного шоколаду з горіхами, суміш з горіхів, кураги, шматочків сушеного ананаса, бутерброди (хліб з копченою ковбасою) і чотири літри рідини в маленьких півлітрових пляшках (для зручності) – порівну вода, «Кока-кола», енергетик «Red Bull», і рідина «Powerade» (пишуть, що відновлює водно-сольовий баланс). Коротше, все це продається в будь-якому продуктовому супермаркеті.
Не завжди все складається так, як плануєш. От і відпочити перед гонкою теж не вийшло. Виїхали вранці з Омська, через п’ять годин були в Лазурній, поки влаштувалися, те, се…, а тут вже час старту підходить.
Попри те, що видимих суперників у мене немає, але все одно є внутрішній мандраж. Вийде-не вийде, зможу-не зможу… Як тільки стартував, все як рукою зняло – не до цього.
Старт – 18:05. До настання темряви встигаю проїхати 50 кілометрів із середньою швидкістю 35 км за годину. Вітру не дуже багато, але вистачає, от із покриттям гірше. Постійно дорогу перетинають дуже жорсткі наддуви, вузькі і трикутної форми, я назвав їх «лежачими поліцейськими». На швидкості б’ють на ноги дуже жорстко. Прогалини свіжого м’якого снігу чергуються з ділянками жорсткого насту. І зрозумів я, що уночі буде весело…
Настала ніч, довелося їхати без маски, інакше не видно навіть лиж. Очі надуло так, що сльозилися ще довго. В’їжджаю в лабіринти островів, без GPS-ки нічого робити… проходу не видно, можна довго тикатися, наче сліпе кошеня…
Пробиваюся крізь Амелькіну Гриву. Трохи помилився – на GPS була більш спрощена карта у тому наближенні, і мені показує, що є прохід, а я впираюся в очерет. Ледве вибрався…
Місяця немає, але зірки видно. Найцікавіше – дивитися, як кайт летить серед зірок. Хороша медитація, от тільки довго так не проїдеш – трапляються великі тріщини, обмерзлі дороги і купи льоду, які накопали рибалки.
Уперше налітаю на перешкоду, не встигнувши злякатися – слава Богу, лижі не загубив. Але рано радів… Крижана дорога – бац і далі лечу без лиж. Вдень проїхати теж важко, але можна перестрибнути. Вночі на швидкості навіть збагнути не встигаєш.
Крім «нічних засідок» з’явилася інша велика проблема – вітер почали «вимикати»…
Побачившись з рідними і близькими, їду далі, але, не проїхавши і кілометра, розумію, що вітер скінчився зовсім. Повний штиль – ось це засідка, так засідка – а так усе добре починалося. З’явилися думки – і це все? Стояти усю ніч і чекати, коли повіє?
kite-Eduard-Melnykov-record-2Стою, думаю… кайт стоїть на задній кромці без ознак життя. Тільки через 20 хвилин повітря трохи заворушилося, і мені вдалося підняти кайт і поїхати.
Лише годині о третій ночі місяць нарешті став підсвічувати так, що навіть можна було бачити свою тінь. Дуже втомився їхати вночі. Не видно нічого, особливо там, де обрій чистий. Ближче до островів або берега можна хоч трохи, але бачити темну смужку, яка позначає горизонт.
Тепер чекаю ранку, залишилося недовго і це додає сил.
Шоста ранку, пройдено 300 кілометрів за 12 годин. Половина шляху… Світає. Як тільки виглянуло сонечко, організм отримав друге дихання. Хоча, може, і третє… вже збився з рахунку.
Швидкість відразу зросла, але через втому зупинки доводиться робити все частіше. Час від часу судомить ноги, іноді руки. З’явилася проблема з правою ногою – ст.ало натирати і біль все посилюється. А на такому покритті, коли постійно б’є по ногах, це весь час хворобливі відчуття.
Іноді відпочиваю у польоті. Виглядає це так – ст.рибок, ноги розслабляються максимально, секунди дві-три летиш-кайфуєш…
9:40 ранку. Пройдено 400 кілометрів. Залишається ще 8 з половиною годин до закінчення, і за цей час треба пройти не менше 200 кілометрів. Як старий «дальнобійник» (маю на увазі на машині), давно усвідомив собі той факт, що неважливо, яка в тебе максимальна швидкість, головне, яка середня. Це часто видно на трасі, коли один і той же «гонщик» обганяє тебе вже утретє, а в кінцевому результаті ти приїжджаєш першим.
Те ж саме було і тут. Спочатку були прикидки проїжджати 100 кілометрів кожні 3 години, адже це не так начебто складно – тримати середню швидкість 33 км/год. Якщо б так було, то за 24 години реально можна було б проїхати 800 кілометрів. Але в тому то й річ, що є маленьке «але»…
Будь-які зупинки, заплановані (перекур) і незаплановані (прибирання, втрата лиж, штиль) відразу знижують середню швидкість, яку дуже важко відновити. Тому наполеонівські плани були скореговані до утримання середньої швидкості 30 км/год. Цього мало вистачити.
13:02 Пройдено 500 кілометрів. З’являється чергова «засада» – лижі починають погано їхати. Температура плюсова… Погано… дуже… відчуття, що до лиж прив’язали вантаж. Але що робити, треба напружитися, залишилося трошки… хоча ні, ще п’ять годин попереду.
До 17:00 роблю чергову сотню, GPS показує 600 км. У запасі ще година, рекорд уже побито, тепер треба зробити останнє зусилля.
Горіхи і «Кока-кола» зробили свою справу – енергія вливається, скидаю рюкзак і роблю коло навколо острова.
18:05. Фініш. 636 км. Ми це зробили!»
За матеріалами omskiteboarding.ru

Developed in conjunction with Joomla extensions.