Костянтин Єрмаков – один з найбільш досвідчених і найбільш титулованих спортсменів у складі збірної України на Всесвітні ігри в колумбійському місті Калі (25 липня — 4 серпня 2013 року). Український суматорі, який здобув світове визнання, і сьогодні, після багатьох років у спорті, спраглий до перемог. У 2012-му Костя став чемпіоном світу у престижній категорії 115 кг, здолавши суперника з Японії, хоча до того родоначальники боротьби сумо багато років не пропускали нікого на вершину у цій вазі. Українські уболівальники могли побачити техніку і стиль Єрмакова на ІІ Всеукраїнських іграх єдиноборств, де він також святкував перемогу. Але, як говорить сам Костянтин, ті успіхи вже в минулому – на часі нові змагання і нові виклики.
Всесвітньо відомий український майстер сумо, мічман Збройних сил України, люблячий чоловік і батько розповів про свої життєві уроки журналу «SportCom».
— Я виріс у селі. У той час було багато спортивних секцій. Вибір був хороший, я не відразу потрапив на боротьбу, адже до цього був і волейбол, і стрільба, і легка атлетика. Я був надзвичайно спортивною дитиною, мені хотілося спробувати всі види спорту. На початку намагався навіть поєднувати, звісно, тренери були проти, адже якщо ти тренуєшся, наприклад, з легкої атлетики, то не маєш ходити на інші види спорту. Пам’ятаю, що одного дня приїхав тренер з боротьби і мої всі друзі пішли на тренування. Я теж дуже хотів, мене навіть тренер запросив, а я йому категорично: займаюся легкою атлетикою. Зараз смішно це все згадувати, адже тренер мені відповів: «Просто спробуй, ти нічого не втратиш, а якщо сподобається…». Ну, і я вирішив, що даремно відмовляюся, і спробував, можна сказати, випадково. Я відчув, що моя дитяча мрія реалізується саме в стінах цього залу. Я з малечку дуже хотів обороняти слабких, заступатися за них, і мені доля надала шанс спробувати щось нове.
— Тобто легка атлетика відійшла?
— Спочатку я поєднував, але одного дня про це дізнався мій тренер-легкоатлет і поставив мене перед жорстким вибором. Я довго не вагався, адже знав, що боротьба мені більше подобалася, ніж будь-який інший вид спорту. Тому з 10 років я не розлучаюся з боротьбою, це переросло у мою справу життя. Це завдяки майстру від Бога – Шестаку Георгію Яковичу – першому тренеру в моєму «спортивному літописі». Саме він прищепив мені любов до спорту. Можу з упевненістю сказати, що завдяки цій людині почалася моя спортивна кар’єра. У моєму роду немає професійних спортсменів, лише мама займалася (тай й то, не професійно) легкою атлетикою. Вона і за інститут виступала у волейболі та лижах. Дядько займався довгий час боксом – та і все, напевно.
— Як ставилися батьки до досить жорсткого виду спорту – боротьби?
— Вже й не пригадаю, але батьки розуміли, що я хлопець і це нормально – володіти прийомами боротьби. Тим більше, вони бачили, що мені це подобається, тому не відговорювали мене. Лише згадую, як я навчався та тренувався в селищі. До дому мені треба було йти три кілометри, а автобуси не ходили, доводилося йти пішки. Це виглядало так: три кілометри до школи, три кілометри зі школи пообідати, три кілометри на тренування і три кілометри з тренування. В середньому 12 кілометрів. Більше того, я приходив додому о 9-й, поки повечеряв, то лише о 10-й сідав за уроки. Мама дуже жаліла, просила менше тренуватися, щоб сили залишалися на уроки.
— А як щодо дозвілля? Вільний час хоч на щось залишався?
— Моє дозвілля – це спорт, і я зовсім не жалкую про це. І моє все оточення було спортивним, ми «пропадали» у спортивних залах навіть на вихідних. За дівчатами часу не було бігати. Я не ходив на дискотеки, хоча в старших класах виникало таке бажання, адже однокласники розповідали про свої походеньки. Але найобразливіше було, коли про фільми розповідали, сміялися над сюжетом, а я був не в темі. Я думав собі, що це щасливі люди – такі цікаві фільми дивляться. Але зараз розумію, що це був певний урок на витримку.
— Розкажіть нам детальніше про інші уроки, які давало життя…
— Не можу забути випадок з дитинства. Були батьківські збори, виступали наші тренери, і мій тренер назвав моє прізвище в числі тих, хто прогулює. І налякав виключенням. Мені стало так соромно перед мамою. Я просто не міг повірити у ці слова, адже я віддавався на тренуваннях сповна. І моя завуч запропонувала дати мені ще один шанс, який, напевне, став шансом на чемпіонство. Мені мама зовсім нічого не сказала, та і я мамі не давав обіцянок, але мені було дуже соромно, навіть здавалося, що я впав в її очах.
— Як складалося ваше життя після закінчення школи? Ви переїхали до Севастополя?
— Після закінчення школи я пішов служити в армію. Рано одружився – у 20 років. Пощастило отримати спортивний контракт від армії, тобто тренуватися і виступати за армію. Я остаточно вирішив займатися спортом, адже був вибір піти заробляти гроші чи віддатися спорту. Напевно, значну роль відіграла дружина, вона у мене молодець. Все життя підтримує.
У Севастополі і зустрів свого нинішнього тренера. Минуло вже багато років, а я досі черпаю все нове і нове від мого учителя Гороховера Сергія Давидовича. Він дуже багато дав мені, повністю змінив техніку.
— Що для Вас спортивна мотивація? І коли почали усвідомлювати, що Ви – кумир-суматорі, чемпіон світу?
— Я ніколи себе не «кодував» на здобуття титулу чемпіона світу. Не буду приховувати – дуже хотілося. Але це для мене було, наче недосяжна розкіш. Тому в мене в очах «не видно медалей». З кожного тренування я виносив щось нове, для мене дуже важливий професійний рівень, спортивна майстерність. Я з упевненістю рекомендую спортсменам не тренуватися заради медалей на чемпіонаті, а ставити собі планку і повторювати: «Сьогодні я такий, а завтра буду ще кращий». Кажу з власного прикладу, адже я не ставив себе на п’єдестал, а працював над собою.
— Ви можете назвати сумо справою життя?
— Так, цілком. Мені дуже подобається боротьба, сумо, це моя улюблена справа. В майбутньому я не бачу себе поза спортом. Навіть якщо так трапиться, що відійду від професійного спорту, то, цілком вірогідно, почну тренерську кар’єру. Більше того, стабільно два рази на тиждень я приходитиму у зал, бо впевнений, що мені цього не вистачатиме.
— У повсякденному житті Ви такий же як і на дохьо?
— У команді всі кажуть, що я дуже спокійний, мене важко вивести з рівноваги. Я не агресивний, хоча більшість людей вважає, що борці мають бути такими. Звісно, перед змаганнями налаштовую себе, «заводжу». І намагаюся не думати про суперника як про людину, про особистість. Між спортсменами дружні і теплі стосунки. Можу сказати, що інколи це заважає. Останній випадок стався на чемпіонаті Європи. До мене підійшов молодий російський спортсмен, ми дуже щиро поспілкувалися, обговорили всі проблеми. Він був настільки добрий, щирий, усміхнений – я бачу, що людина насправді добре до мене ставиться, тож у відповідь і сам добре до неї ставлюся. Потім у півфіналі ми зустрічалися, і потрібно вже було налаштовувати себе: «Це боротьба, це мій суперник, це не той хлопець, що усміхався мені, потрібно виконати прийом і перемогти». І, скажу чесно, не завжди вдається забути, що навпроти мене у колі стоїть мій друг. Ось і цього разу проявив певну м’якість – і поступився. Це був ще один важливий урок, і наступного разу, сподіваюся, я вже не дам слабини.
Взагалі, я з великою повагою ставлюся до своїх суперників, ніколи не маю невиправданої агресії, бажання перемогти за будь-яку ціну – просто борюся, виконую те, що підготував на тренуваннях. І дуже вдячний своїм опонентам, які дають можливість проявляти свої фізичні дані, свою майстерність. Найважливіший результат для мене – задоволення від власної боротьби, коли можна чесно собі сказати: «Я зробив усе, що міг».
— Тренер якось допомагає у плані психології, допомагає спрямувати емоції у правильне русло?
— У більш ранньому віці – так. Налаштуватися психологічно – дуже важливо у спорті, не менш важливо, ніж бути у гарній фізичній формі. Звісно, кожен тренер допомагає своїм підопічним налаштуватися, зняти хвилювання. Коли я прийшов до свого другого тренера, мені було 22, я був уже дорослим, сформувався як спортсмен і особистість. І тренер, напевне, побачив, що я справляюся зі своїми емоціями, що у плані психології проблем немає. Якщо перший мій наставник казав: «Тебе необхідно розізлити», то зараз я вже сам зрозумів – без цього нікуди. Твій візаві виходить, грубо кажучи, битися, і ти так само не повинен проявляти м’якість. При цьому, в жодному разі не можна переходити на грубощі.
— До кожного суперника готуєтесь індивідуально?
— За день до початку турніру традиційно проходить жеребкування. Але я не люблю завчасно дізнаватися, з ким випало боротися. Намагаюся взагалі не думати про боротьбу, відпочиваю, щоб не перегоріти. Зазвичай іду гуляти містом, не сиджу в номері чи у залі. Навіть на чемпіонаті світу я до останнього, до виходу на дохьо, не дивився протоколи. Я не люблю підлаштовуватися під суперника – виходжу і роблю те, що вмію, стараючись уникнути помилок. Хоча, звісно, потрібно враховувати сильні сторони опонента, щоб знати, чого від нього очікувати.
— Як готуєтеся до змагань, як проходять Ваші тренування?
— Напевне, як у всіх. Розминка, робота над технікою, вдосконалення прийомів, вправи на загально-фізичну підготовку і – боротьба, боротьба, боротьба. Якщо повертаємося зі змагань, то додається аналіз сутичок, що зробив правильно, а що ні. Змагання – це ж не лише можливість виграти медаль, але, передусім, перевірка власних сил, власної боротьби. Тобто після кожного турніру можуть проявлятися недоліки, які ти мусиш виправити на тренуваннях, щоб наступного разу вони тобі не заважали.
— Розкажіть про свого тренера.
— Я щасливий, що доля звела мене з Сергієм Давидовичем Гороховером. Я захоплююсь ним як людиною, як професіоналом. Багато в нього переймаю для себе, навчаюся тренерському мистецтву, та і як людина він для мене – приклад. Це тренер, який максимально, на усі 100 відсотків, віддається своїй справі. Заради спортсмена він готовий кинути усі свої справи, якщо тільки відчуває, що може йому щось дати. Я це дуже ціную, і сам, у свою чергу, цілковито віддаюся тренуванням. Поруч із такою людиною просто неможливо робити собі якісь поблажки.
— У Вас є постійний спаринг-партнер? З ким бореться на тренуваннях чемпіон світу?
— Ви знаєте, я радий будь-якому спарингу. Адже був час, коли у Севастополі мені просто напросто ні з ким було боротися. Приходив на тренування, а суперників моєї ваги не було. В принципі, це проблема усіх «тяжів». Було дуже прикро: хочеш боротися, є сили, а доводиться іти займатися штангою, або боротися із легшими спортсменами, мало не удвічі меншими за тебе. Було таке, що цілий рік за власної ваги понад 100 кг боровся із партнерами вагою 70-80 кг. Зрозуміло, що від подібних тренувань користі менше, рівень зростає повільніше, але вибору не було. На даний момент у цьому плані у мене непогані спаринг-партнери, є дві-три людини моєї ваги.
Хоча, якщо розібратися, мені подобається боротися з усіма – і з великими, і з малими. Такий досвід може знадобитися у змаганнях в абсолютній категорії, куди заявитися може спортсмен будь-якої ваги. Також і в командних протистояннях можеш потрапити на маленького. А з ними мені досить незручно боротися, тому що вони більш швидкісні. Коли виходжу проти легшого суперника, ще ретельніше налаштовуюся, щоб уникнути помилок. Тому що коли програєш великому супернику, здається, нічого – поступився такому ж, як і ти сам, буває. А ось програти меншому – уже соромно, якось незручно. Важко психологічно. Тож на тренуваннях я намагаюся поборотися з усіма, і ніколи не скажу супернику, що ти, мовляв, слабенький, а я – чемпіон світу.
Чемпіон світу ти тільки в той момент, коли стоїш на найвищій сходинці п’єдесталу, а далі – звичайна людина, спортсмен, якому треба готуватися, тренуватися і вже на наступних змаганнях знову доводити свою силу. Я себе колишніми заслугами не «гружу».
— А що відчували саме у той момент, коли Вам одягали золоту медаль чемпіонату світу?
— Був дуже радий і задоволений собою, відчував гордість: я довго йшов до цього і став нарешті чемпіоном світу. Це була винагорода за мої зусилля, докладені на тренуваннях. Був дуже щасливий! Хотілося швидше приїхати додому і поділитися своєю радістю з рідними. Дуже приємно було отримувати душевні привітання від партнерів по збірній, від борців з інших країн, навіть від нещодавніх суперників. Це незабутні враження, незабутні миттєвості.
— Завдяки чому вдалося перемогти саме на тому чемпіонаті?
— Думаю, усе склалося саме так, як треба. Було, напевне, і трохи везіння, але більше далися взнаки мої напружені тренування, досвід попередніх змагань. Я багато разів був на світі третім, другим… Колись я повинен був стати чемпіоном! Ну, не те щоб «повинен»… Але став-таки першим. Як довго я до цього йшов? Взагалі боротьбою, греко-римською, займаюся з 10-ти років, чемпіонат світу виграв у 36 (при цьому сумо почав займатися у 2004-му).
— Сім’я Вас підтримує?
— Насправді дуже багато залежить від сім’ї, і не тільки у спорті. Якщо вдома, в родині усе добре, то тобі легше реалізуватися у своїй справі, досягти кар’єрного зростання. Коли ти знаєш, що вдома на тебе чекають, тобі завжди раді, це дає потужний моральний імпульс, просто окриляє. І якщо ти займаєшся при цьому улюбленою справою, хороший результат обов’язково буде.
— Діти продовжать справу батька?
— Моїй доньці у вересні виповниться вже 15, а сину у серпні буде 5 років. Звісно, я не хотів, щоб дочка займалася боротьбою, та й професійним спортом взагалі – тільки для себе, для загального розвитку. Вона більш артистична натура – займалася вокалом, зараз займається танцями. Також я їй запропонував спробувати себе у волейболі – вона має гарні дані, висока, та й мені цей вид спорту подобається давно, із задоволенням за нагоди граю. Поки що думає. При цьому, я не наполягаю, щоб вона ішла у спорт – просто, щоб дівчині було чим зайнятися; хочу дещо «відгородити» її від вулиці, від якихось гулянок – ще рано.
Я сам майже все дитинство провів у спорті і зовсім про це не жалкую. Розваги нікуди не втечуть, усе буде, а зараз можуть негативно вплинути на характер. Щодо сина, то він іще зовсім маленький. У чотири роки спробували віддати його на плавання і, здається, трохи поспішили – він ходив, але без особливого задоволення. З вересня зробимо нову спробу із плаванням, пізніше хочу додати для нього ще акробатику. А вже пізніше він сам зробить вибір, яким видом хотів би займатися. Я перечити не стану. Хоча мені б і хотілося, щоб він займався боротьбою. Тому що вона для хлопця гарна тим, що гартує справжній чоловічий характер. Років із семи-восьми планую вже брати сина на тренування, щоб він подивився, потихеньку пробував. Думаю, він буде займатися боротьбою, але в жодному разі я не буду спеціально робити з нього професіонала. Головне, щоб він виріс хорошою людиною, знайшов себе у житті і був щасливим.
— За якими принципами Ви виховуєте своїх дітей?
— Порядність. Чесність. Доброта. Я дуже люблю своїх дітей і дуже радий, що вони беруть від мене і дружини хороше.
Дружина в мене – розумничка, підтримує мене в усьому. Навіть у скрутні часи, одразу після одруження, всередині 90-х, коли були і затримки зарплатні, і інші подібні негаразди, вона ніколи не казала, що пора закінчувати зі спортом – навпаки, усіляко допомагала. Наприклад, із набором ваги. Я змагаюся у категорії 115 кг, а природня моя вага – 105-106 кілограмів. Дружина знаходила для мене різноманітні дієти, чим тільки не годувала, аби не було проблем із набором ваги. Хоча, чесно кажучи, я так ніколи і не набирав необхідні 115 – максимум, було 111 кг. А бувало, важив на змаганнях і 101 кг…
— Але ж якось таки набираєте необхідні кілограми?
— Для мене їжа – наче друге тренування. Я в залі викладаюся, поки не втомлюся – не можу піти з тренування не втомленим, інакше буду вважати, що погано попрацював, не буде задоволення від роботи. Так само і з їжею – доки не об’їмся, з-за столу не встаю. Хоча останнім часом все ж відійшов від цієї «шкідливої звички». Зрозумів, напевне, що це не дасть результату, змирився зі своєю вагою.
— Коли плануєте почати кар’єру тренера, щоб передавати свою спортивну і життєву філософію майбутнім чемпіонам?
— Мені вже зараз дуже цього хочеться. Але водночас хочеться ще і боротися, і це бажання поки що «перевішує». А суміщати не виходить. Я така людина: якщо роблю якусь справу, то повністю зосереджуюся на ній – якщо почну працювати з дітьми, на власну спортивну кар’єру сил не вистачатиме. Думаю, ще роки два-три поборюся. Хоча після чемпіонату світу у Гонконгу відчувалася втома – тренування-змагання, тренування-змагання… З’являлися думки: «Все, з’їжджу іще на Всесвітні ігри і закінчу виступати». Потім трохи відпочив, зменшив навантаження – і відчув, що є не просто бажання боротися, а навіть потреба у цьому. Доки буде бажання – змагатимусь. Хоча і розумію, що все повинно бути зважено: якщо почну тотально програвати конкуренцію молодим, то, звісно, зав’яжу. Але наразі бажання співпадають з можливостями, як-то кажуть.
— Наприкінці липня розпочнуться головні змагання в неолімпійських видах спорту – Всесвітні ігри. Як іде підготовка?
— В принципі, вона не зупинялася після чемпіонату світу. Зараз уже набрав необхідні кондиції, стараюся тримати свою форму. Виправляю певні недоліки. Всесвітні ігри – це дуже відповідальні і надзвичайно серйозні змагання, сильніші у кілька разів навіть за чемпіонати світу. На світі від кожної країни виступає лише один спортсмен у кожній ваговій категорії – один від Японії, один від Росії, один від України, а поруч з ними – представники значно слабших у сумо держав, тож, якщо пощастить із жеребкуванням, можна легко пройти кілька стартових раундів. А на Всесвітні ігри відбираються справді найсильніші, і тут немає обмежень за національним принципом – відтак набагато більше виступає тих же японців, родоначальників сумо, дуже сильних у цій боротьбі. Наприклад, у Гаосюні, на попередніх World Games, у моїй категорії було одразу троє представників Японії. Цього року теж слабких не буде.
Взагалі Всесвітні ігри – це справжнє свято. Я був учасником ВІ-2009 на Тайвані, на параді відкриття я ніс прапор України – це незабутньо. І з тих змагань залишилися тільки найприємніші враження – і в плані організації, і в плані атмосфери змагань, напруги, яка буквально витала у повітрі під час турнірів з різних видів спорту.
— Такого ж чекаєте і від Всесвітніх ігор у Колумбії?
— Так, дуже хочеться виступити, я дуже чекаю на цю подію. У мене, мабуть, було більше радості від того, що я завоював ліцензію на ВІ, ніж від того, що став чемпіоном світу. Хоча іще більше радів, що на ЧС виграв у японця, якому раніше тричі поступався. У моїй вазі – 115 кг – японці постійно були на першому місці, принаймні, на моїй пам’яті, із 2004-го року. І це вперше японець програв золоту медаль.
— А Ви слідкуєте за професійним сумо у Японії?
— Звичайно! Можна сказати, я за ним і навчаюся. Двічі я був на зборах у Японії, і це багато дало мені як спортсмену, дізнався дуже багато нового, зокрема, і в плані техніки. Адже в Україні ми – перші, хто бореться, і вже може навчити інших. До нас цим ніхто не займався, досвідчених тренерів сумо немає. Тож ми постійно намагаємося дізнаватися щось нове. Дивлюся, приміром, багато відео, багато боротьби профі. Хочеться постійно удосконалюватися, працювати над собою, адже сумо – багатогранна боротьба, хоч на перший погляд, можливо, так і не здається. Але я Вас переконую – зі ста сутичок у сумо не буде двох однакових, технічний і тактичний арсенал багатющий.
— Що ж, попереду у Вас Всесвітні ігри і Всесвітні ігри з єдиноборств. А що далі?
— Я наперед не загадую. Сьогодні я спортсмен, сьогодні мені потрібно тренуватися, відпочивати, бути у гарному настрої, радіти життю. Потрібно цінувати кожен свій день, а завтра буде завтра. Як говорить мій тренер, найкращий день – сьогодні.
Роксана Касумова
{social}
{iarelatednews articleid=»1467,1310,1173,612,318«}