Напевно, цю історію варто розпочати з того, що у 1900 році сім’я Маркіяна Боришка, вочевидь, в пошуках кращої долі та соціальної справедливості, у складі великої групи переселенців виїхала із села Рунівщина Полтавської губернії (нині територіально село розташоване у Зачепилівському районі Харківської області) на далекий Сахалін. Свідчення про заняття, яким присвячував себе Маркіян на прохолодних берегах далекого острова, досить різні. Так, одні «згадувальники» стверджують, що «на хліб насущний» Маркіян заробляв собі не зовсім законною контрабандою дефіцитного товару, інші ж наполягають на тому, що він разом з усією сім’єю займався сільськогосподарською працею та мав зразкове фермерське господарство. І, оскільки точних відомостей, зафіксованих в надійних письмових джерелах на сьогодні ми не маємо, то оберемо кожен для себе своє і рухатимемося далі. А далі треба сказати про те, що після 25 років парубоцького життя на самурайській чужині Маркіян одружився на жительці міста Сікука (тепер – Поронайськ, Росія) Кійо Наї, вона була
майстринею з пошиття європейського одягу. Сім’я Маркіяна та Кійо швидко збільшувалася та жила нормальним життям, у них було четверо дітей та власна ферма. Однак, в 1945 році, після приходу радянських військ, сім’ї довелося розлучитися. Кійо з дітьми втекла до Японії, у рідне село Камоенай (префектура Хоккайдо), а Маркіян залишився на Сахаліні. Спершу його «запросили» працювати перекладачем з японської у СМЕРШі, потім, у 1949 за «антирадянську діяльність» засудили до 10 років позбавлення волі, правда у 54-му він був
амністований і до кінця життя (1960 рік) працював сторожем у Сахалінському обласному музеї. На жаль, Маркіян Боришко після 45-го року так і не зміг зустрітися зі своєю сім’єю, і він так і не дізнався, що його другий син — Іван, став чи не найвидатнішим сумоторі за всю історію існування боротьби сумо.
Іван Боришко народився 29 травня 1940 року. Окрім слов’янського імені хлопчик отримав ще й ім’я японське – Кокі, що значить «щастя та радість», а після втечі із Сахаліну, ще й мамине прізвище Ная. Після переїзду до Японії він почав займатися сумо. У 1956 році перейшов у світ професійного сумо, в 1959 отримав професійний псевдонім (сікону) Тайхо, що значить – «Великий Пен» («пен» часто перекладають, як «фенікс»). Саме під іменем «Тайхо Кокі» цей велетень (зріст – 187 см, вага – півтора центнери) в 1960 році увірвався в найвищий (з шести) дивізіон професійного сумо – макууті – і в листопадовому турнірі зумів завоювати свій перший «Імператорський кубок» та отримати звання одзекі.
[Імператорські кубки розігрують у Японії ще з 1600-го року. Так, відтоді і по сьогодні – турніри професіоналів, які ще називають басьо, проводяться 6 разів на рік – три рази у Токіо (січень, травень, вересень) і по одному у Осаці (березень), Нагої (липень) та Фукуоці (листопад). Участь у ньому беруть лише спортсмени п’яти найвищих рангів – йокодзуна (найвищий ранг), одзекі, секіваке, комубусі та маегасіра. Басьо, зазвичай, починається у другу неділю непарного місяця і триває 15 днів. За турнір кожен з борців проводить 15 поєдинків. Між турнірами борці тренуються, а також беруть участь в благодійних та показових турнірах.]
А уже менше, ніж за рік Тайхо отримав найвищий ранг у світі сумо – йокодзуна, здобувши перемоги у двох турнірах поспіль. До речі, за всю історію професійного сумо було всього 70 йокодзун (включно з 2-ма чинними) – і з них Тайхо (48-й) без перебільшення був одним з
найвидатніших. І до сьогодні більшість з його рекордів залишаються не перевершеними. Так, найпершим з досягнень було те, що він став наймолодшим йокодзуною за всю історію – у віці 21 року та 3 місяців. Крім того, він переміг на 8 турнірах не зазнавши жодної поразки, — цей рекорд було побито лише минулого року на березневому басьо, йокодзуною Хакухо Сьо. Більше того, відновившись після травми в 1968 році, Тайхо провів чудову серію із 45 (поспіль!) переможних поєдинків, яка була перервана прикрою суддівською помилкою. Саме після цього випадку сталася безпрецедентна подія — в сумо ввели відеоповтори для суперечливих моментів. Двічі Тайхо отримував спеціальний приз канто-сьо (за бойовий дух) та один раз – гіно-сьо (за досконалу техніку). Тайхо єдиний
сумоторі в історії, котрий перемагав в макууті принаймні один раз кожного року за час свого перебування там, а це – майже 12 років. Проте головним рекордом в житті великого йокодзуни стали 32 (!) Імператорських кубки. Наблизитися до цього рекорду зміг лише 58-й йокодзуна Тійонофудзі Міцугу, який ставав тріумфатором на 31 басьо.
Кар’єру борця Тайхо завершив у 1971 році і, як винятковий йокодзуна, отримав особисту іменну ліцензію на відкриття власної школи (Хея), яку він і очолив. На тренерській роботі він не зумів досягнути високих результатів і у 2005 році Великий Тайхо покинув світ спорту взагалі і пішов працювати куратором музею сумо в Токіо. В 2009 році він став першим в історії сумоторі, нагородженим японським орденом Культури.
В незалежній Україні легендарний спортсмен так і не побував, щоправда в 1964 році він був проїздом в Одесі в складі делегації, котра їхала у Москву з показовим виступом. У 2011 році, під час візиту українського Президента до Японії, він отримав орден «За заслуги» ІІІ ступеня, цього ж року в Одесі було відкрито пам’ятник Тайхо.
Ця історія закінчилася 19 січня 2013 року.