Киянин Олександр Коломієць, поза сумнівом, – гордість української школи самбо. На тлі тотального панування Росії у цьому виді спорту, Олександр з року в рік здобуває медалі найпрестижніших і найбільших міжнародних змагань. У 2011-му Коломієць, який виступає у розділі бойового самбо у ваговій категорії до 90 кг, поповнив своє спортивне портфоліо титулами чемпіона Європи та чемпіона світу! За підсумками сезону Олександра Коломійця було номіновано на престижну премію Національного олімпійського комітету «Герої спортивного року» у номінації «Разом з олімпійцями». Олександр говорить, що на досягнутому зупинятися не збирається. До вашої уваги інтерв’ю чемпіона спеціально для журналу «Спортком».— Олександре, згадаєте зараз, як уперше потрапили до спортивного залу на тренування?
— Діло було ще у шкільні часи. У нас у школі з’явився відомий фахівець, Заслужений тренер України Виноградов Володимир Віталійович, який набирав дітей у групи боротьби самбо. Мої однокласники пішли займатися, згодом і я підтягнувся. Так і почалася моя спортивна кар’єра. Хоча до самбо пробував й інші види спортивних єдиноборств. Тут, можливо, вирішальну роль зіграв підхід тренера. Можу сміливо сказати – побільше б нам таких спеціалістів, які готують молодь, перетворюють із шалапутів на солідних і цілеспрямованих молодих людей.
— Ви одразу розуміли, що будете спортсменом?
— Питання назустріч: а у сьомому класі взагалі хто-небудь розуміє, що пов’яже життя зі спортом? Усі ми мріяли бути космонавтами, танкістами чи льотчиками…
— Коли усвідомили, що спорт стане «справою життя», якщо це не зовсім голосно сказано?
— Для мене самбо – це хобі. Хоча насправді – і справа життя також. Коли зрозумів, що виступатиму, навіть не можу сказати, напевне, після перших змагань. Це були шкільні змагання… Що сказати – перші перемоги, перші поразки. Потім пішли тренування, змагання уже більш серйозного рівня – першість міста, з часом – першість країни, чемпіонати України і, відповідно, міжнародні змагання. Потім, після закінчення школи, інститут – зранку навчання, увечері тренування, участь у турнірах. Потім пішов до армії, а після армії вже почалася робота… На жаль, у нас в країні спорт – не надто прибуткова справа, тому доводиться працювати.
— Тренери збірної одразу Вас помітили, чи треба було довго доводити своє право на місце у національній команді?
— Тут існує чітка умова: для того, щоб потрапити до збірної, потрібно виграти чемпіонат або першість країни. Так і я, ставши переможцем першості, автоматично посів своє місце у складі команди. В якому році це було, уже навіть і на пам’ятаю – треба передивлятися грамоти і медалі. Потім пішли чемпіонати України – у першому для себе я став третім. Далі були і другі місця, і перші, а останнім часом, так би мовити, тримаю марку – перемагаю з року в рік.
— Які маєте досягнення на міжнародній арені? В інтернеті цієї інформації не знайти…
— Дійсно, в інтернеті інформації зовсім мало… Починаючи з юнацьких і молодіжних першостей, постійно потрапляв у призи, посідав місця з першого до третього. Дорослі чемпіонати у розділі бойового самбо – так само, перші-другі-треті місця. Цього року чемпіонат Європи і чемпіонат світу склалися для мене дуже вдало. Я до них готувався, напевне, інтенсивніше, ніж будь-коли, за що і був винагороджений.
— Що Вам дав спорт, окрім гарної фізичної форми і дисципліни?
— Напевне, не можна так говорити: «Окрім дисципліни». Я вважаю, що дисципліна – це один з перших факторів, які призводять до певного досягнення, до успіху. А взагалі можна дуже багато плюсів занять спортом перерахувати – це і цілеспрямованість, уміння переборювати складні ситуації, не опускати рук, це і порядність, адже спорт виховує не тільки спортсмена, але й справжню людину.
— У чому переваги самбо перед іншими видами єдиноборств і бойових мистецтв?— Ви знаєте, я би так не розділяв. Як на мене, будь-який вид спорту – потрібна справа. Людина приходить у зал, тренується, а не просто собі тиняється вулицею… Щодо технічного арсеналу, то Ви знаєте, що САМБО розшифровується як САМозащита Без Оружия (російською), тобто є багато прийомів, у першу чергу, спрямованих на захист.
— Якби фінансова ситуація в українському спорті була кращою, Ви б хотіли присвятити себе спорту цілком і повністю?
— В принципі, я і зараз себе присвячую спорту. А так, щоб кинути роботу, напевне, не хотів би. Фінансування має йти у той час, коли спортсмен виступає, готується до змагань, щоб він не думав, де піти підпрацювати, щоб прогодувати родину. Я б запропонував іншу систему… В тому плані, що коли людина повністю віддається спорту, у цей час вона не може здобути гарну професію. З однієї простої причини, що цілісінький день зайнята підготовкою до певних змагань. Потрібно, мабуть, започаткувати курси підготовки спортсменів, які уже закінчили кар’єру, щоб людина, образно кажучи, не залишалася біля розбитого корита, а могла себе знайти в які-небудь професії і поза спортом. Треба вибудувати таку схему. І, на мою думку, не тільки у спорті. А щодо спорту, то таке питання треба підняти перед відповідними структурами, де є кваліфіковані фахівці – хай подумають, напрацюють.
— Ви говорили про медалі і грамоти. За них, уже за фактом перемоги, держава якимось чином винагороджує?
— Так, є грошова премія і вона виплачується. Але можу сказати, що при підготовці я вкладаю більше своїх коштів. На сьогодні не можна порівнювати те, що платять, з тим, що потрібно, небо і земля фактично.
— Розкажіть про суперників на міжнародній арені. Практично усі знають, що найсильніша у самбо – збірна Росії. Це їхній вид спорту, який підтримується державою на високому рівні…
— Дійсно, у Росії дуже сильна команда. Вони мають гарні фінансові можливості, у них дуже висока внутрішня конкуренція – приміром, на чемпіонаті Росії у кожній категорії від 30 спортсменів б’ються за перше місце. А це дуже серйозна школа, її пройти дорогого коштує.
Також сильну команду постійно на змагання виставляє Болгарія. Росія традиційно посідає перші загальнокомандні місця, а ми з болгарами, у більшості випадків, суперничаємо за друге-третє.
— А у Вас особисто є суперник, з яким вам змагатися найбільш цікаво, скажімо так, найбільш принциповий?
— Ви знаєте, для мене кожен суперник цікавий – вийти, переграти, перемогти. Ніколи не можна скидати з рахунків навіть тих, кого раніше перемагав, у жодному разі. Кожен двобій по-своєму складний, тим паче на високому рівні. Хоча остаточно розумієш, наскільки він був важкий, напевне, вже через добу, коли починає усе боліти.
— Чи є у Вас улюблений прийом? Або прийом, завдяки якому найчастіше перемагаєте?
— Коли я займався спортивним розділом боротьби самбо, то, думаю, це була передня підніжка. А щодо бойового самбо сказати складніше. Часто рішення приходять просто під час поєдинку, доводиться перебудовуватися, змінювати тактику, акценти, різні бувають ситуації. Головна задача – вийти з поєдинку переможцем. І за можливістю отримати якомога менше травм.
— Як у Вас із травмами – оминали?
— Були такі, що вибивали мене зі строю, але ненадовго.
— А що треба мати для того, аби ставати переможцем? Адже на чемпіонати світу і Європи приїжджають найкращі бійці своїх країн, усі прагнуть посісти перше місце, а чемпіонами стають одиниці…— Звісно, це і рівень підготовки, і характер, концентрація, уміння налаштуватися на бій, на суперника. Також я би не забував про фактор везіння – у тому плані, що на змаганнях можна зазнати травми і змагатися вже не у повну силу…
— А Ви, як спортсмен, як людина, довго переживаєте невдачі, чи навпаки – швидко відходите, аналізуєте все і працюєте над виправленням помилок?
— Аналіз, детальний розбір усіх поєдинків, як невдалих, так і переможних, треба проводити обов’язково. А що стосується переживань… У мене навпаки – ніби вогонь розпалюється всередині, хочеться вийти і повернути супернику борги, довести, що ти сильніший.
— У Вас є спортивна мрія, чи, можливо, вона вже здійснилася?
— Ну, як кажуть росіяни, «мечтать не вредно», ніколи. Мрії є, і вони цілком реальні. Поки у моїй кар’єрі ще не було участі у Всесвітніх іграх з єдиноборств, де представлене і самбо. У 2010-му у Пекіні була представлена лише одна категорія бойового самбо, хоч спочатку планувалося, що буде і моя вага, 90 кілограмів. Я сподіваюся, що у 2013-му році у мене буде можливість виступити на цих змаганнях і, звичайно ж, перемогти.
— Тобто, як мінімум, до 2013-го року будете виступати?
— Як Бог дасть. Наразі планую.
— А задумувались уже над тим, чим займетеся після завершення спортивної кар’єри? Чи цікава вам робота тренера?
— Звісно, хотів би працювати тренером, виховувати нове покоління класних спортсменів. Але тут усе залежить від ситуації – не в тому аспекті, цінується у нас в країні праця тренера чи ні, а в тому, чи я матиму можливість цілеспрямовано вести учнів, передавати їм свої уміння, досвід.
Довідково: Бойове самбо – єдиноборство, що виникло у 1930-х роках в СРСР для навчання членів силових структур. Тоді бойове самбо не вважалося спортивною дисципліною і було забороненим до навчання цивільних осіб. Лише у 1991-му році бойове самбо було «розсекречено» і стало окремим видом спорту.
На відміну від боротьби самбо, завданням спортивного поєдинку є не тільки демонстрація кидкової техніки боротьби в одязі або техніки больових прийомів; у двобої з бойового самбо важлива саме ефективність технічних дій щодо усунення фізичної агресії.
Бойове самбо – це видовищний і перспективний вид спорту, який акумулював у собі найбільш ефективні прийоми з 52 видів єдиноборств. У його арсенал увійшли кращі прийоми з дзюдо, боротьби самбо, вільної боротьби, джиу-джитсу, карате, боксу, кікбоксингу та інших видів єдиноборств. З кожним роком кількість тих, хто займається бойовим самбо в Україні швидко зростає.
{social}
{iarelatednews articleid=»929,539″}