Королівство Таїланд, окрім рису, цукру і каучуку, експортувало у світ ще один власний продукт, вид спорту – Муей-Тай або таїландський бокс. Бойове мистецтво не обійшло стороною Україну, більше того, на сьогодні саме наша держава посідає провідні позиції у світі. Високих результатів вдалося досягнути завдяки злагодженій роботі усього колективу Української Національної федерації таїландського боксу Муей-Тай – функціонерів, тренерів, спортсменів. Один з лідерів нашої збірної, перший номер у категорії до 54 кілограмів, Арнольд Хегай розповів про власні перемоги, найбільші досягнення та мрії і інтерв’ю «Спорткому». Знайомтеся! — У 2009-му році ти виграв чемпіонат світу, у 2011-му став чемпіоном Європи. Розкажи про враження від цих переможних для тебе змагань.
— Коли перемагаєш, емоції, справді, переповнюють, особливо коли у фіналі піднімають руку – це неможливо передати. Переповнюють почуття гордості, що не підвів країну, котра покладала на мене надії. Приємно, коли звучить гімн і спалахи фотокамер спрямовані на синьо-жовтий прапор.
— Складно було здобути перемогу? Розкажи про суперників.
— На міжнародних змаганнях завжди складно – легко не буває у принципі. Я готувався до цього, йшов досить довго до своєї і отримав те, чого прагнув. Щодо суперників, то на чемпіонаті світу найсильнішим суперником мав бути боєць з Таїланду, та у нього була травма – поламаний ніс, тому з цієї причини бій не відбувся. На мою думку, це мав бути найсерйозніший бій.
— Порівнюючи чемпіонати України, Європи та світу, що можеш сказати?
— За кордоном рівень підготовки набагато вищий. П’ятизіркові готелі, змагання тривають мінімум тиждень, а у нас – 3-4 дні. Якщо у нас доводиться інколи боксувати два рази на день, не встигаючи відновлюватися, то за кордоном ти боксуєш день, а день іде на відпочинок.
— Які країни відвідав у складі збірної з тайського боксу?
— Виступаючи по юніорам, був у Польщі. Потім Таїланд, Корея. Минулого року був в Італії, а цього – в Туреччині. Усі країни дуже сподобалися. Особливо – Таїланд. Нас дуже добре приймали, адже це їх національний спорт, тому, думаю, і прийом був такий теплий. Чемпіонат проходив у супермаркеті, тобто під змагання звільняли два поверхи – і все на найвищому рівні.
— Чи надходили пропозиції виступати за якусь іншу країну? Чи варіант залишити збірну України ти не розглядаєш?
— На даний момент пропозицій немає, і я буду продовжувати виступати за Україну. Буду триматися першого номера збірної, намагаючись перемагати. Думаю, що не розглядав би подібних пропозицій. Їх не було, тому я не знаю, як би я себе повів у даній ситуації. Треба дивитися на кожний конкретний випадок.
— Якщо розглядати країн-суперниць, то кого можеш виділити?
— Сьогодні це Росія, Білорусь і Таїланд.
— Українських тайбоксерів шанують у світі?
— Українська держава посідає лідируючі позиції у світі. Повага, безперечно, є. Якщо брати рейтинг, Україна уже багато років на сходить із п’єдесталів міжнародних змагань. Думаю, що й не зійде. Поруч зазвичай стоять Росія, Білорусь або Таїланд.
— З ким би хотів вийти у ринг?— Мені цікаво на ринзі знаходитися з тайцями. Прагну виграти у спортсмена з Таїланду. Колись, у 2008-му, я зазнав поразки, у 2009-му ж – перемогу, та все одно хочеться ще не раз взяти реванш.
— Кого вважаєш гідним суперником в Україні?
— Найдосвідченішим є одесит Тришин Костянтин. Він боксує на категорію вище за мене. Він теж з мого клубу, тільки тренери у нас різні.
— Розкажи про свій клуб. Адже для боксера це важливо, де тренуватися…
— Так, звісно, що важливо. Наразі я тренуюся у клубі «Капітан». Клуб я не обирав, а обрав тренера, тому в якому клубі тренер – у тому і спортсмен. Коли я вперше потрапив на тренування, то це був клуб «Локомотив», де Павло Олексійович займався тренуванням групи бійців для себе, а також дивився, можливо, знайде справжніх спортсменів. Я прийшов туди, він мене там помітив і з часом забрав до себе в основний зал, там де тренується збірна.
— А хто зараз твій тренер?
— У мене був перший і єдиний тренер – Батрин Павло Олексійович. Він – Заслужений майстер спорту України. Тренує мене з 14 років, тобто уже п’ять років. Все, що я вмію, все, що я здобув – це все завдяки тренеру. Усі свої перемоги я дарую йому, це його заслуги. Тренер зробив усе для мене. Якби не він, то мене-чемпіона не було б. У нього і до мене було чимало чемпіонів світу та Європи. Він тренував Артура Кішенка, котрий нині перейшов у професіонали. Особисто мені пощастило з тренером, ми ніколи не стоїмо на місці, дивимося щось нове, намагаємося чомусь навчитися. Павло Олексійович завжди приділяє мені дуже багато часу.
— Поговорімо про тактику. На що тренер робить ставку, над чим працюєте особливо?
— У Європі всі віддають перевагу ударам руками. У них більше кікбоксинг – руки та ноги. А мій тренер вибудував таку тактику, що тайський бокс – це ноги, коліна. Тобто удари мають бути з ноги та колін. Тому ми працюємо переважно над цим. Ну, ще ліктьові удари. Але у тайському боксі руки не мають працювати так активно.
— Твій улюблений удар чи комбінація?
— Уся Україна знає, що я дуже добре працюю ногами. Зараз мені дуже подобається бити лівим коліном.
— Скільки часу йде на тренування?
— Увечері дуже довге тренування, багато «фізики». Займаюся у другій половині дня близько трьох годин, а вранці – півтори. Проте, так не щодня. Наприклад, у четвер у нас баня і одне тренування, у суботу теж одне, а неділя – вихідний. У вільний час намагаюся підтягнути навчання. Також проводжу час з коханою дівчиною та друзями.
— Коли прийшов у спорт, мріяв про те, що станеш першим номером збірної?
— Чесно кажучи, ні. Коли я прийшов у спорт, то думав, що буду займатися для себе, для самооборони.
— Загалом тренування проходять тільки на фізичну підготовку, чи є такі, коли ви з тренером відслідковуєте останні тенденції таїландського боксу або розглядаєте окремих спортсменів-конкурентів?
— Можу сказати, що не часто, проте періодично ми з тренером продивляємося бої. Найчастіше це проходить після тренування, коли присутні багато спортсменів. Тренер нам пояснює – як, що і де треба зробити за конкретних ситуацій.
— Перед виходом на бій іде індивідуальна підготовка під конкретних бійців?
— У нашому виді спорту часто ти не знаєш, на кого потрапиш. У нас може бути 8 або 15 суперників, по-різному.
— Тобто суперників зазвичай не знаєш?
— Ну… В Україні, переважно, знаю. На чемпіонаті Європи теж, адже якщо я бачив спортсмена кілька разів, то я переконаний, що він буде і наступного разу. Тому коли я продивляюся бої, то ретельно стежу за всім, що відбувається. І якщо я на нього виходжу по сітці, то намагаюся згадати якісь нюанси, також і тренер підказує.
— Як проходить підготовка до найбільш серйозних чемпіонатів?— Я не розділяю чемпіонати. Ось, наприклад, і до чемпіонату України ми дуже серйозно готуємося. В основному, у нас збори перед чемпіонатом Європи або світу, а перед зборами у нас ще місяць йде підготовка з тренером. Це два фізичних тренування на день. І так місяць до зборів, потім збори два тижні – і я досягаю піка форми.
— Найважчій бій у твоєму житті?
— Напевно, це був 2008-й рік, фінал чемпіонату світу (тоді я посів друге місце). Мені було 16 років, я боксував з таїландським суперником. Це була моя перша участь у чемпіонаті світу, та й займався я не так довго, приблизно два з половиною роки. Я дуже пам’ятаю цей бій, він справді був найважчий. Складність полягала у тому, що таєць був фізично сильніший за мене і бив набагато жорсткіше, ніж я.
— Що взяв від бою для себе? Це був певний поштовх або стимул для наступних перемог?
— Так, звісно. Повернувся я не самовпевнений, почав ще більше тренуватися і вже на наступному чемпіонаті світу здобув перемогу. Тобто стимул був, я цілий рік тренувався, дуже сильно цього прагнув і мої бажання здійснилися.
— Які відчуття після перемоги та поразки, що більше стимулює?
— Дивлячись, якому супернику програв, хоча, думаю, що для кожного спортсмена поразка є реальним стимулом. Після поразки намагаюся більше викладатися, набрати кращу форму. Кожна поразка – це досвід.
— Як родина, друзі підтримують у найтяжчі для тебе бойові хвилини?
— У мене тільки мама, батька немає. Я намагаюся зробити так, щоб мама не бачила боїв, хоча бажання у неї є. Я не хочу цього, забороняю їй, а от старший брат (маю ще молодшого Максима, котрому 7 років) постійно присутній на всіх боях, котрі відбуваються в Одесі або в Україні. Також друзі приїздять з братом. Взагалі, сім’я до мого заняття ставляться добре, але переживають. Напевно, усім батькам важко, коли їхня дитина цілісінькими днями на тренуванні, стомлюється, спить – і знову на тренування. Думаю, що всі без винятку батьки будуть за це переживати, але, зважаючи на такі високі досягнення, миряться… Та у них і вибору немає.
— Що сприяло твоєму приходу у тайський бокс?
— Мій брат Віталій Хегай привів мене у цей спорт. Він почав займатися для себе, повторюся, що і я почав займатися для себе. Але з часом присвятив цьому життя.
— Що було б, якби не таїландський бокс?
— Чесно кажучи, ніколи не замислювався над цим питанням. Можливо, футбол, адже коли я був маленький, то дуже любив футбол. Можливо, нічим би не займався, просто навчався.
— Багато часу у тебе йде на тренування. Чи встигаєш за навчальним процесом?
— Приділяючи багато часу спорту, власне, як роботі, намагаюся встигати за навчальним процесом. Я навчаюся у вищому навчальному закладі – Харчовій академії. Обрав заклад тому, що керівництво дуже поважає спортсменів, інколи йдуть на поступки, розуміючи ситуацію. У даній академії навчався Артур Кішенко. Він саме закінчував, а я вступав.
— Наразі Артур Кішенко є для тебе прикладом для наслідування?
— Так. Він завжди був моїм кумиром. Завжди спостерігаю за його боями, підтримую його. Ми багато спілкуємось, незважаючи на те, що зараз він у Голландії, намагаємося підтримувати зв’язок. Я його дуже сильно поважаю, він насправді дуже хороший спортсмен.
— У власній спортивній кар’єрі чим завдячуєш Артурові?— Артур мене завжди підтримував, як товариш-спортсмен. Він постійно переконував мене, що я все зможу і у мене все вийде – і це дуже допомагало. Щодо технічних прийомів, то я завжди продивляюся бої Артура, проте, не можу сказати, що я там знаходжу щось нове, адже тренер один і той же.
— Кого ще можеш виділити із спортсменів?
— Баскаков Максим, він теж входив у збірну, тренувався. Нині тренується для себе, але бажання повернення у збірну є. Він старший у колективі, тому теж дає мені поради, підтримує, допомагає. Також хочеться виділити Усова Владислава, адже це людина, котра помітила мене разом із моїм тренером.
— У майбутньому плануєш заробляти на життя саме спортом?
— Так, подивимося, як піде. Зараз фінансово мене підтримують, отримую різноманітні премії під час змагань. Зазвичай спортсмени більше витрачають, ніж отримують фінансово. Спочатку, коли я займався, то ситуація складалася саме так. Зараз, коли я перший номер збірної, спорт більше мені дає.
— Окрім чемпіонства та хорошої фізичної підготовки, що отримав від спорту?
— Напевне, мужність та мудрість. Після початку занять спортом я став серйознішим, це проявляється у ставленні до життя. Прийшло більше розуміння, з’явилася повага до старших.
— Як вдається постійно підтримувати спортивну форму?
— Це виснажливі тренування та дієта, але періодично потрібен і відпочинок. Я отримую його після піку, щоб спуститися і знову піднятися. Якщо завжди стояти на даному піку, то з часом втрачається форма. Щодо харчування, то після тренування вживаю молочні продукти, а у раціон ввожу каші, горіхи, мед. Дуже люблю солодке. Як і всі, набираю від нього зайві кілограми, і тренер змушує слідкувати за дієтою для контролю ваги.
— Плануєш перейти в іншу вагову категорію?
— Думаю, наступного року. Зараз категорія – 54 кг, у планах – 57.
— Взагалі – які плани на майбутнє?
— Хочу підтвердити звання чемпіона Європи та світу. Також планую заробити звання Заслуженого майстра спорту України. Мрію перейти у професіонали і отримати перемогу на К1.
— Якщо заглядати ще далі, думаєш про тренерську кар’єру?
— Таких далеких планів не будую. Можливо, після закінчення професійної кар’єри, адже коли буду тренувати, то це відбиратиме багато часу і сил, а на власні тренування часу не залишатиметься, буде втрачатися форма.
— Що побажаєш читачам і колегам-спортсменам?
— Напевне, побільше спорту в їхньому житті, адже спорт – це здоров’я, а здоров’я, як відомо, найважливіше у житті. А колегам-спортсменам – більше тренуватися, усе попереду. На все свій час…
{social}
{iarelatednews articleid=»792,482,284″}