Найкращим спортсменом-неолімпійцем 2011-го року було визнано Ларису Соловйову. Тендітна Лариса представляє, здавалося б, зовсім нежіночий спорт – пауерліфтинг. Премію Національного олімпійського комітету «Герої спортивного року» вона отримала за перемогу на чемпіонаті світу, де стала абсолютною чемпіонкою, перевершивши рекорд усіх часів. Детальніше про це досягнення і свою багату на трофеї кар’єру Лариса Соловйова, котра нині готується до свого чергового чемпіонату світу (жовтень-листопад, Пуерто-Рико), розповіла кореспонденту «Спорткому» Роксані Касумовій.
— Ларисо, розкажіть, як почалася Ваша спортивна кар’єра.
— Народилася я в місті Полтава, 14 грудня 1978 року. Свою спортивну кар’єру почала з гімнастики, досягла звання майстер спорту. Потім вирішила спробувати себе у пауерліфтингу, це було у 1995 році. Через три місяці тренувань мені вже вдалося досягнути того ж звання – майстер спорту. Думаю, що це за рахунок базової підготовки у спортивній гімнастиці. Вже за рік, у 1996-му, я отримала звання Майстер спорту міжнародного класу, а у 1997 році потрапила до збірної України з пауерліфтінгу серед юніорів. У дорослу команду перейшла через три роки, тобто це був 2000 рік. На першому чемпіонаті світу серед юніорів я стала абсолютною чемпіонкою світу.
— Хто тренує абсолютну чемпіонку світу?
— До 1998 року мене вів полтавський тренер Максим Іваньков. Але життя розпорядилось по-іншому, і я вдячна долі за зустріч зі своїм нинішнім тренером, який багато років поспіль працює зі мною, більше того, живе мною. Саме у 1998 році на Кубку України я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Дмитром Соловйовим.
— Пауерліфтинг поєднав серця…
— Так, ми одружилися у 1999 році, і я переїхала до Києва. З того дня тренуюся під його керівництвом. Саме з ним я досягла найбільших висот. Своїми досягненнями завдячую йому. Поклавши руку на серце, можу сказати, що він тренер від Бога, професіонал своєї справи. Саме завдяки йому я стала неодноразовою чемпіонкою та рекордсменкою України. Уже в 2004-му стала абсолютною чемпіонкою Європи, а у 2011-му – абсолютною чемпіонкою світу. У 2005-му здобула титул чемпіонки Всесвітніх ігор у Німеччині. У 2009 році теж підтвердила свій титул і стала дворазовою чемпіонкою Всесвітніх ігор.
— У Вашій колекції багато нагород?
— Так, за перші Всесвітні ігри мене нагородили орденом княгині Ольги ІІІ ступеня, а за другі World Games – орденом княгині Ольги ІІ ступеня. Також нереально велика кількість медалей та дипломів.
— А яким був шлях до енної кількості медалей?
— Складним, адже легкими перемоги ніколи не бувають. Особливо важко стало після народження дитини, коли стосунки перейшли на інший рівень – повноцінної сім’ї, – стало ще складніше, адже це все забирало у мене багато часу. Тому я між школою дитини, своєю роботою та якимись сімейними клопотами намагаюся викроїти час на тренування. Близько п’яти років я тренувалася, приходячи о восьмій годині вечора, і тренування тривали до опівночі – і так щодня; потім о шостій підйом…
— Як відновлювалися за такого виснажливого графіку?
— Організм зовсім не відновлювався. Наразі уже поміняла режим, почала тренуватися вранці. Але теж важко. Тренування продовжуються шість разів на тиждень, тобто щодня, окрім неділі. Щодо часу, то, в залежності від складності навантажень, від двох до чотирьох годин на добу.
— І в таких важких умовах Ви ще й продовжуєте працювати персональним тренером?
— Так, тренерський шлях почала з 1997 року, адже одним спортом на сьогодні ситий не будеш. Тому ми з чоловіком більшість свого часу присвячуємо тренуванню спортсменів, готуємо їх до змагань. Дуже хотілося б передати свої знання та уміння комусь особливому, але поки такої людини немає. Ми в більшій мірі працюємо з людьми, які тренуються для себе, свого здоров’я та зовнішнього вигляду.
— Як довго збираєтеся займатися професійним спортом?
— Поки не досягну бажаного. Є ще кілька сходинок, які я маю подолати. Звісно, вже багато чого досягла. Про сьогоднішні плани говорити не буду, адже спортсмени – люди забобонні. Тому скажу, що тренуюся і працюю на вдосконалення своєї спортивної форми для підвищення своєї майстерності.
— А як щодо Вашого спортивного режиму?
— Перед змаганнями це білкова їжа, адже вагова категорія не дуже висока – 63 кілограми. Тому доводиться притримувати вагу і сидіти на дієтах декілька днів. Взагалі, ніколи не мала проблем з вагою, адже завжди намагалася збалансовано харчуватися – білки, жири та вуглеводи, звісно, поменше вуглеводів простих. Люблю м’ясо, салати. Знаєте, хто правильно харчується, не переїдає, не виснажує організм, той ніколи не матиме проблем з вагою.
— Як відпочиваєте?
— Моє відновлення – це сон. Спати вдається тільки вночі. Для спортсменів рекомендується повне відновлення з масажами, банями, басейнами, але у мене на це не вистачає часу. Один вихідний, неділя, намагаєшся тягнути якісь домашні клопоти, а не їхати на відновлюючи процедури. Інколи, звісно, рятує тренер-чоловік, адже він 24 години на добу зі мною. Починається все з підйому і закінчується «вкладанням», чітко все за графіком, навіть харчування. Якщо займаються спортсмен і тренер, то вони зустрічаються в залі раз на день, напевно, це у кращому випадку, а спілкування – упродовж дня у телефонному режимі. А в моїй ситуації – 24 години на добу я під контролем, думаю, що саме тому маю такий результат.
— А не важко бути під постійним наглядом?
— Чесно кажучи, важко, але результат виправдовує методи. Погодьтеся, тут переваги чітко видно. Він тренує мене з душею і викладається на повну. Крім мене, він професійно нікого не готує, каже, що йому вистачає мене, бо інколи нервів бракує… Мені ж постійно потрібно рухатися вперед і вперед, а я інколи не розумію, що можна отримати травму чи перевтому. Я такий собі вогонь, а він як вода – остуджує мене; а в комплексі ми є повноцінною командою. Я дуже вдячна чоловікові, він завжди, коли має змогу, виїжджає зі мною на змагання, підтримує мене. Але так як у нас росте донечка, інколи її немає з ким залишити, я їду змагатися сама. Коли є можливість залишити на бабусю та дідуся, то залишаємо, і їдемо разом, що я дуже люблю. Для мене дуже важлива його підтримка, він же мене знає краще, аніж я сама себе. Знає всі мої нюанси в тому чи іншому прийомі, знає, що підказати у якихось технічних моментах безпосередньо на змаганнях. Все це дуже сприяє перемозі.
— Судячи з досягнень, то Ваш чоловік не пропустив жодного чемпіонату?
— Так, ми дуже часто разом, це навіть емоційно допомагає. Взагалі, про емоції важко говорити на подібних заходах… Особливо, коли стоїш на п’єдесталі і зібрав свою найкращу суму балів – це відчуття словами не передати. Останнього разу, коли я стояла, встановивши дев’ять світових рекордів, то перед очима пробігла вся підготовка. Але миттєво забуваються усі складнощі тренувань, усі змагання, що були до цього, і виникає єдине бажання, щоб у цей момент у залі стояли всі твої рідні та близькі люди, які у найщасливіші секунди, миттєвості були б поруч, щоб розділили цю радість перемоги. Звісно, коли приїжджаєш додому, то вони радіють в аеропорті, в Борисполі. У нас традиція склалася, що це все відбувається гарно – з квітами, плакатами, шампанським та цукерками. Це дуже все радісно! Вже потім починаєш аналізувати весь шлях, усі сходинки – від чемпіонату міста, області, всеукраїнських змагань до Європи і світу. А коли піднімаєшся на найвищу сходинку п’єдесталу чемпіонату світу, то думаєш: «А що далі?»
— Багато спортсменів зізнаються, що на наступний день після завоювання серйозних титулів настає пустота, бо рано готуватися до нових висот, а минулі вже підкорені… А у Вас як?
— Так, 100% настає пустота. Після шаленого темпу життя, коли тренування за тренуванням, думка за думкою: а як? а що? а коли? І тут тобі нічого не потрібно. Заплановане виконано, про нові висоти ще не думаєш… І усвідомлення того, що все практично починається з початку, з нуля, лякає.
— Як ставитеся до конкурентів?
— Завжди вважала головним своїм конкурентом штангу, напевно, це – єдиний мій суперник. Коли я виходжу на змаганнях, то, як і у всіх, з’являється мандраж-кураж, але налаштовую себе таким чином, що у мене стоїть на помості штанга і вона – єдиний мій суперник, найголовніше вірно виконати технічні рухи, і все. Я коли виступаю, то навколо нікого не бачу. Роблю ставку лише на результат.
— А як же конкурентні мотиви? Взагалі не орієнтуєтеся на суперниць?
— Цей момент є, але – у процесі підготовки: цей стільки присідає, цей стільки жме, цей робить такі тяги і ось така сума виходить. Ти щось береш для себе, якісь свої новаторства вводиш, а на змаганнях намагаєшся все використати і показати результат.
— Який максимум піднімали?
— Я говоритиму лише про результати змагань, нехай результати тренувань будуть сюрпризом для моїх конкурентів. У присіданнях у ваговій категорії до 63 кілограми я піднімаю 222,5 кілограми, жим лежачи – 165 кілограмів, тяга станова – 245 кілограмів. За рейтингом Міжнародної федерації пауерліфтингу я стала найкращою спортсменкою 2011 року. Також у співвідношенні власної ваги і піднятого результату (формула Вілкса) мені вдалося досягти найкращого результату за всю історію світового пауерліфтингу – 682,01. Перед цим найкращий результат належав російській спортсменці Юлії Зауголовій.
— Ви просто неймовірна рекордсменка! А як Вам вдалося встановити одразу дев’ять світових рекордів?
— З минулого року у пауерліфтингу змінилися вагові категорії, і стояв міжнародний стандарт. Тобто світова федерація визначила світові стандарти, і виходило так, що в жимі лежачи я йшла на перший підхід – і вже бився світовий рекорд, потім, виходячи на другий підхід, я знову перевершувала свій результат, так само і в третій спробі – знову била рекорд. І за тим же сценарієм – у тязі і присіданнях. Так було встановлено три світових рекорди, але за правилами вийшло дев’ять.
— Маєте нереалізовані мрії?
— На змаганнях завжди думаєш: «а от якби се, а от якби те», «і була така можливість», «а ще б один підхід – і все було б інакше»… Але близькі люди дуже підтримують.
Знаєте, я дуже вдячна батькам за все, і своїм, і чоловіка. Зажди доглянуть донечку, і з тренування заберуть, і нагодують. У них ще є онук, адже у Дмитра є брат, у якого є вже свої діти. У нас така родина спортивна, адже Дмитро теж має титул чемпіона світу, завойований у 2002 році (а через декілька місяців я йому подарувала донечку). І брат Дмитра – Соловйов Олексій – є чемпіоном Європи і світу 1997 року.
— То у вас спортивна родина…
— Так, і це чудово. Чим? Коли ми зустрічаємось, то всі розмови більшою мірою у нас про спорт, усі розуміють важкі моменти тренувань, змагань. Якби були різні сфери зайнятості, то люди б не розуміли один одного. Я взагалі думаю, якщо чоловік і жінка спортсмени, то це сприяє якимось досягненням.
— Ви б хотіли спортивної кар’єри для своєї донечки?
— Важко відповісти, сьогодні вона ходить на спортивну гімнастику, і навіть якщо не буде надалі займатися професійно спортом, то нічого не втратить, адже спорт розвиває дітей. Коли вона підросте, то свідомо зробить вибір – потрібно чи ні; але наразі їй дуже подобається тренуватися. Найсмішніше, що страшнішого покарання для неї немає, аніж слова: «Ти не підеш на тренування»…
{social}
{iarelatednews articleid=»244″}