Аліна Бойкова: дівчина-боротьба. Інтерв’ю багаторазової чемпіонки світу і Європи із сумо

З чим у пересічних уболівальників асоціюється сумо? Японія і великі, дуже великі люди. Але це стереотип, який розбиває на друзки чернігівчанка Аліна Бойкова. Тендітна дівчина, яка виступає у категорії до 65 кг, виграла усі можливі у любительському сумо нагороди – вона чемпіонка і призерка чемпіонатів Європи та світу, переможниця Всесвітніх ігор, має звання заслуженого майстра спорту із сумо. Крім того, Аліна має неабиякий досвід виступів у дзюдо і самбо, де також досягла успіху – стала дворазовою чемпіонкою світу, чемпіонкою Європи серед молоді, призеркою чемпіонату світу з самбо серед дорослих, майстром спорту міжнародного класу із самбо, майстром спорту із дзюдо. Про своє життя у спорті та поза ним Аліна Бойкова розповіла в інтерв’ю віснику Спортивного комітету України «Спортком».

— Народилася я у селі Городище Березнівського району Рівненської області. Моя мама звідти. А коли мені було близько року, сім’я переїхала до Чернігова, де живемо донині. З мамою, татом та молодшою сестрою – їй 21 рік, вона займається спортивними танцями.

Батьки спортом професійно не займалися: тато колись захоплювався футболом, а мама на лижах каталася, ще коли до школи ходила. Це так було – для здоров’я.

— Було мені років 13, у школу приходили запрошувати дітей у різноманітні гуртки, секції. Так само завітала тренерка з боротьби, запросила діток прийти і спробувати – може, комусь сподобається. Я прийшла на перше заняття – і так до цих пір займаюся.

— А сподобалося одразу. Багато діток було, заняття проходили в цікавій ігровій формі. Та й сама боротьба, її прийоми, одразу захопили. Я не пропускала жодного тренування, цей спорт приваблював усе більше і більше – припав до душі дужче, ніж інші. Хоч я і на плавання ходила, і на легку атлетику, і на гурток умілих ручок при школі.

З часом стало складніше – пішли фізичні навантаження серйозні. Крім того, важкувато було суміщати заняття спортом із навчанням. Багато діток відсіялося, наприклад, з мого класу залишилася тільки я.

В 11-му класі, коли я виконала норматив майстра спорту із самбо, зрозуміла, що саме зі спортом буде пов’язане подальше життя – почала ставитися до тренувань і підготовки іще серйозніше. Зрозуміла, що це не просто захоплення, але й робота.

— У моїх видах боротьби схожі правила – найбільшою відмінністю, напевне, є форма одягу. Тобто і методики тренувань доволі схожі. Але можу сказати і те, що усі ці дисципліни доповнюють одна одну – адже техніки і прийоми все ж відрізняються. А це дуже добре, коли спортсмен володіє різноманітними навичками і у певний момент може вдало захиститися, або ж навпаки – провести несподівану для суперника атаку.

— В принципі, усі змагання для мене особливі, серйозні. Я до кожного старту готуюся ретельно. І пам’ятаю усі свої змагання – і ті, де перемагала, і ті, що складалися невдало. Звісно, найприємніше, коли повертаєшся зі змагань із золотою медаллю. Нещодавно я повернулася з Варшави з чемпіонату світу із сумо, де стала першою. Я там на шляху до перемоги здолала болгарку, свою затяту суперницю, котрій програла на Всесвітніх іграх з єдиноборств (тоді у Пекіні я стала третьою) – це теж особливі відчуття, коли вдається взяти реванш. Значить, досвід поразки не минувся даремно, вдалося проаналізувати і виправити свої помилки.

— Ні, недовго. Але все-одно потрібно прокрутити невдалу зустріч у голові, можливо, передивитися запис – щоб більше не обпікатися на якихось моментах. Я розмірковую, що зробила неправильно, а потім на тренуваннях працюю над виправленням помилки. І коли наступного разу зустрічаєшся із кривдником, правильно борешся і перемагаєш – доводиш усім і самій собі, що ти сильніша.

— У принципі, так. Наприклад, ціле літо я було на тренувальних зборах із сумо, готувалися до чемпіонату Європи і Всесвітніх ігор. Потім був Кубок України, чемпіонат світу… Потім – підготовка до змагань із дзюдо. Тобто я постійно у тренувальному тонусі, в напруженому режимі.

— Поки що ні. Підопічним потрібно приділяти багато уваги… Можливо, у майбутньому, але нині я про це не думаю – самій подобається тренуватися. Та й багато чого сама іще не знаю – постійно навчаюся.

— Людина повинна бути справедлива, добра, і найголовніше – розуміти спортсмена, бачити його, як-то кажуть, зсередини. Розуміти його настрій, переживання. Бути гарним психологом, знаходити підхід до кожного свого учня, знати, як кого налаштувати, дати позитивний заряд і бажання перемогти. І, звісно ж, досконально знати свою справу. Можу сказати, що мені із тренерами пощастило.

— В дитинстві на гуртку умілих ручок ми робили різноманітні іграшки із тканини. Зараз я вишиваю – не постійно, але це заняття мені подобається. Також дуже подобається в’язати гачком – серветки, картинки різні маленькі на подарунки. А найбільша моя робота – вишила собі кофту. Це дуже добре для «розрядки».

Люблю кіно, особливо, фільми про кохання, романтичні. Але іноді, під настрій, хочеться і фільм жахів подивитися, або пригодницьке кіно. Люблю і читати, хоч не завжди на це є час.

— Так, це дуже цікаво. По-перше, з’являється багато нових знайомих, друзів, розширюється коло спілкування. По-друге, ти знайомишся із культурою інших країн – це дуже пізнавально.

Напевне, найбільше сподобалося у Таїланді, у Чіангмей, Місті квітів. Також в Гаосюні (це КНР), в японській Осаці. Мені дуже подобається східний колорит – починаючи від національного одягу, традицій, закінчуючи мистецтвом, архітектурою. Все у них дуже яскраво. Та й люди там хороші – добрі, привітні, усміхнені. Крім того, я дуже люблю суші. Більш екзотичного, наприклад, змій, я не пробувала – нас просили не пробувати, щоб раптом нічого не сталося, та все одно це цікаво.

— Так, дійсно є багато медалей – просто зараз на них дивлюся (сміється). В принципі, коли повертаюся з крупних міжнародних турнірів, то завжди зустрічає і поздоровляє мер Чернігова. Область допомагає матеріально, дає премії, так само і наше ФСТ «Україна». Але є проблема із житлом – ми учотирьох живемо в однокімнатній квартирі. Це питання вирішується, але досі без результату. Це пригнічує психологічно, а покращення побутових умов призведе і до покращення спортивних результатів.

Як мені здається, ставлення до неолімпійських видів у нас дещо гірше, якщо можна так сказати, ніж до олімпійських. Хоча ми так само працюємо, тренуємося, виступаємо і перемагаємо на міжнародних змаганнях.

— Так, це насправді цікаво. Вона дозволить зробити сумо іще популярнішим. Хоча і нині багато людей цікавляться, приходять на змагання. Коли чують про сумо уперше, то думають, що там тільки великі люди борються, важковаговики – і ставляться, буває, зневажливо як до виду спорту. Але перш ніж робити висновки, потрібно хоча б раз побачити, що відбувається на дахьо – часто буває, що думка змінюється кардинально. Та й самі спортсмени, спробувавши сумо, потім у захваті від цієї боротьби. Я сама не думала, що буду боротися, гадала, буде нецікаво – аж ні, коли спробувала, захопилася. Все відбувається дуже швидко, блискавично. Можна не тільки кидати, але дозволені й удари руками… Ну, не зовсім удари… Є такий прийом «цупарі» – можна руками бити-штовхати в обличчя і у шию, головне, щоб лікоть був не вище твого плеча. Багато різних є прийомів, тактик, потрібно уміти схитрувати, обманути суперника.

— Так, буває таке. Приміром, на чемпіонаті світу у Варшаві були командні змагання – три на три. І ти борешся не з суперницею своєї категорії, а з тією, котра дістанеться. Росіянки, наприклад, на такі змагання просто виставляють трьох «супертяжок». Вони і перемагають за рахунок маси – хай наша Оля Давидко з однією упорається, а нам уже важко.

А те, що я сама заявляюся в абсолютну вагову категорію – це для себе, для здобуття досвіду. І завжди, коли маленькі спортсмени виходять проти важких, це спричиняє великий ажіотаж, глядачі аплодують, підтримують, їм цікаво. У 2005-му році на чемпіонаті з сумо в Японії я боролася проти тамтешньої спортсменки, яка важила 150 кілограмів. Це також були командні змагання, рахунок був нічийним, 1:1, і від мене залежало, якій збірній дістанеться перемога. І я виграла! Поставила весь зал буквально на вуха! Крики, ґвалт – всі були у захваті. Японка та була трішечки нижча за мене, на кілька сантиметрів. Я схопила руками її за маваші, пояс, у якому ми боремося, головою вперлася у грудну клітину і просто її «бовтала», розхитувала. «Тяжі» не такі швидкі і повороткі, як ми – тож я її таки розхитала, показала прийом в одну сторону, а «скрутила» в іншу. Вона не встояла на ногах і упала. З ними потрібно якомога жвавіше боротися, у стилі, до якого вони не звикли.

— Я не загадую – поки мені це подобатиметься, буду боротися. Я тренуюся двічі на день, мені цікаво жити у такому ритмі – постійно збори, змагання. Звісно, тривалість спортивної кар’єри залежатиме і від стану здоров’я. Але зараз я іще не замислююсь, що зі мною буде «після спорту». Хоч і закінчила вже чернігівський педуніверситет.

— Так, прагну до цього. У 2005-му я брала участь у Всесвітніх іграх у Дуйсбургу, потім у 2009-му – у Гаосюні. Це змагання високого рівня – і за спортивною складовою, і за організаційною. Раз на чотири роки збираються представники багатьох неолімпійських видів спорту – це наша «Олімпіада». Хочеться і саму країну подивитися. Я готуюся – а там побачимо, як вийде.