Боротьба на поясах «Алиш» – це силовий вид єдиноборств, що виник на початку 2000-х років у Киргизстані та об’єднав у собі елементи і правила багатьох різновидів поясних видів боротьби з різноманітних етнічних груп Азії та Європи. Тоді ж було створено міжнародну федерацію (IFWBA) та національні федерації, в тому числі й українську.
За уже більш як 10-річну історію наші спортсмени досягли значних успіхів на міжнародній арені, наразі збірна України є однією з найсильніших у світі. Українські борці вже не раз сходили на найвищі сходинки п’єдесталів чемпіонатів світу та Європи, а також були призерами Всесвітніх ігор з єдиноборств. Тричі наша збірна очолювала світовий рейтинг. Минулого року, на ювілейному 10-му чемпіонаті світу ми теж мали золото, яке виборов у своїй вазі капітан збірної, Майстер спорту міжнародного класу Леонід Рябчун. Крім того, на цьому ж чемпіонаті він став другим в абсолютній категорії. Ми попросили Леоніда розповісти про свій шлях від «першого тренування» до «світового золота».
— Розкажи, будь ласка, як почав займатися спортом.
— У школі був друг, який сам займався дзюдо і якось запропонував нам у класі зробити те саме. Спочатку пішло пів класу, як це зазвичай буває, потім помалу порозходилися хто куди – я, приміром, пішов на футбол. Однак десь через півроку, після серйозної розмови з батьком – аспіратом НПУ ім. М.П. Драгоманова – все—одно повернувся до боротьби і пішов тренуватися до Дмитра Миколайовича Лахно, в якого, до слова, тренуюся до сьогодні. Спершу тренувався, так би мовити, в «дитячому режимі» і майбутнє своє зі спортом, а тим паче з Алишем, не пов’язував.
— Як перейшов із дзюдо в Алиш?
— Одного разу пішов на змагання вболівати за друзів, там вперше побачив поясну боротьбу і одразу вирішив займатися саме нею.
— То виходить, що ти займаєшся боротьбою безперервно ось уже 13 років?
— Так. Але мої заняття до 15 років – це одна справа. Тоді я тренувався лише три рази на тиждень, можна сказати, балувався, а зараз… Зараз, наприклад, до вас на інтерв’ю я приїхав з тренування [10:30 – ред.], у мене по два тренування на день: ранкове з 7:30 та вечірнє з 19:00, а безпосередньо перед змаганнями графік тренувань іще більш щільний.
— Чи пам’ятаєш ти свої перші змагання?
— Та пам’ятаю звичайно… Мені було 10 років, мене привезли на змагання із дзюдо, не пояснили навіть що і до чого, сказали одягнути кімоно… Був такий дешевий трюк, один мій товариш сказав, мовляв, якщо ти мені друг, піди он туди поборися, я ж хотів зі старшими дружити, пішов…. Вийшов, суддя сказав «хаджиме» [команда для початку боротьби – ред.] – я не зрозумів навіть, що це він сказав і що взагалі відбувається, а мене взяли за кімоно і кинули одразу на килим, найшвидший поєдинок в моєму житті. J
— Зрозуміло. А от перші вже серйозні змагання в Україні та на міжнародному рівні?
— Стосовно внутрішніх змагань, то це було на першому курсі університету – мій перший чемпіонат України. Я тоді був у вазі 66 кг, виступав в основному на невеликих змаганнях, наприклад, за школу чи університет. Що мене найбільше тоді вразило, то це кількість глядачів на трибунах і, звичайно, кількість і, як я потім переконався, кваліфікація учасників. Взагалі, тоді боротьба на поясах була абсолютною новинкою… І на наші змагання поприїжджали представники різноманітних видів боротьби – «вільники», дзюдоїсти, самбісти та інші.
Особливо запам’ятався непростий, м’яко кажучи, фінал, де суперником був майстер спорту з греко-римської боротьби, на 7 років старший за мене. Виходячи тоді на килим, я не знав, чим усе закінчиться, але дуже хотів перемогти і, зрештою, переміг.
Перші ж міжнародні змагання були одразу після завершення цього ЧУ. Ми поїхали у Саранськ на юніорський чемпіонат світу з поясних видів боротьби, і, що «запам’яталося», – в першій же зустрічі я «полетів» секунд буквально за 30. Це «дуже запам’яталося»… Приїхав потім додому, думав, що боротися уже не буду взагалі… Це буває іноді – боротися не буду, тренуватися не буду, навіщо це потрібно, нічого не хочу, нікуди не піду і так далі. Однак це швидко минулося, більше того, як показав час, ця поразка стала одним із найкращих стимулів до майбутніх перемог.
Вже на наступному своєму чемпіонаті України, а згодом і Європи, я повинен був показувати певний рівень, «тримати марку», адже всі знали, що я учасник світової першості, і розчарувати своїх уболівальників, тренера, а головне, себе я просто не мав права.
— Довго довелося чекати?
— До 2009-го року. Спершу мені «підкорився» чемпіонат країни, потім кубок, попереду була дорога у Вільнюс на континентальну першість. Це був ще один важливий крок для мене, оскільки на тому чемпіонаті я був «темною конячкою», навіть для самого себе. Їдучи в Прибалтику, звичайно, хотів перемогти, однак реально дивився на речі, думав: «Все ж таки ЧЄ» (а про мій перший міжнародний досвід ви вже знаєте J). Але так вийшло, що вдало провів одну зустріч, потім другу. Поки «дійшов» до фіналу з росіянином, сил практично не було, тому у вирішальному протистоянні довелося «зубами чіплятися» за кожен бал. Зрештою, я виграв чемпіонат Європи і виконав норматив майстра спорту міжнародного класу.
На жаль, після цього, в мене була пауза майже рік. Це було пов’язано із травмою, яку я отримав на чемпіонаті України у Вінниці. Травма була дуже серйозна – надрив зв’язок. Всі лікарі, до яких ми зверталися, казали лише одне – операція. Але, слава Богу, знайшовся один, котрий поставився до цієї ситуації уважно та розсудливо і, сказавши, що операцію ми встигнемо зробити завжди, запропонував мені лікування. Потім довга реабілітація у диспансері із щоденними фізіотерапевтичними процедурами і, як результат, повне одужання.
Звичайно ж, це не минуло безслідно. У мене до травми улюбленим був кидок під назвою «зачеп», а після цієї травми уже не міг його робити, бо відчував, що «тягне ногу», тому довелося перелаштовувати боротьбу, а почав перелаштовувати – почав здавати позиції. Тому, щоб повернутися до попередньої форми, довелося витратити чимало часу та зусиль.
— У 2013-му році в Санкт-Петербурзі відбудуться Всесвітні ігри з єдиноборств. Будеш брати участь?
— Поки у нас йде відбір, але, по ідеї, буду. Ліцензія вже у мене є, тому думаю, що все буде нормально.
— Скажи, чи є у тебе якесь хобі?
— Ні, часу немає
— Невже зовсім нічим не захоплюєшся? Можливо, інший спорт, ти ж займався футболом…
— Ну, футбол люблю, звісно, але зараз такий період настав, що перед тим, як іти у футбол грати, «сто» разів подумаю, треба воно мені чи не треба? От минулого року, наприклад, за футбол отримав «наганяй» від тренера. Це було за тиждень до ЧУ-2012, виступ на якому багато чого вирішував, тим більше, конкуренція там серйозна, і є уже принципові суперники. Я був у гарній формі, підготовка йшла нормальним «темпом», і якось на тренуванні, приблизно за тиждень до змагань, у мене було трохи вільного часу – «велика перерва» (а спортивний комплекс, де ми тренуємось, має кілька майданчиків, в тому числі і футбольний), і я пішов прогулятися. Заходжу в один із залів, а там хлопці грають у футбол, і запрошують мене приєднатися. Я, щоб «вбити час» і трохи розім’ятися, прийняв таку пропозицію, тим паче, давно не грав. Відіграли ми у футбол, наша команда виграла з непоганим рахунком, щоправда, цей аргумент (трохи згодом) тренера не задовольнив J. Дмитро Миколайович зайшов, сказав, щоб ми йшли на килим продовжувати тренування, і вийшов. І тут летить м’яч, я потягнувся до нього і невдало «приземлився», травмувавши, таким чином, своє «травмоване» коліно… Тільки уявіть його реакцію, коли він побачив, як я заходжу в зал і «тягну» ногу за собою. Цукерок та шампанського, як ви розумієте, не було. Однак жарти жартами, а ситуація була дуже серйозна та неприємна – під загрозою був виступ на ЧУ з усіма наслідками. Проте, завдяки розумінню та допомозі друзів по збірній і досвіду наставника, ми досить швидко змогли «реабілітувати» мою ногу. В результаті я взяв тоді перше місце, завдяки чому зумів далі пройти до міжнародних стартів. Так що в моєму випадку заняття футболом є досить ризикованим.
— А щось крім спорту?
— Трохи на гітарі граю… Колись мама хотіла, щоб це було не «трохи», однак батькова спортивна школа переважила мамину музичну. J
— Найбільший музичний успіх та аудиторія?
— Колись зробив мамі подарунок, сам підібрав та вивчив її улюблену пісню. А так граю іноді для себе, в колі сім’ї та друзів.
— Скажи, а є люди, герої, персонажі які тебе надихають і мотивують до тих чи інших вчинків?
— Є, звичайно, однак я не називав би їх кумирами чи героями – це люди, до яких відчуваю просто величезну повагу. Насамперед це Олександр Карелін, він ставав олімпійським чемпіоном на трьох Олімпіадах поспіль [1988р, 1992р, 1996р – ред.], а на четвертій посів друге місце, – у світі боротьби це зробити надзвичайно складно, крім того, він ще й 9-разовий чемпіон світу та 12-разовий чемпіон Європи. Також можу назвати ще, звичайно ж, Олександра Медведя й Артура Таймазова, також триразових чемпіонів Олімпійських ігор та багаторазових чемпіонів світу і Європи.
Окремо хотів би згадати про свого наставника, заслуженого тренера України, суддю міжнародної категорії – Дмитра Миколайовича Лахна. Це фанат своєї справи. Йому вже вдалося виховати не одного майстра спорту, чемпіона світу та призера Всесвітніх ігор, навіть уже і тренерів. Та, не зважаючи на це, він кожен день з нами на килимі, щодня займається боротьбою, він наш постійний спаринг-партнер. Скоро повинні бути змагання серед ветеранів, і ми запитували, чи братиме він участь у них, сказав: «Звичайно, порвемо там усіх». Так що, сподіваюся, зможемо побачити нашого тренера ще й в амплуа учасника змагань.
— Скажи, чи є якісь правила Леоніда Рябчуна, відступ від яких неможливий?
— Що стосується спорту, то, однозначно, я людина, яка дотримується режиму. Я впевнений, що досягнути успіху може лише той спортсмен, котрий дотримується режиму. Можу сказати, що коли я дотримуюсь певних правил – не важливо, дієта, тренувальний процес чи розпорядок дня, – потім на килимі цим себе «піддіваю», мовляв, якщо вже докладав таких зусиль, то зараз необхідно лише перемагати. А от якщо я знаю, що десь там «схалявив», то на килимі вже думки про те, що краще треба було готуватися і більш відповідально ставитися, одним словом, починаєш морально ламатися і негативні результати не змушують на себе чекати.
— Легкі перемоги на світових першостях бувають?
— Однозначно – ні. Не буває такого, що я виходжу і «розриваю усіх в пух і прах», нема такого. Конкуренція з кожним роком збільшується, помітно росте рівень борців. Тому треба постійно більше працювати. За весь час можу згадати лише один міжнародний турнір, у нас в Києві – я не скажу, що це були легкі перемоги, але пройшло все гладко – я не програв жодного періоду, включно із фіналом.
— Наостанок – порадь щось спортсменам, які лише починають свій, судячи з усього, непростий шлях у великий спорт?
— У спорті головне не відступати. Наполегливість. Я нічого нового не скажу, але це не тому, що я не хочу нічого говорити, а тому, що це так і є. Просто, на власному прикладі знаю, що тільки наполегливістю можна чогось досягти. Є люди талановиті, однак їм не вистачає цього. Свого часу я був досить посереднім борцем, однак не пропускав тренувань, не пропускав змагань і завжди дотримувався потрібного мені режиму. Тільки так можна показати гідний результат.
Олександр Подуфалов
{social}
{iarelatednews articleid=»937,301″}