Микола Матулевський – президент Федерації ушу/гунфу та цигун в Україні, президент Федерації гунфу Європи, заслужений тренер України, суддя міжнародної категорії. Ще багато чого можна приписати Миколі Анатолійовичу, адже усе своє життя він віддав тренерській роботі, вивчив шість поколінь спортсменів, крізь його руки пройшло 13 тисяч учнів. Микола Анатолійович, переконав журналістів нашого сайту, що йому, у принципі, байдуже до медалей і досягнень, головне – лікування людських душ.Його сім’я теж віддана даній справі. Дружина – Людмила Солодиліна – заслужений тренер України, суддя міжнародної категорії. Син – Костянтин Матулевський – майстер спорту міжнародного класу, чемпіон світу, спортивний лікар. Онучка Аріна Матулевська – трирічна вихованка дідуся.
— Миколо Анатолійовичу, розкажіть про становлення, розвиток та найбільші досягнення Федерації.
— Взагалі, ушу в Україні з’явилося у 1988 році. Державним комітетом спорту УРСР було запроваджено федерацію гімнастики ушу. Я став віце-президентом, а президентом – Тарасов Петро Олексійович. До даної структури входили: рукопашний бій, айкідо, кікбоксинг та багато інших. Після 1991 року почалося дрібнення і наша федерація схудла. Ну, це був прийнятний для всіх процес, адже якщо згадувати 90-ті роки, то все розколювалося, засновувалося, знову розколювалося. До розпаду федерації на менші частини всі поставилися лояльно.
Щодо діяльності Федерації, то у 1998 ми отримали статус Національної до 2001, потім з 2002 до 2006 року. Мали членство в міжнародних організаціях: European Wushu Federation (EWuF) 1993-2008; International Wushu Federation (IWuF) 1993-2008.
Перші наші нагороди ми вибороли у Москві у 1990 році. Тоді посіли перше місце, це було повне аматорство, та для нас це була серйозна перемога, адже приїхали спортсмени-професіонали з Франції та Англії, росіяни були дуже потужні, хоча і зараз не здають позиції. У 1993 році мали честь представляти державу на чемпіонаті світу в Малайзії, там здобули дві нагороди, срібну та бронзову. У 1998 та 2000 роках ми виграли чемпіонати Європи.
Упродовж усього періоду становлення ми все робили для наших спортсменів, щоб вони отримували «майстрів спорту», а тренери звання «Заслужені».
— Як розвивається ушу у світі?— Як фахівець я вважаю, що ушу – це кутовий вид спорту. Розкажу чому. Програма, яку ввела Міжнародна федерація, є дуже складною, адже є травматичною і для нас неприйнятною. Я не розумію, нащо людині стрибати з розворотом у 750 градусів і падати у шпагат. Це не несе жодної інформації про інтелектуальний рівень спортсмена, не засвідчує витривалість та розвиток особистості у спорті.
— Ви маєте великий стаж тренерської роботи. Що головне у цій діяльності?
— Кожен тренер мусить знати, що доля вихованця у його руках, тобто саме він ліпить спортсмена. Це – о велика відповідальність. Я вже 23 роки розвиваю людей морально, фізично та психологічно. Не ганяю спортсменів за першістю. Ставлю собі за мету виховати людину здоровою, гармонійно розвинутою.
У тренерській роботі важливий приклад. Мене учні ніколи не бачили п’яним, бо я не п’ю, мене ніколи не бачили з цигаркою, бо я не палю, мене ніколи не бачили з іншою жінкою, бо я кохаю свою дружину, мені ніхто не може закинути щось, за що б мені було соромно. І так повинна жити кожна людина – незалежно тренер вона, учитель чи хтось інший.
— Чи дозволяє це устрій суспільства?
— Важко сказати, адже якщо ти у зграї вовків, то мусиш вити по-вовчому. Є багато речей, які людина не робила б, а її змушують до цього. Проте є істини, які незмінні.
— Як Ви виховуєте своїх учнів?
— Я виховую своїх учнів так, як свого сина. Перш за все, відповідальність, учень повинен її нести, повинен відповідати за свої слова. Потім чесність: із собою та суспільством. Знаєте, коли людина виходить, то розуміє, що потрібно блефувати, йти по головах. Але вибір завжди є. Перед кожним майстром і учителем стає проблема дуалізму, адже виховуючи підопічних за всіма канонами моралі, вони стають не завжди щасливими. Ну, давайте об’єктивно дивитися на речі.
— Але є щось незмінне, що мусить декларувати Ваш вихованець?
— Кожен учень здає іспити, у кожного є паспорт і там трьома мовами прописано все, що має декларувати вихованець. Борман колись казав: «Скажи людині 99 разів «свиня» і на сотий він захрюкає», тому ми щодня показуємо їм хороший приклад і намагаємося відвести від усього темного і аморального, діти поглинають усе, як губки, і дорослі теж, бо дорослі – це великі діти. У нашому колективі дуже важлива емпатія та дружелюбність. Я колись своїм учням казав, що можна сісти біля собаки, повити, і стане легше, а краще – нагодувати її, і тоді на душі стане добре. Один учень мене спитав: «Що, виловлювати усіх голодних собак і годувати їх?». А я відповів: «Не всіх, а тих, хто потребує твоєї допомоги». Нашою ціллю є достукатись через фізичне до психічного.
— Яким чином це відбувається? Існують певні вправи?— Наша Федерація називається ушу/гунфу та цигун України. Багато людей спекулюють, кажучи, що цигун – це є вторгнення у людську підсвідомість, це зомбування, та це репліки некомпетентних людей, можна сказати, невігласів. Все набагато простіше, є проблеми і є їх рішення. Через зовнішнє у внутрішнє. Саме так, адже спорт, спортивні досягнення вони закінчують рано чи пізно, а потім продовжується життя. У нас велике питання до тих, хто бере на себе відповідальність за всі тяжкі наслідки, які несе сьогоднішній спорт. Хто буде їх лікувати та займатися їх долею? Отож бо й воно, ніхто.
— На Вашу думку, які проблеми несе сучасний спорт?
— Проблеми допінгу. Мислення сьогоднішніх тренерів та їх вихованців: «Хай грець тому здоров’ю, будь-якою ціною медалі». Ми неодноразово бачили і зараз бачимо, як у неолімпійських видах спорту не надається належний контроль. Є дві причини. Перш за все, це дуже і дуже дорогі допінг-проби. А друга причина: відсутня співпраця з World Anti-Doping Agency.
Не можу стверджувати, що абсолютно не приділяється уваги, та недостатньо. Пам’ятаю, як на світових чемпіонатах на 400 спортсменів брали 5-6 допінг-проб. Варто говорити, що на чемпіонатах Європи їх не роблять. Гадаю, що це не нормально. Я багато років у цьому спорті, і доводилося бачити різне, у тому числі спортсменів, які вживали допінг. При контактному поєдинку, якщо прийняти допінг, то втрачається відчуття болю і можеш витримати набагато більше. Я вважаю, що це є неприйнятним для спорту. Але що там… У нашому суспільстві, цивілізації, цінується матеріальне, людина думає, що вона буде жити вічно, а це не так, усі йдуть… Усі посади, статуси та нагороди залишаться тут, а головне, за дуже короткий проміжок часу вони забудуться. Допінг вкорочує і без того коротке життя. Усі ці нерви за першість, конфлікти навколо статусності, все це не варте здоров’я, більше того, секунди нашого життя…