Про що зазвичай мріють спортсмени? Про супер-силу, золоті медалі, друзів, мандрівки, можливість їсти будь-що і будь-коли, а ще вони мріють про можливість вплинути на історію країни або, навіть, світу. Абсолютно всі ці складові «спортсменського щастя» є у чемпіонки ІІ Європейських ігор з самбо Анастасії Сапсай!
22 червня 2019 року Анстасія здобула золото міжнародних змагань континентального масштабу, які приймав Мінськ. Спортсменка вже не новачок у цьому виді спорту, за останні кілька років у ваговій категорії понад 80 кілограмів Анастасія ставала бронзовою чемпіонкою світу, а також, двічі чемпіонкою і бронзовою призеркою чемпіонатів Європи. Її вагова категорія не потребує спец-дієт, головне – підтримувати вагу на комфортному для спортсменки рівні. Збірна з самбо напрочуд дружня, що було видно з того як вони вболівають одна за одну. Крім того, золота медаль Анастасії стала першою українською золотою нагородою з самбо за історію Європейських ігор, тож, почесне місце на сторінках історії наша самбістка теж отримала. Ми запитали Анастасію про її враження від змагань та поспілкувались про життя, смаки та мрії спортсменки.
Ви стали третьою чемпіонкою ІІ Європейських ігор після Дар’ї Білодід та Георгія Зантараї, які вибороли свої золоті медалі в дзюдо. Як далась Вам Ваша перемога та чого коштувала медаль?
Медаль далась мені не просто. З Елене Кебадзе я зустрічаюсь не вперше, але перемогти її мені раніше не вдавалось. Фактично, цей бій став особистою історією, тому що минулого разу я програла їй на чемпіонаті Європи і цього разу мені дуже хотілось реваншу та перемоги. Звісно одного бажання перемогти замало, тож були і тренування, і психологічна підготовка, яку надавали нам наші тренери. Важливе значення для перемоги відіграли всі складові. І попередня підготовка, і сама по собі атмосфера Європейських ігор. Це були неймовірні змагання, які заряджали на перемогу. Там просто хотілося зробити все аби вийти кращою з будь-якого бою. Все це було дуже складно, але принесло, просто, безмежне щастя.
Ця медаль стала особливою для мене ще й тому, що раніше у подібних спортивних фестивалях я брала участь хіба що на всесвітніх універсіадах, але там я жодного разу не ставала чемпіонкою. Я або взагалі вибувала, або програвала в бронзовому поєдинку та залишалась на п’ятій позиції.
Як Вам взагалі ІІ Європейські ігри, які емоції викликають?
Я завжди була дуже рада брати участь у подібних змаганнях. Тут присутній не тільки твій вид спорту, тут можна познайомитись з різними людьми, які займаються чимось зовсім іншим і не таким як ти, але вони все одно з тобою на одні хвилі. На церемоніях відкриття завжди присутня така атмосфера щастя, змішана із радістю та задоволенням – це просто складно передати словами. Саме селище атлетів – тут прямо таки віє духом спорту. Ти заходиш на територію і бачиш, що довкола тебе тисячі однодумців. Їх життя певним чином перетинається з твоїм. І цьогорічний фестиваль поєднує все це в одному заході. В організаційному плані тут чудово все: кімнати проживання, їдальня, територія – все на високому рівні рівні.
Як Ви готувались до цих змагань?
Особисто для мене в частині спортивної підготовки не було нічого особливого. Як будь-який середньостатистичний спортсмен, я тренувалась по два рази на день, мала дні відпочинку, а під час зборів тренувалась тричі на день. Це абсолютно звичайний графік для спортсменів перед будь-якими змаганнями. Більше уваги цього разу приділялось психологічній складовій. Нас готували, що ЄІ – це складні змагання, де будуть тиснути психологічно, це мультиспортивний турнір, де буде багато різних причин відволіктись. Тож, нас налаштовували, що це не просто бій, що тут потрібно боротись з усіх сил і за перемогу.
Окрім золота ІІ Європейських ігор, чи є ще, завойовані Вами медалі, які мають особливе значення для Вас?
Окреме місце в моєму серці має золота медаль, здобута на чемпіонаті Європи у 2017 році. В тому році я повернулась в самбо після тривалої перерви. Тоді, до речі, я теж зустрілась із самбісткою з Грузії та перемогла її.
Які цілі маєте на майбутнє?
Наступні важливі змагання – це чемпіонат світу, який відбудеться в листопаді. Дуже відповідальний для всіх нас старт. Ми будемо дуже серйозно до цих змагань готуватись, туди приїдуть самбісти не тільки Європи, але і всього світу. Конкуренція буде дуже потужною. Самбо стає все популярнішим, все частіше ми зустрічаємось із сильними та добре підготовленими суперниками. Все більше з’являється молодих самбістів. Вони ризикують, ведуть себе непередбачувано, в них є азарт та бажання подолати більш досвідченого суперника. Тож, це буде не просто, але я хочу теж зійти на п’єдестал, бажано, звісно, за золотом.
Маєте в Україні гідних конкуренток?
Звісно маю. В Україні, як і в інших країнах, не буває легких перемог. Я взагалі вважаю, що, коли спортсмен говорить, що в нього немає конкурентів, то це прояв самозакоханості. Всі суперники розвиваються, самовдосконалюються, тренуються на власних помилках, вивчають твої. Тож, варто лише один раз «схопити зірку» і ти вже зазнаєш поразки в першому ж поєдинку.
Чи є у вас «вічна особиста суперниця», спортсменка з якою Ви постійно зустрічаєтесь на змаганнях?
Я не маю зацикленості на спортсмені. Мої суперниці щоразу ростуть над собою, стають краще і мені кожного разу доводиться шукати до них новий підхід. Я мала особисті плани на двобій із грузинкою, але це теж не вічне протистояння. Так, я зустрічаюсь з нею вже втретє, але з іншими суперницями ми теж перетинаємось постійно і кожного разу маємо різні результати.
Добре, а що надихає Вас на перемогу?
Це не просте питання. В мене не має якогось прикладу для наслідування, чи ще чогось такого. Коли я була маленькою здобутки в спорті були моєю мрією. Я виросла в невеличкому містечку і вирватись звідти було вже серйозним здобутком, а спорт цьому сприяв. Пізніше ця мрія почала ставати більш значущою, захотілось не просто займатись спортом заради спорту, а й перемагати. Захотілось здобувати титули, спершу чемпіонки Європи, потім світу. Тепер мрію, аби вид спорту став олімпійським, хочеться більше змагань. Спорт це моє улюблене заняття, я займаюсь ним з дитинства, це мене тішить, в мене це добре виходить. Я не уявляю іншого життя. Тож, мабуть мене надихає сам цей момент, коли ти виходиш на п’єдестал, коли лунає гімн, коли встають твої друзі та радіють за тебе. Це і є ті моменти, що змушують рухатись вперед та перемагати.
Які у Вас стосунки із тренером та командою?
Мій особистий тренер, Римар Володимир Іванович, — це людина, яка мене завжди підтримує. Він завжди на моєму боці, для мене він робить все те, що зробив би батько. Також, мене готують чудові тренери, які тренують збірну: Бондарук Євген Миколайович, тренер жіночої команди та Руденко Михайло Михайлович, головний тренер збірної з самбо. Вони допомагають мені побачити в собі самій той потенціал, який я не помічаю самостійно. Вони дуже компетентні та досвідчені, дуже мені допомагають, бачать нас такими, які ми є. Окрема Подяка Михайлу Михайловичу за те що він постійно відшукує можливості для нашого розвитку, поїздок, участі в змаганнях.
Як Ви прийшли у спорт та чому обрали самбо?
Мій шлях до спорту – це абсолютно звична історія. Я була маленька, а батьки шукали для мене секцію. Спершу мене водили на звичайні шкільні гуртки типу бісеру, вишивання, а потім привели на танці. Там я займалась приблизно рік. Потім мені натякнули, що майбутнього в мене в цьому спорті немає, мабуть, тому що я ніколи не була маленькою і тендітною. Тож, батьки продовжили пошуки. Батько дізнався, що в місті є секція з дзюдо, туди мене і записали. Звідти і почалась моя спортивна кар’єра. На самбо я завжди звертала увагу, це єдиноборство мало багато спільного із дзюдо. Обидва види спорту мені подобались і подобаються. Я вважаю їх дуже красивими.
На Європейських іграх я представляю самбо, тому що тут я в виборола ліцензію та маю вищий рейтинг. В усякому випадку, я не змогла би брати участь одразу в двох видах спорту.
Чи підтримують батьки Ваш вибір виду спорту?
Мої батьки мене повністю підтримують. Мені в цьому плані дуже пощастило. Вони прекрасні і я їх дуже люблю. Вони не намагаються впливати на мій вибір, або радити як буде краще. Вони говорять, що це моє життя і я повинна прожити його так як я хочу, що ніхто не має права вирішувати за мене, навіть вони. Адже, навіть якщо, батьки хочуть добра, їх вибір може не принести мені задоволення і потім я буду їх в цьому звинувачувати, а це не найкращий розвиток подій. Вони в мене вірять, підтримують будь-який мій вибір та завжди знаходять потрібні слова, які допомагають прагнути більших досягнень.
Маєте, якесь хобі окрім спорту?
О, це завжди складне питання для спортсмена. Спорт забирає стільки часу, що мати, якісь додаткові улюблені заняття просто ніколи. Тож, коли раптом цей час трапляється, то люблю подивитись фільм, сходити в кіно, поспілкуватись із друзями.
А які фільми Ви полюбляєтке?
Якщо чесно, то я обожнюю всю серію MARVEL, всіх «Месників» та фільми на основі коміксів. Дуже подобаються «Трансформери». Кажуть, що дівчаткам має подобатись щось романтичніше, але мені потрібно щоб все стріляло, вибухало і з машинками.
Якби не спорт, то що?
Ой. То, мабуть, інший спорт. Я пішла у спорт в дев’ять років і іншого не пробувала і не хочеться. Я відчуваю себе на своєму місці, займаюсь улюбленою справою. Я впевнена, що якби мене в дитинстві долучили до іншого виду спорту, то я і там досягли би успіху. Крім єдиноборств мені подобаються плавання, всіляка стрільба та багато що. Але точно не пішла би у бокс. Я дуже люблю свою голову і не хотілося б, щоб по ній били (сміється).
Фото: НОК України, Reuters