Філософія кікбоксера. Інтерв’ю Павла Орла, президента Національної Федерації кікбоксингу України «ВАКО»

Кікбоксинг – це синтез класичного англійського боксу та японського карате. Зародився цей вид спорту у 70-х роках, започаткували його американці. Потім, у 80-х, він потрапив у Європу, а ще пізніше – конкретно у 1987-му – в колишній Радянський Союз. В СРСР кікбоксинг почав свій розвиток саме з України – тому що федерація була організована у Києві. З того часу федерація підготувала 92-х майстрів спорту міжнародного класу, 42-х заслужених майстрів спорту, 362-х майстрів спорту! Про розвиток кікбоксингу в Україні, проблеми та перспективи ми поговорили з людиною, котра стояла біля витоків цього виду спорту і донині працює на його ниві. Знайомтеся: Павло Опанасович Орел, президент Національної Федерації кікбоксингу України «ВАКО», заслужений тренер СРСР, України та Киргизстану, суддя міжнародної категорії, один із засновників кікбоксингу в СРСР та в Україні.

— Є такий Андрій Чистов. Він проходив службу у львівському СКА, потім переїхав до Києва, обзавівся родиною. А через певний час сказав мені (а я тоді у боксі працював, старшим тренером укрради «Буревісник» з боксу): «Павле, давай спробуємо попрацювати у кікбоксингу». Я, відверто, не хотів, не вірив у цю затію. Але завдяки Андрію пізніше я погодився. І, Ви знаєте, все пішло добре. Об’їздили увесь світ, де тільки не були. Я зразу став головою колегії суддів СРСР. Провів три чемпіонати Радянського Союзу як головний суддя. Молодь полюбила цей новий вид спорту. Провели ми перший чемпіонат України з кікбоксингу – було аж 36 учасників. Нині наш вид настільки виріс, що доводиться ділити чемпіонат на дві частини – бо дуже багато охочих займатися кікбоксингом.

Заслуженим тренером я став ще за часів Радянського Союзу. Мені тоді навіть дали заслуженого тренера Киргизстану – я єдиний такий у нашій країні. Тоді ж отримав і суддю міжнародної категорії. Взагалі розповсюджена практика – суміщати роботу тренера і судді. Єдине – тренер не може судити своїх вихованців. Хоча, буває, шахрайство проскакує: мовляв, ти даси моєму виграти, а я твоєму. Але ми за це караємо дискваліфікаціями. Я ж сам головний суддя на усіх наших змаганнях – за положенням міжнародної федерації саме президент національної федерації повинен бути головним суддею внутрішніх змагань. Якщо він призначить когось іншого замість себе, і ненароком щось трапиться, то відповідальність усе-одно лежатиме на президенті.

Особливого секрету популярності кікбоксингу немає – просто, вид спорту новий і дуже цікавий. До того ж є багато видів програми, нещодавно додалося іще два: лайт-контакт, семі-контакт, фул-контакт, лоу-кік, музичні композиції, К1, лайт-кік. На зорі його розвитку знайшлися ентузіасти, спонсори, всюди проводилися змагання. Держава на це кошти не виділяла, але за рахунок спонсорів ми проводили навіть чемпіонати Радянського Союзу. Наша команда, найкращі хлопці, їздила по всьому СРСР із пропагандою цього виду спорту – проводили показові виступи. У Києві, коли ми проводили перший чемпіонат України, то попередні бої відбувалися у КПІ, а фінали – на стадіоні «Динамо», де прямо на полі було встановлено ринг.

Кадри набирали із боксу. До нас прийшли люди, котрі уже знали, як судити, правила їм донесли – і далі вони навіть допомагали писати правила. Зараз у нас серйозний контингент суддів, тренери навчилися працювати. А спершу було важко: судді з боксу, наприклад, звикли оцінювати чіткі удари руками, а в кікбоксингу цінується іще й краса, видовищність бою, і перевагу зазвичай віддають спортсменові, який краще працює ногами. Оцінюється школа, як людина рухається, як захищається.

Були такі неприємні розмови, що в кікбоксинг ідуть невдалі боксери. Але я вам скажу, що у боксі зараз кікбоксерів дуже багато. Назву майстра спорту міжнародного класу Костянтина Швеця – кікбоксера, який потім став класним боксером. Віталій Кличко до цих пір виступає у боксі, володіє титулом чемпіона світу. Ми його забрали, до речі, із Киргизії, його батько був військовим і родина мешкала там. Його призначили у київський військовий округ, а потім і до Німеччини родина переїхала. Зараз батько, здається, на пенсії… Якби Віталія взяли у 96-му на Олімпіаду в Атланту, то він би як і Володя виграв золоту медаль – але були там закулісні ігри і його не взяли.

— Дійсно, було дуже складно. Перш за все, нам ніхто не вірив, що вид спорту буде розвиватися. Але у 95-му році нас підтримала влада і нам вдалося отримати чемпіонат – на рік Валерій Пилипович Борзов дав нашій федерації статус національної. Чемпіонат той пройшов на високому рівні, приїхали до нас представники 45 країн. Україна посіла перше загальнокомандне місце. Після цього нам повірили, повірили у цей вид спорту, і навіть в Інституті фізкультури відкрили спеціалізацію «Кікбоксинг».

— Взагалі у кікбоксингу важче, ніж у боксі. Там дві руки працює, а тут, вважай, чотири – ноги теж активно працюють. Є у нас такий вид програми як лоу-кік, де б’ють по верхній частині ніг, вище коліна, і внутрішні лоу-кіки, і зовнішні, і в голову б’ють – це дуже серйозно. Тому приходять деякі боксери і не витримують. Перед змаганнями вихваляються, мовляв, «переб’ємо усіх, переламаємо», а насправді часто у них нічого не виходить, знімаються з боїв. Тому що за правилами у кожному раунді потрібно завдати не менше шести ударів ногами. Якщо у фул-контакті – то вище поясу, як у боксі, якщо у лоу-кіку, то по ногам шість разів бити за дві хвилини раунду. І не кожен може «набити» таку кількість ударів, хоча багато хто справляється – і по 10 ударів за раунд завдають, і по 12. Але це вже після тренувань, підготовки, коли спортсмен має високий рівень.

— У нас виросли визначні майстри кікбоксингу, такі як Олексій Нечаєв (нині – заслужений тренер України), Віктор Аксютин (зараз тренер, старший викладач інфізу). Це перші наші спортсмени, котрі виступали на змаганнях міжнародного рівня. У 90-му році вони у складі збірної СРСР їздили на чемпіонат Європи у Мадрид. І що Ви думаєте? З усього складу збірної Радянського Союзу ці двоє киян єдині приїхали додому із золотими медалями. Потім Нечаєв став першим і на чемпіонаті світу в Парижі у 91-му році. І Віктор Дорошенко, 81кг, став чемпіоном світу, перебив усіх. Він регбістом до того був, центральним захисником, ногами бив дуже сильно, швидко і своїх суперників буквально перебивав навпіл – не подумайте тільки, що кікбоксери – убивці якісь. Прийшов до мене і каже: «Дайте мені дорогу, і я все виграю». Виграв зразу чемпіонат України, потім чемпіонат СРСР… Я кажу йому: «Вітю, ну, в кого ти тут виграв? Ось поїдеш у Париж – там подивимось». Поїхав, за день виграв три бої… Ноги аж порозпухали, палець вибив, але заморозили – вийшов до фіналу і виграв у француза. Вітя ногами не працював, і з нього навіть бал за це зняли… А француз боїться, крутиться, йому так само мінус бал дали, Дорошенко ризикнув, кілька разів добряче влучив і став чемпіоном світу. Також і Віталій Кличко став тоді чемпіоном світу. Треба згадати і Олександра Філоненка, і Ольгу Павленко, котрі виграли чемпіонат світу, а потім ми їх повезли на змагання до Австралії. Нам навіть пропонували там залишитися, казали «ви тут будете небідними людьми». Пам’ятаю, цілу добу туди летіли, з однією посадкою у Бангкоку… Але долетіли і виступили успішно. Також Оксана Варгоцька – майстер спорту міжнародного класу, п’ятиразова призерка чемпіонатів Європи і світу.

— Під час чемпіонатів Європи, світу обов’язково міжнародною федерацією проводяться тренерські і суддівські семінари. Ми також їх у себе проводимо, але гостей з-за кордону не запрошуємо, для себе. А якщо будуть певні зміни у правилах, то ВАКО нас повідомить і ретельно усе пояснить.

— Кожного спортсмена психологічно потрібно готувати по-своєму. Я написав книгу «Психологічна і психофізіологічна підготовка кікбоксера». За нею вчаться в університеті фізкультури, пишуть дисертації – цілі шматки звідси беруть з нашого дозволу. Психологія – це найскладніше у підготовці спортсмена. Приміром, буває, спортсмен усьому навчений, усе уміє, а виходить на змагання і горить синім полум’ям – забуває усе чисто. Я був секундантом і кажу у перерві: «Ти перший раунд програв. Якщо програєш другий, я тебе знімаю з бою і більше до залу не пускаю. Як ти можеш програвати, коли ти усе вмієш? Чого боїшся? Як можеш пропускати цей лівий прямий, якщо бачиш, куди він завдається?». Секундант не повинен носитися навколо рингу і кричати, намагаючись щось підказати, а оцінювати усі помилки, щоб за хвилину перерви розказати, як виграти бій.

— Дуже рідко таке буває. На кожному турнірі є служба охорони, котра контролює такі речі, і зазвичай не допускає подібних випадків. Хоча торік у нас була історія у Португалії. Португальці дуже агресивні. Я пам’ятаю, у 91-му році Оля Павленко боксувала і виграла у півфіналі лайт-контакту у португалки, одразу – налетіли. Але охоронці підбігли і маленьку Олю – 52 кг вона тоді була – буквально на плечах винесли з епіцентру конфлікту. От і торік історія повторилися. Наш боєць Анатолій Дяков, майстер спорту міжнародного класу із Миколаєва, вийшов у ринг проти кумира португальської публіки і в першому раунді поклав того на підлогу. Охорони чомусь не було. Виникла справжня бійка, кричали на наших, ображали. Випадок цей розбирався на засіданні міжнародної федерації – і постановили, що Толя винен. Бачте, він палець якийсь показав. А як він міг взагалі у рукавичках палець показати? Одразу йому навіть не дали ні медалі, ні кубку, але згодом повернули заслужене, коли спеціальна комісія остаточно розібралася у питанні. Тому що історія викликала резонанс у світі, до федерації писали листи з багатьох країн про те, що португальці неправі. Ми теж написали: якщо до нас таке ставлення, то ми більше не виступатимемо в Португалії, хай там навіть Олімпіада буде проходити. І Португалію дискваліфікували – нині міжнародні змагання з кікбоксингу там не проводяться.

Часто провокують на неспортивну поведінку глядачі. Пам’ятаю на Кубку Радянського Союзу, котрий ми проводили в Південній Осетії, лунали вигуки «Бий хохлів» і таке подібне. Я нічого не сказав, на правах головного судді забрав усіх рефері і пішов до суддівської кімнати. Сидимо з ними, розмовляємо, і не виходимо… Коли приходять, просять пробачення – усі глядачі потім просили пробачення і жодного вигуку більше не пролунало. Треба правильно повести себе: не «заводитися», не реагувати на провокації, а спокійно довести, що ви праві. Нам тоді за всі бої аплодували, уболівали за нас.

— У першу чергу, це росіяни. Там дуже сильно розвинутий кікбоксинг, цьому виду спорту приділяється багато уваги. Хоча і в нас Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту, хоч і не таке багате, допомагає – віддадуть останні гроші, але команду на змагання відправлять.

— Весь перебіг змагань залежить від судді. Якщо він працює чесно і добросовісно, то ніколи не буде скандалів, погроз тощо. Я не хочу особливо себе нахвалювати, але розкажу, як одного разу ми проводили в Білорусі перший чемпіонат СНД. Там білорусу віддали перемогу над росіянином з рахунком 5:0, а я був головним суддею і вів контрольну записку. Коли побачив виставлений результат, я порвав цю записку і викинув… Піднявся у ринг і оголосив переможцем росіянина – оце й називається чесне суддівство. Мені жоден із них не родич. Багато людей підходили і висловлювали повагу, говорили, мовляв, через таких людей, як Ви, ми прийшли до кікбоксингу з боксу. Ми щоразу наголошуємо суддям: працювати треба чесно. Навіть ставимо суддю-контролера, котрий слідкує за роботою бригади. Досвідченого, звісно, суддю.

— Дітей на кікбоксинг ми беремо вже років із шести. Цілий рік потрібен, аби дитина, так би мовити, навчилася ходити – ніяких бійок, поєдинків, змагань, цілий рік вчимо її азам школи кікбоксингу, напрацьовуємо фізичні кондиції, вчимо рухам, прийомам, котрі дітьми відпрацьовуються винятково перед дзеркалом.

Ми виховуємо не тільки спортсменів, але й працівників МВД, спецслужб, військових. Наші хлопці були у Косово у складі міліцейського спецназу, були у Багдаді. Є люди в охороні ВІП-персон, перших людей держави – чемпіони світу, переможці Кубків світу.