Нова зірочка європейського боулінгу. Знайомтеся – Дарина Ковальова

altУ квітні українська дівчина Дарина Ковальова стала дворазовою чемпіонкою Європи з боулінгу серед юніорів. Для Дарини це був уже четвертий поспіль юнацький чемпіонат Європи. Дебют молодої спортсменки відбувся у 2008-му році в Хельсінкі. Тоді, у 13 років, Даша посіла 47-ме місце з середнім результатом 190,7 балів. У двох наступних європейських чемпіонатах (у 2009-му в Мальме і у 2010-му в Сан-Максиміні) Ковальова впевнено проходила в «Мастерс». На змаганнях 2009-го Даша пройшла перший стик, а у 2010-му році дійшла до чвертьфіналу, де програла майбутній чемпіонці Європи з рахунком 1:2.
Тепер же – тріумф! Про свій шлях у боулінгу, досягнення і плани на майбутнє молода зірка українського спорту розповіла журналу «Спортком».
— Дашо, оціни для себе першу половину 2011-го року: ти задоволена своїми результатами,своїм прогресом?
— Ви знаєте, зазвичай я оцінюю не половину року, а сезон 2010-2011. Він розпочався у вересні 2010-го року і закінчився для мене у липні 2011-го. Сезоном я, звичайно ж, задоволена. Основне моє досягнення у цьому сезоні – 2 золоті медалі на чемпіонаті Європи серед юніорів до 19 років. 
Також цього сезону я вдруге стала чемпіонкою України, кілька разів потрапила у майстер-фінал на етапах Євротуру. І мій середній результат в усіх турнірах (а зіграла я 274 гри) на сьогодні дорівнює 207,73 очка (у сезоні 2009-2010 г – 202,93 очка). Крім того, на останньому етапі чемпіонату України у червні я встановила новий рекорд України у блоці шести ігор – 1470 очок. Так що прогрес очевидний.
— Вітаємо з тим, що ти знову стала чемпіонкою України. У нас в країні, де боулінг як спорт розвивається зовсім недавно, у тебе немає гідних конкуренток? І взагалі, як ти бачиш – рівень гри в Україні зростає достатньо швидко?
— Дякую за привітання. Мені дуже приємно вдруге стати чемпіонкою України. Напевне, з мого боку не зовсім коректно говорити про відсутність конкуренції, але з 9 етапів ЧУ, в яких я брала участь, я виграла 6, і одного разу була другою. 
У нас є талановиті спортсменки, наприклад Ольга Тарасова, яка цей сезон пропустила через народження дитини, Наталія Малишева, Наталія Щербиніна, 15-річна Саша Якуніна. Але, на мій погляд, вони, та й інші спортсменки, варяться у власному соку – беруть участь тільки у внутрішніх українських турнірах. І тому, напевно, прогрес досить повільний. 
Ще одна проблема – зовсім мало дітей, які займаються боулінгом професійно. Я маю можливість порівнювати з іншими чемпіонатами – наприклад, у Росії на всеросійських турнірах виступають 60-70 дітей. У нас, у найкращому випадку, до 20.
— Навесні ти стала дворазовою чемпіонкою юніорської першості континенту. Яких зусиль це тобі коштувало?
— Для мене це вже четвертий ЮЧЄ. І, звісно ж, я і мої тренери Оксана Фанигіна і Геннадій Сидоренко намагалися врахувати усі недопрацювання минулих років. Від початку була зроблена ставка на успішний виступ в заліку All Event – сумі очок в усіх 18-ти іграх. 
Весь сезон до юніорського чемпіонату Європи на різних турнірах я відпрацьовувала модель гри «3 дні по 6 ігор на день», намагаючись щодня покращувати результат. Причому, я брала участь у міжнародних турнірах з високим ступенем конкуренції. Останній етап Євротуру я грала за два тижні до ЮЧЄ у тому ж боулінг-центрі, в якому повинен був проходити чемпіонат (Dream Bowl Palace в Мюнхені). І це принесло свої плоди. Якщо подивитися мої очки по днях – 1221, 1344, 1357 по 6 іграм. Відповідно, якщо після першого дня я посідала 7-ме місце, після другого – 4-те, після третього — -ше місце, вигравши 100 очок у найближчої суперниці. 
Ну, а після того, як я стала чемпіонкою в заліку All Event, на куражі я, на мій погляд, дуже непогано зіграла у півфіналі та фіналі одиночних змагань. 268 очок у фіналі – це здорово! Може бути, зі сторони здавалося, що я досить легко виграла два золота – але за цим стояли роки тренувань по 6 разів на тиждень, заняття із загальної фізичної підготовки у спортзалі та басейні, теоретична підготовка у класах, праця і недоспані ночі тренерів.
alt— Конкуренція на таких міжнародних стартах, звісно, дуже висока, адже грають найкращі представники своїх країн… Для тебе важливо, коли на змаганнях висока конкуренція? Тебе це підбадьорює, дає додатковий імпульс?
— Ви знаєте, мені іноді важче грати на чемпіонаті України, де, здавалося б, я можу відчувати себе досить упевнено, комфортніше, ніж на міжнародних змаганнях. Для мене дуже важливо грати з сильними суперниками, це мене підхльостує, мобілізує.
— Коли вперше зіграла у боулінг? На початку це була лише гра?
— Вперше я потрапила у боулінг у віці 8 років з батьками. Я намагалася кидати кулю двома руками, у мене нічого не виходило, я плакала. До мене підійшла жінка (як пізніше з’ясувалося, це була директор спеціалізованої ДЮСШ з боулінгу «Боулленд» Галина Каплан) і запропонувала мені навчитися грати в боулінг. Три роки я займалася у групі початкової підготовки, а в 2007-му році виграла свої перші юнацькі змагання і зрозуміла, що хочу грати і перемагати.
— Коли усвідомила, що будеш займатися боулінгом професійно? Що станеш спортсменкою? І взагалі – як довго плануєш виступати?
— Напевне, у 2007-му – я тоді у віці 13 років посіла 2-ге місце у фіналі чемпіонату Центрального Федерального Округу (Росія) серед дорослих – і зрозуміла, що мені це подобається. Що стосується віку – на щастя, боулінг не має таких жорстких вікових обмежень, як, наприклад, гімнастика. У 2010-му році я була наймолодшою учасницею Кубка світу – 15 років. А найстаршою була спортсменка з ПАР – 53 роки. Дуже багато спортсменок продовжують успішно виступати на дуже серйозних змаганнях і після 40 років. Якщо вийде, хочу змагатися якомога довше.
— Відчуваєш себе готовою на рівних змагатися на міжнародних змаганнях серед дорослих?
— Уперше я поїхала на чемпіонат світу-2009 у віці 14 років. І вже там я була далеко не найгіршою. На початку своєї міжнародної кар’єри я дивилася на видатних гравців як на напівбогів. Але з часом я стала брати участь з ними разом в одних змаганнях і частенько у багатьох вигравати. Я вважаю, що фізично, технічно я готова. Залишається підтягнути психологію, набратися більше досвіду. Але це справа наживна.
— Ти ще навчаєшся у школі – як удається суміщати спорт і навчання? Як до такого суміщення ставляться учителі, твої батьки?
— Учителі та директор школи з розумінням ставляться до мене. На початку навчального року, як правило, батьки приносять директору школи графік моїх змагань і він відпускає мене на турніри. А пропущений матеріал я відпрацьовую потім на додаткових заняттях. Що стосується батьків, вони самі колишні спортсмени – обидва Майстри спорту СРСР. Обидва закінчили інститут фізкультури. А мама ще й захистила кандидатську дисертацію зі студентського спорту. Так що з їхнього боку – повне розуміння.
— Розкажи, як ти тренуєшся? Це лише робота на доріжці чи більш широкий спектр вправ?
— На доріжках я тренуюся мінімум 6 днів на тиждень по 2-3 години на день. Крім цього, раз на тиждень по неділях я годину займаюся у спортзалі і годину в басейні. А ще мінімум два-три рази на рік я їжджу на збори, де, крім власне тренувань, ще й проводиться теоретична підготовка з техніки, тактики, стратегії.
— Розкажи про своїх тренерів…
— Так сталося, що я разом з батьками живу в Москві. Моя мама Оксана Фанигіна є тренером ДЮСШ № 30 м. Москва з боулінгу. Крім мене, у неї ще близько 15 дітей від 10 до 18 років. Я тренуюся у неї і в групі, і індивідуально.
З 2008-го року в Україні зі мною працює Геннадій Вікторович Сидоренко. На мій погляд, він найкращий тренер з боулінгу в Україні. Іноді я приїжджаю до нього на збори до Києва, іноді він приїжджає до нас у Москву.
alt— На хобі часу вистачає? Взагалі, чим займаєшся у вільні хвилини, якщо такі є? Можливо, інший вид спорту?
— На інший вид спорту, на жаль, не вистачає часу, хоча я дуже люблю плавати. Мої ж хобі – японська культура, манга, аніме.
— За що ти любиш боулінг?
— Він багато в чому допомагає мені себе реалізувати, робить мене зібраною, акуратною, уважною. Це моє життя.
— Твоя мрія як спортсменки и як людини?
— Як спортсменка я хочу стати чемпіонкою світу. Як людина – отримати гарну освіту і професію.
Після цього до розмови приєднався тато Даші Сергій Ковальов.
— Як Даша потрапила у боулінг – ви були ініціаторами, чи вона сама обрала цей спорт? Як це трапилося і як ви до її вибору поставилися?
— Як уже раніше відповіла Даша – справа випадку. Ми з друзями та дітьми відпочивали в боулінгу, Даша кидала кулю, у неї не виходило, вона плакала. На щастя, у цьому боулінгу (клуб «Мегасфера», м. Москва) була спеціалізована ДЮСШ «Боулленд». Директор школи побачила Дашу і запропонувала навчитися грати в боулінг. А далі втягнулася не тільки Даша, але й ми. Батько теж почав грати в боулінг, а мати, маючи вищу фізкультурну освіту, закінчила курси тренерів з боулінгу і тепер працює в ДЮСШ і тренує дітей.
— Даша іще навчається у школі – як вдається суміщати спорт і навчання?
— Даша вже відповіла раніше. Від себе хочемо додати, що спорт допомагає їй бути більш організованою, ніж її однолітки, і, пропускаючи дуже багато занять, вона вчиться тільки на 4 і 5.
— Як спорт змінив Дарину?
— Нам складно судити, яка б вона була, якби не займалася спортом. Все-таки з 8 років вона у спорті. Ми просто бачимо, що її однокласники, не займаючись нічим, просто не знають, куди себе подіти. І дуже раді, що в Даші є мета у житті.
— Ви живете у Москві, але виступає вона під прапором України. Чому так? І чи були пропозиції для неї виступати за російську збірну?
— Все-таки ми – громадяни України. Коли ми зрозуміли, що Даша дозріла для виступу на міжнародних турнірах, ми зв’язалися з Федерацією боулінгу України. Хочеться сказати велике спасибі виконавчому директору Федерації Андрію Папуші, тодішнім тренерам юнацької збірної України Горобейку М. В., Сидоренку Г.В. за те, що вони запросили нас на перегляд у 2008-му році. Оскільки Даша живе в Росії, звичайно ж, вона бере участь в багатьох російських турнірах. І від російської Федерації неодноразово надходять пропозиції виступати за російську команду. Теоретично Даша має на це право, оскільки ми маємо дозвіл на проживання в Росії. Але поки ми не думаємо про це.
— Зробіть прогноз – коли українці, зокрема і Даша, зможуть на рівних протистояти найкращим боулерам планети? І що потрібно, аби досягти такої мети?
(Відповідає мама Даші – кандидат наук з фізичної культури, Майстер спорту СРСР, тренер з боулінгу Оксана Фанигіна)
— Запитання дуже складне – для цього, напевне, потрібне окреме інтерв’ю.
Якщо коротко:
1. Державна програма і відповідно фінансування. Усі наші конкуренти – США, країни Західної Європи, Азії – мають державні програми, починаючи від підготовки дітей молодшого віку, до школярів, студентів, молодіжних і дорослих команд. Під це виділяються гроші на оренду доріжок, поїздки на змагання, збори, оплату дитячих тренерів, масажистів, тренерів з фітнесу, ЗФП і т.д. У нас же усі тренування, усі поїздки, практично все екіпірування – за свій рахунок. Звідси і результати. Ми вже кілька років не можемо послати повноцінну збірну на молодіжні чемпіонати світу та Європи – немає дітей. Адже дітей тренувати невигідно. Краще набрати собі команду товстосумів, які бажають навчитися грати в боулінг – і заробляти гроші. І засуджувати за це тренерів не можна. Їм теж потрібно годувати сім’ю. Тобто боулінг в Україні повільно старіє.
2. Звідси наступна проблема. Незважаючи на хронічне без грошів’я, в Україні є талановиті молоді боулери. Крім перерахованих Дашею дівчат, це брати Каліки (Михайло та Олександр), Олександр Кондратьєв, Євген Кармазін, Віктор Степаненко та багато інших (вибачте, якщо не всіх згадала). Але практично всі вони варяться у власному соку. Беруть участь у чемпіонаті України та інших внутрішніх турнірах. Моє глибоке переконання, що тільки беручи участь у міжнародних турнірах з найкращими боулерами світу, можна розраховувати на подальший прогрес. Але всі поїздки у нас тільки за свій рахунок. Звісно, не в усіх знайдуться достатньо великі гроші для поїздок і бажання їх витратити саме так. Тому на сьогодні прогрес в українському боулінгу досягається тільки за рахунок ентузіазму самих спортсменів та їх спонсорів – у першу чергу, батьків і нечисленних меценатів, яким величезне спасибі.
3. Звідси прогноз: змагатися на рівних з найкращими боулерами світу ми зможемо, тільки якщо зміниться ставлення держави до цього виду спорту, на що, чесно кажучи, мало надії. В іншому випадку – безвихідь.
{social}
{iarelatednews articleid=»608,467,389″}