Сезон 2011-го року для українського мотокросу став одним із найбільш успішних з точки зору індивідуальних досягнень на міжнародних змаганнях. Микола Пащинський став бронзовим призером чемпіонату Європи серед дорослих (клас Open), а 15-річний гонщик Ростислав Войцицький з міста Буськ на Львівщині підкорив раніше недосяжну для наших мотокросменів висоту: український школяр за підсумками 11-ти етапів став чемпіоном Європи серед юніорів (клас 85 сс). Ростислав розповів про себе і свій шлях у спорті спеціально для читачів «Спорткому». Почалася розмова, звісно, із привітання з тріумфом на чемпіонаті континенту.
— Цей титул багато для мене означає. Оскільки ми з батьком, з усією командою дуже прагнули цього, напружено заради нього тренувалися. Думаю, кожен хотів би опинитися на моєму місці… Дуже приємно, навіть коли ви берете інтерв’ю, у школі вітають, усі близькі поздоровляють.
— Згадай, будь ласка, перипетії чемпіонату…
— Перший етап, що проходив у Росії, пройшов дуже вдало – я здобув взагалі свою першу перемогу на етапах європейської першості. У першому заїзді фінішував другим, а вже другий закінчив на першому місці. Пізніше у Румунії я був другим, а мій головний конкурент іспанець Хорхе Сарагоса Бельтран став першим і тоді вийшов у лідери чемпіонату. У Болгарії в одній з гонок у мене трапився схід, я втратив 25 очок (саме стільки нараховується за перемогу у заїзді) і потім весь сезон мусив був наздоганяти. Найбільший розрив був – 35 очок переваги іспанця. Але у Словенії я виграв обидві гонки, а він припустився багатьох помилок, був схід, відтак я знову вийшов на перше місце. Потім у Чернівцях, на своїй рідній трасі, мені вдалося добре проїхати, виграв обидва заїзди. На етапі в Голландії мені було, мабуть, найважче, тому що там виступало багато гарних гонщиків, які добре їхали по піску. А з моєю вагою і зростом, більшими, ніж у суперників, на мотоциклі 85 сс було дуже складно їхати, не все вдавалося на піску… Тож я знову опинився в ролі наздоганяючого – треба було виправляти ситуації у Франції. І там я обійшов Сарагосу, а на останній етап він уже не поїхав через проблеми з плечем після падіння. Таким чином мені і вдалося виграти чемпіонат Європи.
— Ти останній рік їздив на мотоциклі 85 сс?
— Так, це був останній сезон. З наступного року переходжу у потужніший клас – буду намагатися проявити себе на змаганнях чемпіонату Європи EMX-125. Тут більш потужний мотоцикл, більша кубатура, вік гонщиків інший – буду пробувати…
— Цього року не деяких змаганнях ти вже їздив на мотоциклі 125 сс…
— Так. Але поки, можу сказати, почуваюся не дуже впевнено, як не як, перший рік тільки. Це пристрілка своєрідна, і рідко для кого перший рік буває вдалим. Але буду старатися за зиму підтягнутися і набирати форму для їзди на більш потужному мотоциклі.
— Розкажи про свою підготовку.
— Ми тренуємося за технологією Юрія Ігнатовича Трофимця. Не в останню чергу, я думаю, завдяки йому я став чемпіоном Європи. Адже він багато нам дав, я з ним тренувався 6 чи 7 років, і зараз працюю за його методиками. Він побудував нам 5 трас з багатьма цікавими елементами, дав багато різноманітних вправ на розвиток усіх груп м’язів, на координацію… Зараз, до речі, я читаю його дуже цікаву книжку «Техніка мотокросу».
Взимку закладається база на весь сезон. З татом ми активно усю зиму працюємо, він бачить, чого мені не вистачає – виправляємо недоліки. Тренуюся в Україні, тому що треба ходити до школи, мама не дозволяє «прогулювати».
— Коли почалося захоплення мотокросом?
— Вперше я сів на мотоцикл у 6 років. Я не хотів їздити, приблизно рік мене тато заставляв Моєю мрією було спалити мотоцикл (сміється), та не вдавалося, я постійно плакав… Але потім, коли почав мене тренувати Юрій Ігнатович Трофимець, прийшли перші перемоги, мене ця справа дуже зацікавила. Щороку я ставав сильнішим і сильнішим, виходило все краще і краще… Пам’ятаю першу гонку, в якій фінішував шостим – важко вона мені далася.
— Мандраж на першому старті був?— Мандраж перед виходом на старт, мушу сказати, у мене і зараз є. Але коли стартуєш, про усе забуваєш, входиш в азарт, їдеш із задоволенням.
— Твій батько тренує тебе від початку і до нині?
— Так, він мій тренер. Він сам теж їздив, але не так професійно.
— А мама – вона нормально сприймає твої заняття мотокросом, травмонебезпечним, в принципі, видом спорту?
— Треба сказати, що мама постійно, з року в рік, була проти. Негативно ставилася, особливо, коли програвав – для мами теж важливий результат, перемога, незважаючи на вид спорту. Цього року вона вперше почала активно вболівати за мене, і це було дуже приємно! Коли виграв перший етап, вона була дуже задоволена і неабияк хотіла, щоб я у підсумку виграв чемпіонат Європи. Сама говорила: «Треба».
— Ти зараз навчаєшся у школі, але постійно виїздиш на змагання, тренуєшся. Як ставляться до цього учителі? І взагалі – чи встигаєш навчатися?
— Так, встигаю. Доводиться інколи вставати о шостій ранку, щоб вчити уроки. У спорті я виправдовую надії тата, а ще треба у школі виправдовувати надії мами. Стараюся вчитися добре, і це мені вдається. Вчителі теж ставляться із розумінням. У мене є постер, календарики, то вони просять; цікавляться теж результатами, поздоровляють… Приємно чути від них вітання.
— Які будуєш плани на майбутнє у спорті? Напевне, як і у кожного спортсмена, мета – стати чемпіоном світу?
— Так, але наразі буду намагатися повторити свій успіх на чемпіонаті Європи, але вже в іншому класі. Тут ще багато чого залежить від спонсорів, адже у батька зараз з’явилися проблеми у бізнесі… Якщо знайдемо спонсорів, то, звісно, будемо виступати і на більших змаганнях, зокрема і на чемпіонаті світу, і будемо надіятись на гарні результати.
— Сумна фінансова ситуація в українському спорті – це вже притча во язицех… Як ви справляєтеся?
— Цього року мене підтримувала Федерація мотоциклетного спорту України, виділяла кошти на усі етапи чемпіонату України, старший тренер збірних України Сергій Іванович Пащинський також виділяв. Якби не вони, то я би навіть усі етапи не проїхав. Дуже допомогли фінансово. І львівські спонсори допомагали… Це дуже приємно, я дуже вдячний за підтримку.
— У чемпіонаті України конкуренція з роками зростає?
— Хотілося б більшого прогресу… Тому що з кожним роком нас стає усе менше, як я помічаю… Немає якоїсь зацікавленості, немає необхідних фінансових вливань у мотокрос. Конкуренція дуже незначна – лідер може від’їхати від другого й третього місця дуже далеко і їхати сам. А це, природно, дуже погано для розвитку, гальмує прогрес для участі у міжнародних змаганнях. Іноземні спортсмени мають набагато кращі можливості… Але, як ми бачимо, результат від цього не залежить на всі 100 відсотків. Тут і здібності потрібно мати, талант, і дуже багато працювати.
— Які якості треба мати дитині, щоб у неї були перспективи в мотокросі, щоб стати класним гонщиком?
— Перш за все, потрібно, щоб цей вид спорту їй подобався, щоб було бажання вчитися, працювати, розвиватися, здобувати перемоги. Щодо якихось антропометричних даних… Не знаю, у мене, наприклад, усі дані були дуже погані, на тренуваннях постійно було найшвидше серцебиття, за 200, усі аж лякалися… Тим не менш, це не завадило стати хорошим гонщиком.
Щоб діти приходили у секції, у першу чергу, треба створити ті секції. Я бачу, чую, що практично усі діти цікавляться мотоциклами. Але ж у нас в Україні практично немає, де попробувати, щоб дитина прийшла і сама сіла на мотоцикл, зрозуміла, як це, усвідомила, чи насправді їй це подобається. А зацікавленість технікою є…
— Так, особливо у хлопців. А з дівчатами, до речі, ніколи не доводилося змагатися?— Ні. У нас була одна дівчина зі Львова, Зінченко Олександра. У неї непогано виходило… Але після трагічної загибелі Валерія Доценка батьки їй заборонили їздити, не склалося…
— Як вважаєш, які траси найкраще підходять для тебе, які найбільше подобаються?
— Я тут трохи заплутався. Раніше мені подобався пісок, але цього року, як я вже казав, було важко їздити на піщаному покритті. Краще виходило на менш швидкісних трасах, на більш твердому покритті.
— А ти ризиковий гонщик чи більш обережний?
— Навіть і не знаю, що сказати. Мабуть, більш обережний, аніж ризиковий. Треба уникати непотрібних травм, через які можна втратити кілька років.
— Які маєш хобі?
— Люблю настільний теніс і футбол. Не дивитися по телевізору, а самому грати – з друзями після школи задля розваги.
— Наостанок розкажи про якийсь випадок зі змагань, що найбільше запам’ятався…
— Так зразу і не пригадаю… Усі гонки були цікавими, інтригуючими… Зі свіжого, то спадає на думку гонка першого етапу чемпіонату Європи в Росії, коли траса була дуже брудна, усі падали. Були такі ділянки, де тільки ми троє, три лідери чемпіонату, проїжджали… Кумедно було, коли їдемо, а багато гонщиків стоять і пхають свої мотоцикли, проте випхати не можуть. Хоч насправді це і не смішно – потрапити в таку ситуацію…. Тільки ми троє їхали, впоралися з трасою, і це було приємно.
{social}
{iarelatednews articleid=»781″}