Родина Пащинських: життя у мотокросі. Інтерв’ю Олександра, Миколи і Сергія Пащинських

Двоюрідні брати Олександр і Микола Пащинські – гордість українського мотокросу. У часи занепаду, коли славні традиції вітчизняного мотоциклетного спорту тільки починають відроджуватись, вони гідно представляють Україну на міжнародній арені: в активі братів медалі чемпіонатів Європи в особистому і командному заліку, високі результати на Кубках світу, майже 30 титулів чемпіонів України на двох.

Хлопці знайшли час у своєму щільному графіку, щоб разом із батьком Олександра, головним тренером збірної України з мотокросу та особистим наставником братів Сергієм Івановичем Пащинським поговорити з кореспондентом «Спорткому» – розповісти, завдяки чому, або, швидше, попри що українці демонструють високі результати у мотоспорті. Знайомтеся, родина Пащинських – обличчя українського мотокросу.

Олександр Пащинський. Народився 03.04.1984, у мотокросі із семи років. Віце-чемпіон Європи, бронзовий призер чемпіонату Європи з мотокросу, срібний призер Європейських ігор, 17-разовий чемпіон України, майстер спорту міжнародного класу.

Микола Пащинський. Народився 24.07.1989, у мотокросі з п’яти років. Дворазовий бронзовий призер чемпіонату Європи – в особистому і в командному заліку, 12-разовий чемпіон України, майстер спорту міжнародного класу.

Сергій Іванович Пащинський, майстер спорту СРСР, головний тренер збірної України з мотокросу

Історія мотокросу тісно пов’язана з історією мотоцикла. До початку ХХ століття мотоцикл стає самостійним транспортним засобом. У 1899-му році у Відні відбулися перші офіційні перегони мотоциклів. Ця подія послужила поштовхом для створення міжнародної федерації мотоклубів, заснованої в 1904-му році в чеському місті Пакові. Вважається, що першими змаганнями з мотокросу були гонки між 13-ма мотоциклістами і 16-ма вершниками, які відбулися на військовому полігоні поблизу Лондона в 1908-му році. Їх мета — довести, що техніка може пересуватися бездоріжжям швидше, — не була досягнута. Перемогу здобули копитні «засоби пересування», з мотоциклістів до фінішу дісталися лише двоє. Але це тільки додало азарту на шляху розвитку мотоспорту, і, починаючи з 1912-го року, регулярно проводяться змагання, які приваблюють величезну кількість глядачів і учасників. Із цього часу мотокрос починає набувати звичної для нас форми. Гонки починають проводити на природній місцевості з грунтовим або піщаним покриттям, протяжні дистанції змінилися колами довжиною 1,5-3 км. Допрацьовувалася і техніка. Мотокрос з грубого, чисто силового спорту — перегонів на «дубових» мотоциклах, перейшов у розряд, де важливий кожен грам ваги.

Мотокрос — один з видів мотоциклетного спорту. Мотокрос — їзда на мотоциклі бездоріжжям або спеціальними закільцьованими трасами.

У мотокросі замкнута траса має грунтове покриття, зазвичай з додатковими перешкодами у вигляді природних або спеціально насипаних гірок, трамплінів, поворотів.

Розрізняють мотокрос на природних або штучних трасах. Суперкрос, як різновид мотокросу — це гонки на рукотворних трасах, зазвичай невеликої довжини з великою кількістю трамплінів і поворотів, побудованих на стадіонах (іноді в закритих приміщеннях). Через різні розміри траси в мотокросі зазвичай бере участь 40 гонщиків, а в суперкросі — близько 25.

— У першу чергу – розкажіть, як здоров’я. Не турбують травми?

Олександр Пащинський: У мотокросі дрібні травми завжди присутні – розтягнення, забої, синці і так далі. Їх за травми ніхто і не вважає у нашому спорті. Минулого сезону була у мене серйозна травма, вибив кисть, був вивих і водночас перелом, а цього року,скажемо так, усе нормально. Загалом хочеться, щоб важкі травми завжди обходили нас десятою дорогою.

Микола Пащинський.: Часто на змаганнях трапляються травми не дуже важкі, після падінь чи зіткнень. Бувають забої більш серйозні, коли краще трішки почекати, залікуватися, а вже потім виступати – щоб ненароком не «запустити». Слава Богу, цього року травми обходять нас стороною – ми стараємося готуватися так ретельно, до найдрібніших деталей, щоб уникнути травм, які можуть вибити із сезону, вплинути на результат.

Сергій Пащинський: Перша серйозна травма була у Колі, коли він плече порвав. Ця травма відкинула його років на 10 назад. Травма ця була дурна, яка трапилася на тлі дуже стрімкого Коліного росту – він насправді дуже перспективно тоді виступав, хто знає, якби не травма, може, мали би сьогодні чемпіона світу. Захотілося хлопчику завернути на віражі, сфотографуватися… Завернути завернув, а вивернути вже не зумів, упав – зламав плече. Інша травма, про яку він, напевне, уже забув, отримана була на змаганнях, у боротьбі – у нього був компресійний перелом хребта, це набагато серйозніше, ніж плече. У мотокросі можна стрибнути і вже більше не стрибати. Коли проводиш у мотокросі багато років, то розумієш, наскільки це жорстокий вид спорту – це лише на перший погляд він спокійний, мирний і безпечний. Доля грає злі жарти – не тільки тоді, коли ти із кимось зіштовхуєшся, сам можеш їхати і потрапити у халепу.

ОП: На чемпіонаті Європи минулого року їздила не дуже велика маса людей, але швидкі, якісні спортсмени були – чоловік п’ять насправді дуже сильні, їздять на дуже високому рівні. Явні лідери виділяються постійно, на кожному з дев’яти етапів чемпіонату. Не скажу, що ми належимо до їх числа, до числа явних лідерів, але ми стараємося дотягнутися до них, до їхнього рівня. Етап на етап не випадає, деякі старти доводиться і пропускати – Коля, приміром, через забій плеча один етап не їхав.

СП: Стабільності результатів на чемпіонаті Європи в минулому сезоні не було. Микола був на подіумі етапу у Чернівцях, Олександр був на подіумі у Словенії, дуже часто вони опинялися біля вершини. Але є, як сказав Олександр, 3-4 спортсмена, котрі за кілька років зробили якісний прорив – завдяки своїй підготовці вони показують якість і швидкість їзди значно вищу, ніж у попередні роки. Наприклад, лідер чемпіонату росіянин Дмитро Паршин на чемпіонаті світу МХ1 став 18-м, погодьтеся – відмінний результат, приїхати у першій двадцятці чемпіонату світу! Його співвітчизник Євген Михайлов теж бере участь у сильних змаганнях, постійно виїжджає на чемпіонат Італії, де фінішує часто серед лідерів. І коли він виступає на чемпіонаті Європи, то неозброєним оком видно, що їздить він на справді високому рівні. Поляк Лукаш Лонка уже півтора року живе у Бельгії, і все його життя зводиться до того, щоб тренуватись і готуватися до змагань. У нас, на жаль, на даний момент таких умов немає. Колись, коли Олександр був молодшим і виступав у юніорському чемпіонаті Європи (тоді, можна сказати, це все було новим для нас, для країни – ми найперші з представників пострадянського простору, хто почав виступати на чемпіонатах Європи, я маю на увазі Колю і Сашу; ми були на юніорських змаганнях і в Іспанії, і в Португалії, п’ять тисяч кілометрів в одну сторону) так от тоді була у нас можливість жити тільки спортом: тренування-виступ, тренування-виступ – більше практично нічим не займалися. Тоді сильно допомагала команда «Агросоюз», котрої на сьогодні вже не існує. Зараз наші спортсмени – це одиничні розрізнені особистості, котрі готуються практично сам по собі. Так, збірна як така допомагає цим спортсменам, але у дуже вже незначних масштабах. Тому й результати відповідні. Коли люди приїжджають на змагання, а у них у голові думки про безліч побутових проблем, то і ставлення до стартів, до спорту недостатньо серйозне.

Федерація зараз намагається налагодити роботу збірної команди. Після командного чемпіонату Європи у Чернівцях у 2009-му, «Трофею націй», де Україна посіла третє місце, взялися серйозніше. Але різноманітні політичні чи соціальні зміни в Україні не дозволяють працювати стабільно. Все йде за принципом пульсації. Наприклад, ми збиралися поїхати на командний чемпіонат світу до США, а дуже довго не мали впевненості, чи вдасться – сьогодні ми їдемо, завтра не їдемо. Тому що джерело фінансування не визначено точно, а Америка – країна далека, і полетіти туди, на знаючи, де жити, спати, що їсти і як назад їхати – це безумство. Проблеми є, і це проблеми не тільки мотокросу чи Олександра з Миколою, а всього українського спорту… окрім футболу. Тому доводиться працювати, займатися бізнесом – тобто заробляти собі на життя.

ОП: Ми беремо участь у багатьох змаганнях – чемпіонат України, чемпіонат Європи, відкритий чемпіонат Німеччини, котрий вважається турніром рівня Кубку світу, тобто дуже серйозним турніром. Залежно від графіку змагань складаємо графік тренувань. Можемо залишитись тренуватися у Німеччині, у Словенії і Хорватії тренувалися – якщо це вигідно з точки зору економії часу. Звісно, в Європі усі треки відкриваються для тренувань за певні гроші у визначені години у визначені дні.

СП: В матеріальному плані це мінус, але з іншої точки зору – плюс. Якщо ти знаєш точно, що трек відритий чотири години у встановлений день, то ти можеш бути впевнений, що туди приїжджають інші спортсмени тренуватися – є, на що подивитися, у кого повчитися, або ж і себе показати. Крім того, там треки спеціально готують до тренувань, це не наші треки, де пилюки до коліна, усе в диму, нічого не видно, і всі газують, незрозуміло хто куди – один у праву сторону, інший у ліву… А те, що платні тренування – зрозуміло, для того, щоб мотокросом займатися, необхідні гроші.

ОП: Грудень, січень, лютий – це період підготовки до змагального сезону. Взимку проводяться деякі змагання, але головні старти – внутрішні чемпіонати, чемпіонати Європи і світу – проходять з весни до осені. Тому взимку проводимо збори – якщо є допомога, якщо є, за що на збори їхати. Якщо немає, то кожен готується власними зусиллями удома – по снігу, по кризі. Підготовка у нас розподіляється на дві основні частини: фізична підготовка і водіння.

СП: Підготовка фізики теж може бути якісно різна. Можна сидіти, скажімо, у нас в Ірпені, ходити до фітнес-центрів, займатися на тренажерах, намагаючись рухатися уперед. А можна їхати на високогір’я, там робити те ж саме, але отримувати зовсім інший ефект – значно відчутніший. Підготовка абсолютно різнопланова має бути, недостатньо лише на мотоциклі їздити. На одному таланті, можливо, давно колись і можна було виїхати, але зараз мотокрос вийшов на якісно інший рівень. Якщо люди готуються до серйозних результатів, то від них вимагаються певні зусилля, а ці зусилля можуть бути реалізовані тільки у тому випадку, коли у спортсмена є фінансові можливості. У нас в мотоспорті все настільки, скажімо так, убого, що дуже важко працювати.

Закордонні спортсмени мають набагато якіснішу систему підготовки: наші узимку, у найкращому випадку поїдуть на високогір’я, тижні зо два позаймаються, а інші європейські мотоциклісти їдуть на два з половиною місяці до США і всю зиму ганяють по суперкросу у закритих приміщеннях. Потім навесні зустрічаєшся, торік наче обганяв його на ціле коло, а тепер він пре, як навіжений. Де був, що робив? Може, якусь пігулку з’їв? Починаються нерви… А якщо прослідкувати, чим він у так зване міжсезоння займався, стає зрозуміло, чому він тепер наших випереджає – 10 мотокросів в Америці проїхав. А ти у цей час по Ірпеню тут бігав засніженому. Вибачте, але ж ми не бігуни, а мотоспортсмени. Якби нашим хлопцям такі умови… Наші звикли їздити на чому завгодно, але попереду, а якщо їм цукерку дати, то, думаю, вони поїдуть іще «крутіше».

ОП: Ми і з нашими умовами результати показуємо, я не говорю лише за себе і брата, є багато швидких, талановитих хлопців – але їм потрібно створити умови для розвитку.

СП: Наприклад, спортсмен рівня Колі і Саші за рік «стирає» три-чотири мотоцикла, кожен з яких коштує 7 тисяч євро. І це серійний мотоцикл. Для того, щоб їхати на чемпіонат Європи, потрібно іще 7 туди вкласти. І мотоцикли – це лише один маленький нюанс. От мені, буває, кажуть: «Давайте створимо команду – ми вам купимо мотоцикли». Я відповідаю: «Та немає питань, мотоцикли давайте куплю я – а ви заплатите за все інше». І коли потенційні інвестори бачать «все інше» – не можуть повірити. Тому що кожен із цих двох спортсменів нашим сім’ям обходиться у 70 тисяч євро на рік. Хоча важко навіть уявити сім’ю, котра заробляє 70 тисяч на рік, але витрачає їх не на себе, а на спорт. Я думаю, таких немає. Я не кажу, що цим не треба займатися, навпаки, але хочеться, щоб ситуація у нас в країні змінювалась на краще, в тому числі і у питанні ставлення до спорту.

ОП: Я повторюся, у мотокросі є багато дійсно талановитої молоді, котру варто підтримати – і вона дасть результати. Це нам вдається займатися самостійно, тому що родина, батьки нас підтримують. Але ж ви розумієте: «Любов приходит и уходит, а кушать хочется всегда». Багато було хлопців, які ганялися з нами, і виступали на високому рівні, були усі перспективними – просто, їх ніхто не підтримав. Треба підтримувати перспективу, і не разово, а упродовж досить довгого часу.

СП: Батько 10-развового чемпіона світу, неперевершеного Стефана Евертса, Гарі Евертс, сам чотириразовий чемпіон світу, щороку у січні-лютому проводить школу мотокросу в Іспанії. Ми тричі до нього їздили – коли хлопці були зовсім молоді, Сашко вважався супер-перспективним. І він каже: «Всі ви молоді – перспективні. Питання у тому, хто у вас вкладе гроші». Ми як держава зараз не маємо провідних позицій у світі мотоспорту, хоча у 70-80-х Радянський Союз домінував тут. До нас приїжджали учитися мотокросу бельгійці, іспанці, чехи, словаки – теж дуже швидкі у ті часи спортсмени, але їздили саме до нас учитися, мріяли просто поїздити із нашими збірниками. А зараз ми до них змушені їздити. У хлопців ще є кілька років кар’єри попереду, у Колі, напевне, більше, але все залежить тільки від нього – наскільки він буде цього хотіти. За нинішньої ситуації далеко він не поїде.

СП: От уявіть собі: у 2012-му році на чемпіонаті Європи з футболу наша збірна посяде третє місце – це буде фурор, всенародне свято. Натомість збірна України з мотокросу торік посіла третє місце на чемпіонаті Європи серед команд. Але ця подія пройшла так, що ніхто і не помітив. Мене це не так зачіпає, а нашим хлопцям прикро, тому що вони віддали дуже багато сил, напружено готувалися – практично цілий рік працювали на одні ці змагання. Це насправді було так. Я керував цим процесом і постійно їм повторював – мене не цікавить, які ви місця посідаєте сьогодні, головне, щоб ви здорові доїхали до чемпіонату Європи. Сталося так, що Сашко за місяць до старту отримав травму і вибув зі складу, але вдалося провести дуже вдалу заміну, команда виступила здорово, вище усяких похвал – але, на жаль, про це вже ніхто і не пам’ятає, якщо не забули наступного ж дня. А спортсмени ж люди – психологічно їм непросто із таким примиритися.

МП: Такі змагання, такі перемоги не забуваються. Тим більше, коли брав участь, сам показував стабільні результати, їхав вдало. У мене була медаль за третє місце в особистому чемпіонаті Європи, але командний чемпіонат вважається більш престижним, складнішим. Тому цю нагороду я дуже ціную, попри те, що були успіхи і раніше.

СП: Але загалом, рахувати, хто яким тоді у своєму заїзді приїхав, немає жодного сенсу. Це специфічні змагання – змагання команд. Кожен заїзд приносить бали до скарбнички збірної, і не скажуть після завершення чемпіонату, що голландець Харлінгс став першим – першою стала збірна команда Голландії. Тоді у Чернівцях збірна України чи не уперше їхала насправді як команда – ніхто не намагався будь-що обігнати партнерів. А раніше у нас постійно так виходило – усі дивляться один за одним, щоб ненароком хтось на приїхав попереду, і боротьба велася всередині команди. У Чернівцях же працювали на команду, на результат. Там, так би мовити, фіолетово, хто яким приїхав: в англійців один гонщик двічі фінішував другим, але у підсумку його збірна опинилася нижче, ніж ми. Був я на багатьох цих «Трофеях націй», де чемпіони світу їздили шостими-сьомими і нікуди не рвалися, нікого обганяти, бо вони знали, що такого результату достатньо для перемоги команди; а якщо він почне «валити» повним газом, упаде і не доїде до фінішу, то збірна втратить звання чемпіона світу. Із двох сильних команд виграє та, котра якомога далі сховає свої особисті амбіції, амбіції спортсменів.

Можете вважати мене песимістом, але я вважаю,що повторити показаний командою результат іще довго не вдасться. По-перше, тому, що ті спортсмени-медалісти розчарувалися у цій справі, зрозуміли, що це нікому не потрібно, окрім них. По-друге, чемпіонат проходив у нашій країні, і насправді уся підготовка п’ятьох спортсменів – двох Пащинських, Морозова, Махонькова і Буренка – була спрямована на ці змагання. Мене як тренера, іще раз підкреслюю, не цікавило, яке місце вони посядуть на усіляких інших чемпіонатах… Це була наша домашня траса, на якій ми провели чотири тренувальні збори, доклали максимум зусиль, щоб у нас усе вийшло. А з ким знову показувати результат? Цих я вже не обману, мовляв, хлопці уперед, це потрібно країні, тому що країна повелася так, ніби нічого і не було. Я не говорю про фінанси навіть, я говорю про ставлення, на яке ці спортсмени заслуговують. Наша розповідь може здатися сумною, але насправді так і є. Прикро за наш спорт, що він нікому не потрібен, окрім маленької групи ентузіастів, яка поки ще тягне його на своїх плечах.

ОП: А так загалом усе дуже добре, у нас багато Кубків, медалей, нас знають у світі. На початку серпня приїхали до Німеччини на Кубок світу, кладемо свої ліцензії, нам одразу: «О, Пащинські, дуже раді з вами познайомитись. Ми показуємо високі результати на міжнародних змаганнях, потрапляємо на найвищі місця на чемпіонатах Європи, кубках світу.

СП: Ці люди наче повинні були б бути обличчям мотоциклетної України, за кордоном так і думають, але це ж не так – Пащинські виступають там завдяки тому, що в їх родин є можливість їх підтримувати. Тата підтримують, а мами не заперечують, бо їм уже набридло заперечувати.

ОП: Ніхто не говорить, що ми просто сьогодні припиняємо виступати, зав’язуємо з мотокросом. Ми готуємося, їздимо, наразі йдемо на двох перших місцях у заліку чемпіонату України…

СП: Нам треба створити хоча б три-чотири дитячо-юнацькі школи, котрі б функціонували у різних регіонах. Щоб можна було проводити селекційний відбір серед тих хлопчаків, які зараз бігають вулицею без певної мети. Зараз у нас виходить: якщо у тата є гроші, він купує мотоцикл, і син їздить. А може, цей хлопчик дуб-дерево, мотокрос не для нього і не потрібен йому тисячу років, просто, тато дуже хоче…У тата є бажання – у сина немає виходу. Як у нас із Сашком було.

ОП: У цей спорт мене привів батько, котрий сам є майстром спорту СРСР з мотокросу.

ОП: Можна і так сказати – вибору фактично не було.

СП: Чому ж не було? Був: мотоспорт і мотоспорт.

ОП: Говорили, що я дуже непогано грав у футбол у дитинстві. Тренер дитячої команди «Динамо» хотів забрати до школи. Але тато сказав: «Ніякого футболу, тільки мотокрос». І я не скажу, що це була помилка! Уже 19 років займаюся цим видом спорту. В дитинстві все відбувається наче гра – усі діти хочуть проїхатися на мотоциклі, відчути швидкість. З часом з’являються успіхи, перемоги, медалі, грамоти, сувеніри, ще щось – і це затягує, звичайно. А вже років із п’ятнадцяти ти отримуєш усвідомлення: це твоя робота, потрібно постійно удосконалюватися. Будь-який спорт важкий: якщо ти прагнеш до високих результатів, повинен дуже багато працювати над собою, віддавати спорту усього себе.

СП: У Сашка перший мотоцикл з’явився взагалі унікальним чином. Йому було уже 7 років і якогось потягу до мотоспорту в нього не було. Це зараз він говорить: «Стільки років займаюся, нелегко уже покинути». Я розумію, звичка – дуже сильна річ. Але сильна людина у потрібний момент може визначитися: це моє, а це не моє. Так от, ми з Олегом, Миколиним татом, на той час мали можливість їздити до Німеччини, і торгували автомобілями, доволі багато заробляли як на той час. Одного разу в Німеччині зайшли до магазину, де вперше побачили мотоцикл «Кавасакі», 65 кубиків. Олег, хрещений батько Сашка, каже: «Давай йому мотоцикл купимо». Я відповідаю: «Який мотоцикл, поїхали у справах, гроші заробляти». Вийшло так, що купити автомобіль нам не вдалося, з’їздили даремно… Їдемо назад, сьома вечора, а віза відкрита до дванадцятої, магазин якимось дивом ще відчинений був. Зайшли, одразу питаємо: «Скільки мотоцикл коштує?» – «Три з половиною тисячі марок» – «Ми купуємо, тільки швидше, бо дуже поспішаємо». Німець здивувався, а пізніше казав – ми добре потоваришували – ви у мене були першими росіянами, які так швидко і без торгів щось купили. Привезли мотоцикл додому, дядько Олег його заводить, Сашко побачив і питає «А це що?» – «Мотоцикл» – «А навіщо ви його привезли?» – «Ти будеш їздити» – «Ні, я на ньому їздити не буду». Втік, два дні не підходив до нього, а коли заводили його, то він узагалі ховався за будинком. І лише потім потихеньку,потихеньку почали тренуватися. Так що, знову ж кажу, ініціатива не завжди іде від хлопчиків – батьки наставляють на шлях істинний. Це зараз вони так «круті» і «бойові», тому що є вже чим пишатися, є що згадати. Коля, щойно народився, уже знав, що буде мотоспортсменом – він років із трьох у шоломі мотоциклетному спав, не розлучався із ним. Усе це по-дорослому було, серйозно.

МП: Почав займатися мотокросом років з п’яти. Якось випадково потрапив до брата на тренування, сподобалось, був просто у захваті. Вже дома почав випрошувати «Тату, купи мотоцикл». Мені, як і багатьом дитям, подобались машини, мотоцикли, техніка… Мовляв, хочу займатися спортом, їздити на мотоциклі. У першу чергу, пам’ятаю, батьки купили мені шолом, котрий я не знімав ні вдень, ні вночі – заснути без нього не міг. З часом сів на мотоцикл, почало вдаватися, і стали задумуватися над тим, як у цьому спорті рухатися далі.

ОП: Ми ж їздимо на одні змагання, на одній машині, тому практично завжди разом.

МП: На тижні чотири дні ми проводимо разом (сміються)

СП: Стосунки у них дуже близькі – з дружиною Сашко три дні, а з Колею – 4, от і рахуйте. На кожній гонці у них дружні стосунки – стартонуть і зразу починають їх з’ясовувати.

МП: Років до п’ятнадцяти, коли те ще їздиш у класі 60, 80 кубічних сантиметрів, заняття відбуваються під керівництвом батьків – вони кажуть, що треба робити, а чого не потрібно, спрямовують тебе. Коли дорослішаєш, змагаєшся у відкритому класі, ти сам розумієш, що це твоя робота, і цим живеш.

СП: Робота роботою, але наш вид спорту вважається не професіональним, тому що ніхто тут грошей не заробляє, прибутків немає. Вони обидва на чемпіонаті України їздять за команду «Дари природи», котру цікавить саме національна першість, вона хлопців підтримує, і це добре – дала по мотоциклу, виплачує зарплатню. Але цих грошей не так багато, як у футболі, – можна лише відшкодувати незначну частинку витрат на організацію тренувального процесу, ремонт техніки і т.д., і т.п.

Спорт є професіональним тоді, коли він тебе годує. Якщо, приміром, у футболі люди отримують дуже високі зарплати, вони точно професіонали, а мотокросменів профі я аж ніяк не можу назвати: на поїздку на змагання витрачається п’ять тисяч гривень, а після перемог у двох заїздах заробити тисячу гривень – то про який же професіоналізм говорити? Якщо звести дебет і кредит, то вийде, що краще взагалі не їздити на змагання. Коля зараз отримує вищу освіту, Сашко уже має дві вищі – захистив диплом юриста і диплом фінансиста.

ОП: Амбіції, ви знаєте, уже відійшли на другий план. Ми вже багато чого досягнули, маємо багато медалей і титулів. Уже немає кому і чого доводити.

СП: Саша 17-развоий чемпіон України, Коля – 12-разовий (пройде іще 5 років, буде теж 17-разовим). Знову ж таки, візьмемо футбол. Коли команда стає чемпіоном, усі радіють, футболістів готові носити на руках. А коли Олександр Пащинський усімнадцяте стає чемпіоном України, це мало кого цікавить, мовляв, що такого. Відтак за медаль зараз ніхто вже так сильно не бореться, втратила вона свою вагу.

ОП: Ну, іще одна медаль буде висіти на гачку вдома… Просто, це залишається улюбленою справою. До того ж кожна людина повинна кудись дівати адреналін, надлишок емоцій, заразом шукаючи себе у чомусь. Довго уже цим займаєшся, виходить – і кинути шкода, і нести важко і дорого.

ОП: У нас немає визначеного вікового піку: коли прослідкувати, то на чемпіонатах світу переможцями ставали люди абсолютно різного віку. Наймолодшому чемпіону світу 15 років, найстаршому – 35. Стефан Евертс, 10-разовий чемпіон світу, найбільш титулований спортсмен, змагався до 32-х. Його рекорди я навіть не знаю, скільки протримаються – точно упадуть не скоро. Залежить від травм, як довго ти зможеш їздити: якщо із року в рік вони переслідуватимуть, то нічого може і не вийти – ти ніби й перспективний, але травми заважають постійно; пропаде у спортсмена бажання, можливо, упевненість у собі, все піде інакше.

МП: Так само після провалу завжди важко відновлюватися морально, важко повертатися на свій найкращий рівень. Після травми випадеш із сезону на місяць, а потім ще пів року відновлюєш свої кондиції, набираєш форму. Поки ти лікуєшся, інші займаються, тренуються, і природно, що вони, навіть маючи однакові із тобою фізичні і швидкісні дані, будуть виглядати на трасі краще. З’являється якась невпевненість у власних силах, побоювання, починаєш перестраховуватись зайвий раз у боротьбі. Коли ж ти постійно у змагальному тонусі, то можеш десь когось і відштовхнути, комусь показати, що не варто так чи так робити. Тобто впевнено їхати, жорстко.

СП: У країнах Заходу підготовкою мотокросмена займаються кваліфіковані фахівці. У того ж таки Стефана Евертса був персональний тренер – а точніше, не тренер, а лікар, котрий готував його до змагань. Виводив на певну форму у певний час, все було розплановано і чітко виконувалось, щоденні тести і так далі. Взагалі у будь-якого сильного спортсмена повинен бути в команді такий фахівець. Таких спеціалістів мало у світі, в Європі багато із них працює у Бельгії, веде кожен по 10-12 спортсменів. Найсильніших ведуть найбільш ретельно, не випускаючи жодної дрібниці, готують машину для мотокросу. Бо людина, яка виступає на чемпіонаті світу, це машина для їзди на мотоциклі! У неї вчасно заливають масло, вчасно заливають бензин, вчасно вкручують свічки… У нас, на жаль, таких фахівців у плані мотокросу немає. А щоб потрапити під крило до іноземця, ти повинен бути вундеркіндом. Тому що грошей, скільки їм треба заплатити за заняття зі спортсменами у нас немає, тобто привабити його можна тільки особистим інтересом – будь-який спеціаліст хоче виростити чемпіона світу, і може піти на зниження гонорару.

Цікаво, що уся «верхівка» чемпіонату світу, найкращі, перша десятка, усі свого часу їздили або з Сашею, або з Колею. І результати показували значно нижчі за наших хлопців. Нині ж вони призери найпрестижніших чемпіонатів – тому що їх безперервно і цілеспрямовано вели до цього.

СП: Я – тренер не строгий. Чому? Все дуже просто. Спорт – це взагалі заняття невдячне, тому що він відбирає здоров’я, лише фізкультура його додає. І бути строгим, брати на себе відповідальність, я не можу – потрібно спочатку дати спортсменові стільки, щоби мати право бути строгим. Тренер може допомогти спортсмену, але наполягати, примушувати, він не має права. Я пройшов це на своєму синові – і переконаний, що не можна так робити.

МП: Дядько у мене не строгий, він справедливий і розсудливий.

СП: Років десять тому я зустрів одного німця, який сказав: «Ви знаєте, Сергію, я багато років шукаю людину, спортсмена, котрий хоче стати чемпіоном світу, і не можу його знайти». Я тоді його не зрозумів: як же так, та у нас їх скільки хочеш, приїдь на чемпіонат України і запитай, хто хоче стати чемпіоном світу – побіжать. Але суть в іншому: він шукав людину, яка заради звання чемпіона світу готова була відмовитися від усього, від якихось земних благ. Я у своєму житті зустрічав тільки одну таку – це Геннадій Моїсеєв, триразовий чемпіон світу, багаторазовий чемпіон СРСР з мотокросу.

Можливо, я його ідеалізую, та все ж факти говорять про те, що це був ідеальний мотоспортсмен із величезним бажанням перемагати: по-перше, живучи за 60 кілометрів від Ленінграду, він спеціально влаштувався на роботу на завод «Кіровець» лише для того, щоб займатися мотоспортом – там була секція, у котрій займатися могли тільки працівники заводу та їх діти. Можна було піти в іншу секцію, але ця вважалася передовою і Моїсеєв влаштувався працювати слюсарем. Він щодня о п’ятій ранку прокидався, їхав на завод, і тільки о 10-й вечора повертався додому. Він став триразовим чемпіоном світу. Хоча лікарі, коли робили кардіограму, лякалися, казали: «Сядьте, у Вас зараз буде розрив серця. Вам навіть рухатися і розмовляти зараз не можна». А він виходив і біг «десятку», тому що треба було – і все на цьому. І я такого спортсмена теж не можу сьогодні знайти – кажу, як є.

І дуже хочеться усе ж знайти таку людину – українця, який хоче стати чемпіоном світу. Коли Сашко був малий і перспективний, у мене не було можливості вкласти у нього гроші, а зараз така можливість є – спортсмена немає.

ОП: Мрія стати чемпіоном світу уже пройшла, напевне. Мені 26 років і вже не має мрій якихось далеких, як раніше, можливо. Це, якщо можна так сказати, повсякденні мрії, бажання, потреби і проблеми, які потрібно вирішувати.

МП: Мрія – це коли у дитинстві хочеш бути космонавтом. Чи доктором. А зараз це уже певні бажання, які виникають на певному етапі життя.

ОП: Ми вже довго у цьому спорті, багато де були, багато бачили, здивувати нас уже не так легко.

СП: Мрія була поїхати до Америки на змагання. Три роки тому ми там були – мрія здійснилася. Зараз вдруге потрібно їхати. Але вже тієї завзятості, того настрою поїхати будь що, дерзати – вже немає, я вам чесно кажу.

ОП: Я одружився, є донечка – пів року вже нам. Це, зрозуміло, додаткові клопоти, котрі впливають і на виступи у спорті – починаєш задумуватись, коли підбиваєш баланс, можливо, зайнятися чимось іншим, спрямувати свій вільний час в інше русло. Технічний спорт вимагає, щоб у нього вкладали гроші, а особливої віддачі не приносить. Отримуєш хіба що моральні вигоди, іміджеву віддачу.