Боулдеринг – зовсім нове слово для вуха українських уболівальників, котрі не захоплюються екстремальними видами спорту, або ж конкретно скелелазінням. Утім, у цій дисципліні, котра з року в рік набирає популярності у світі, Україна вже має своїх героїв. Ольга Шалагіна – чемпіонка та призерка світу, переможниця етапів Кубку світу; її брат Михайло – чемпіон світу серед юніорів; має перспективи і наймолодших член родини Олександр Шалагін, котрий цього року виконав норматив майстра спорту. Про скелелазіння загалом та про боулдеринг (лазіння короткими гранично складними трасами) зокрема, про свої спортивні і тренерські плани Оля і Михайло розповіли в ексклюзивному інтерв’ю журналу «Спортком».
Михайло Шалагін: «Україна – значуща сила на світовому рівні»
Михайле, ти щойно пройшов маршрут «Матадор 8с+», що у Криму. Розкажи детальніше…
Це – найскладніший скельний маршрут в Україні. Якщо порівнювати альпінізм і скелелазіння, то в альпіністів завдання – дійти до вершини, а у нас – пройти ось ці дуже складні ділянки, висотою, буває, 10-15-20 метрів. Вони дуже складні у технічному плані. Можуть бути прямовисні ділянки, нависаючі, можуть бути «стелі». В Україні досить багато скельних районів обладнано – в Криму, у Карпатах. На південному узбережжі Криму обладнано близько сотні маршрутів, і найскладніший за міжнародною класифікацією (є категорії від першої до дев’ятої, які у свою чергу також іще діляться на «а», «b», «с») – це якраз «Матадор 8с+». При чому, «проблема» ця відома, існує уже давно. Її проходило лише 3-4 спортсмена з СНД, на пальцях однієї руки можна перерахувати. Я теж його багато разів пробував пройти, вперше іще 10 років тому, і ось нарешті вдалося. Це як своєрідні тренувальні збори – можна тренуватися у залі на стінці, а можна на природному рельєфі.
Саме у міжсезоння є можливість полазити на скелях, реалізувати власні проекти, котрі ти напрацьовував. Тому що під час сезону щотижня у нас проходять змагання, ти тільки і встигаєш переїздити з одного місця на інше. А на скелях ідуть інші навантаження, інша робота. Це дуже гарне тренування, перевірка власних сил і підготовка до майбутніх стартів. Тут маршрути, котрі існують роками, вони не змінюються. Якщо на змаганнях складність маршрутів може змінюватися, то скеля існує вічно. Вона є, вона оцінена, і готова приймати спортсменів. Усі змагання проходять на штучних стінках – щоб усі спортсмени були у рівних умовах. Якщо хтось відламав зачеп, його можна моментально замінити на інший такий же. А відламаний шматок скелі уже не приклеїш.
Взагалі ж моїми улюбленими є скельні фестивалі, де збирається дуже багато спортсменів. Готується близько ста проблем, і упродовж дня ти їх долаєш. Крім того, спілкуєшся з багатьма людьми, котрі займаються тією ж справою, що і ти. У нас такий фестиваль проводять на скелях Довбуша у серпні місяці та у жовтні-листопаді.
На кожен фестиваль організатори намагаються запропонувати щось новеньке, котре зацікавить не тільки спортсменів середнього рівня, але й визнаних майстрів. Бо завжди хочеться проходити нові маршрути, які раніше ніхто не проходив. Ти змагаєшся не стільки з іншими учасниками фестивалю, скільки із самими проблемами – знаходиш логічне рішення, співставляєш його з власними силами, обираєш лінію проходження і пролазиш.
А хто складає маршрути?
Здебільшого спортсмени – колишні або діючі. Я сам не раз готував подібні фестивалі, був суддею і організатором. Я приїжджаю, випробовую ділянки і даю їм оцінку. Адже категорії проблемам дають самі спортсмени, попередньо добре їх вивчивши і врахувавши усі фактори. Людина, яка не була спортсменом, не зможе цього зробити, в неї немає необхідного відчуття скель.
У скелелазінні є три виді програми: лазіння на швидкість, лазіння на складність і боулдеринг – мій профільний вид. Це короткі траси, метри зо три заввишки – і ми їх долаємо. Але я пробую себе і в «складності», змаганнях на витривалість – хто вище залізе. Ніби виходить останнім часом, тож вирішив і в цій дисципліні повиступати.
Ти задоволений останнім сезоном?
Так, цей сезон був дуже хороший. Була гарна підготовка, хороші, серйозні скельні проходження, і це вже дало результат на змаганнях. Я став чемпіоном України у «складності» і боулдерингу, був призером на етапах Кубку світу і на інших міжнародних змаганнях. Ми з Олею трішки змінили стратегію підготовки до сезону – додали нові вправи, прибрали деякі старі, додали в інтенсивності, проходили трохи більше скель, ніж зазвичай – і стався такий прорив. Наш вид – сезонний, і можливість лазити на скелях обмежена. У Криму хоч і достатньо тепло, але кожні вихідні все одно не поїздиш за 500 кілометрів від Одеси. Тобто перша основна фаза набору форми проходить у залі – це загальна фізична підготовка, робота з «залізом», на тренажерах, на штучних стінках. А вже у більш теплу пору року ми перебираємося на скелі. Узимку, коли погода дозволяє, теж намагаємося їздити до Криму, але в ідеалі потрібно було б тренуватися у Франції, Італії, де лазить уся світова еліта. У нас такого різноманіття рельєфів немає, тож, щоб рости професіонально, намагаємося і туди потрапити.
І це, явно, недешево?
Дійсно, витрати відчутні. До того ж, наш вид спорту – неолімпійський. Підтримка є, але не на такому рівні, як можливо, в олімпійців. Доводиться працювати паралельно, тренерською діяльністю, приміром, займатися.
А є вже вихованці?
Так, і доволі багато. У мене займається багато маленьких діточок, шести-восьми років, також група 16-17 років, і навіть старші. Ми з Олею працюємо в одеській ДЮСШ №12 – увесь свій досвід перекладаємо на рейки сучасного лазіння і вчимо людей.
Можна займатися уже з шести років?
Для шестирічних заняття більше схожі на фізкультуру. Ми їх вчимо робити звичайні вправи – пострибати, з м’ячиком погратися тощо… Тому що фізична підготовка дітей в Україні останнім часом на доволі низькому рівні, у школах вона практично не закладається. Тобто ми просто прагнемо зробити дитину сильною і здоровою – а далі вона сама вирішить, хоче займатися, чи ні. Усі діти люблять бігати, стрибати і лазити – усім хочеться залізти кудись повище… Та, мабуть, і дорослим так само, але вже не дозволяють певні соціальні перепони. А скелелазіння дає можливість втілити у життя дитячу мрію – підійшов до стінки і поліз. У нас у залі лазять від малого до старого, і великі, і худорляві – немає жодних рамок. Людей приваблює екстрим, адреналін, при цьому наш вид, все ж, безпечніший за альпінізм, де ти взаємодієш із природою і багато в чому від неї залежиш. У нас на тебе не обвалиться камінь розміром з п’ятиповерховий будинок, усе тестується і перевіряється.
Втім, майже одразу ми влаштовуємо для наших учнів і маленькі змагання – щоб вони мали певну мотивацію тренуватися, відчували спортивну конкуренцію. Для них ми робимо дуже полегшені траси, де мало не у кожну дірочку накручено зачеп, але зі своїми хитрощами, котрі потрібно вирішувати.
Як ти потрапив у скелелазіння?
Ми самі з Нікополя, де свого часу була дуже сильна школа скелелазіння. В Україні тоді дві таких було – харківська і дніпропетровська, що включала до себе і Нікополь. У самому місті було дві ДЮСШ при заводах, де ми й почали займатися. Прийшов до школи тренер, провів набір, першою пішла сестра, а через тиждень і я підтягнувся. Ми спробували, якось одразу прийшов результат, і ми залишились у цьому виді спорту. І ось уже 18 років із ним. Були як успіхи, так і невдачі, але з часом ми зрозуміли – це стиль нашого життя. Це не лише екстрим, але й багато подорожей, поїздок – дуже цікаво… Згодом я переїхав на навчання до Одеси, де вже багато років тренуюся і треную сам, а через деякий час за мною переїхала Оля. Також у нас є молодший брат Саша, який почав займатися із шести років – майже одразу ми його потягнули за собою. Цього року у нас був сімейний тріумф: я виграв чемпіонат України у складності і боулдерингу, Оля – у складності, а Саша – слідом за мною посів два других місця. Він виконав норматив майстра спорту цього року – тобто пішов результат. Хоча через те, що він студент, їздить на змагання поки що не так часто.
Батьки не були проти? Як ти сам говориш, вид спорту екстремальний…
Спершу через це були незначні суперечки, але коли вони побачили, наскільки нам це подобається, що у нас виходить, є результати – стали підтримувати. Батьки у нас самі зі спортом не пов’язані – вони звичайні люди, які працюють на заводі.
Високий рівень травматизму у скелелазінні?
Будь-який вид спорту, професіональний мається на увазі, він, як-то кажуть, «не лічить, а калічить». Надвеликі навантаження призводять до травм, які можуть позначитися на здоров’ї у майбутньому. Але якщо брати рівень безпеки на змаганнях, то він не настільки екстремальний, як ті ж ролики чи велосипед. У нас відтестовані усі точки страхування, якщо дотримуєшся правил безпеки, сам навмисне нічого не пропускаєш – усе буде добре. Мотузка тримає близько двох тонн, інші страхувальні засоби також розраховано на вагу понад тонну – тобто є значний запас міцності. Найбільш, напевне, екстремальна з усіх дисциплін – боулдеринг, де ти лазиш на каменях, які бувають заввишки до п’яти метрів, а під тобою лише не дуже товстий мат – треба уміти групуватися, точно оцінювати ситуацію, правильно зістрибувати. Боулдерингом, до речі, починають займатися із 16-17-ти років, раніше це небезпечно, хіба що у залі і під пильним наглядом тренера.
Як скелелазіння розвиває людину, чим воно корисне?
Наш вид спорту можна порівняти з гімнастикою. Тут працюють усі групи м’язів. Лазіння проходить на стінках чи скелях під різним кутом – вертикальних, нависаючих, є лазіння стелею. Активно задіяні ноги, руки, спина, шия. Звісно, найбільше залежить від роботи кистей, але і корпус також працює. Також добре розвивається вміння орієнтуватися у просторі. Тому що є ламані площини, переходи з вертикальних стінок на нависаючі тощо. Доводиться обертатися навколо своєї осі, щоб вирішити проблему. Ну, і логіка розвивається – адже постійно відбувається вирішення логічних задач. Наприклад, у «складності» ти повинен побачити проблему і вирішити її за лічені секунди. Якщо у тебе буде дуже багато сили, але не буде логічного бачення проблеми, то ти її не вирішиш; не тільки сила використовується, але й мозок. І у повсякденному житті це допомагає – можеш у складній ситуації прийняти правильне рішення.
Наскільки висока конкуренція серед скелелазів усередині країни?
На світовому рівні Україну знають, ми – значуща сила. У нас є і чемпіони Європи, і чемпіони світу, і переможці Всесвітніх ігор. Спортсмени розкидані по регіонам – Дніпропетровська область сильна, Одеська почала дуже швидко «підніматися», Донецька. Конкуренція є. Вона, звісно, менша, ніж у тій же Франції чи Росії, де спортсменів більше сотні, але і ми маємо сильних скелелазів. Повторюся, у нашому виді спорту Україну знають, знають, де вона знаходиться і які у нас є спортсмени.
Відбувається постійний обмін досвідом, представники однієї дисципліни збираються разом, випробовують власні сили. Приміром, у лазінні на швидкість зараз ввели стандарт – можна порівняти із біговою доріжкою в легкій атлетиці. Є усталені параметри: стінка заввишки 15 метрів, визначена величина зачепів. Є світовий рекорд, з яким можна порівняти власний час, і до якого потрібно прагнути. Зараз рекорд належить китайцю – 6,4 секунди. У нас такі стандартні стінки є лише в Одесі і Донецьку, де люди і збираються потренуватися.
В Україні проходять змагання міжнародного рівня?
Етапи Кубку світу ми не приймали, але два міжнародні комерційні турніри у Києві проводили, запрошували людей світового класу. Зараз, у грудні, Україна вперше прийматиме семінар міжнародної федерації альпінізму і скелелазіння. Спробуємо показати, що Україна може організовувати заходи найвищого рівня.
Які взагалі спеціалізовані міжнародні семінари зі скелелазіння проводяться?
Вид спорту у нас молодий, але швидкими темпами рухається назустріч програмі Олімпійських ігор (подейкують, що вже у 2020-му буде на Олімпіаді). Відтак, проводиться безліч різноманітних заходів: семінари для суддів, тренерів, для тих, хто розробляє маршрути, тренінги і школи для спортсменів, де провідні скелелази діляться своїм досвідом. Хоча от саме школи для спортсменів проходять частіше на приватній основі, федерація більше опікується підвищенням кваліфікації суддів і тренерів. Ми також їздимо на подібні заходи, але не так часто, як хотілося б.
Після закінчення активної спортивної кар’єри залишитеся у скелелазінні?
Так, звичайно. Думаю, з часом ми організуємо свою школу – можливо, це буде спеціалізована школа із боулдерингу, найбільш близького нам із Олею виду. Будемо продовжувати тренерську діяльність, піднімати рівень скелелазіння в Україні. Зараз я борюся за честь України на міжнародній арені, а завтра змагатимуться уже мої вихованці.
А до якого віку реально демонструвати високі результати?
Нині молодь усе більше і більше «підтискає». Якщо раніше можна було перемагати років до 35-ти, то зараз одиниці «доживають» до 31-32-х. Вид спорту омолоджується – зараз 16-річні спортсмени роблять речі, які раніше під силу були тільки 28-річним. Те, що ми робили раніше, сьогоднішнім юніорам уже не здається складним, дається їм легше. Тому що напрацьовано вже методики підготовки, у кращий бік змінено її стиль та інтенсивність. Молодь наступає – вікових спортсменів залишилось зовсім мало. Ну, нам поки що вдається конкурувати…
Якщо скелелазіння включать до програми Олімпіад, ви зможете виступити?
Напевне, того часу дочекаються уже наші учні. Ми будемо вже не такі молоді, а конкуренція обіцяє лише зростати. Для нас головне завдання, встигнути підготувати сильного спортсмена. Років 10 точно іще є…
А які плани на найближчі сезони?
Наступного року головним стартом буде чемпіонат світу, потім – Всесвітні ігри-2013. Ми готуємося ретельно. Оля вже була чемпіонкою і призеркою світу, і хоче повторити цей результат. Я, хоч і більше вже спрямований на тренерську діяльність, теж намагаюся не відставати. Хочеться досягти високого результату на чемпіонаті світу. Тим паче, що у фіналах подібних змагань ти здобуваєш безцінний досвід, котрий потім можеш передати наступникам. До того ж, я не був чемпіоном світу серед дорослих, постійно чогось не вистачало. І хотілося б до завершення кар’єри заповнити цю прогалину.
Спорт забирає у тебе весь час?
Вільного часу практично немає. Близько 6-7-ми годин тренувань щодня, п’ять разів на тиждень. А ще треба поїсти і поспати… Спортсмен, наче маленька дитина – він спить, їсть і тренується. До того ж, потрібно встигати тренувати.
У вас є власний інтернет-сайт (shalagins.com.ua) – тобто певне хобі таки є?
Щоб виїздити на змагання, потрібні фінанси. Держава допомагає, але тільки перед головними стартами. Але ж є іще й проміжні турніри, перед якими так само потрібно проводити збори… Сайт – це наше обличчя в інтернет-мережі. За його допомогою легше представити себе, свої досягнення, щоб залучити меценатів і спонсорів. Намагаємося також якомога більше співпрацювати із телебаченням, пресою.
Боулдеринг – зовсім нове слово для вуха українських уболівальників, котрі не захоплюються екстремальними видами спорту, або ж конкретно скелелазінням. Утім, у цій дисципліні, котра з року в рік набирає популярності у світі, Україна вже має своїх героїв. Ольга Шалагіна – чемпіонка та призерка світу, переможниця етапів Кубку світу; її брат Михайло – чемпіон світу серед юніорів; має перспективи і наймолодших член родини Олександр Шалагін, котрий цього року виконав норматив майстра спорту. Про скелелазіння загалом та про боулдеринг (лазіння короткими гранично складними трасами) зокрема, про свої спортивні і тренерські плани Оля і Михайло розповіли в ексклюзивному інтерв’ю журналу «Спортком».Частина перша. Михайло Шалагін: «Україна – значуща сила на світовому рівні»
Михайле, ти щойно пройшов маршрут «Матадор 8с+», що у Криму. Розкажи детальніше…
Це – найскладніший скельний маршрут в Україні. Якщо порівнювати альпінізм і скелелазіння, то в альпіністів завдання – дійти до вершини, а у нас – пройти ось ці дуже складні ділянки, висотою, буває, 10-15-20 метрів. Вони дуже складні у технічному плані. Можуть бути прямовисні ділянки, нависаючі, можуть бути «стелі». В Україні досить багато скельних районів обладнано – в Криму, у Карпатах. На південному узбережжі Криму обладнано близько сотні маршрутів, і найскладніший за міжнародною класифікацією (є категорії від першої до дев’ятої, які у свою чергу також іще діляться на «а», «b», «с») – це якраз «Матадор 8с+». При чому, «проблема» ця відома, існує уже давно. Її проходило лише 3-4 спортсмена з СНД, на пальцях однієї руки можна перерахувати. Я теж його багато разів пробував пройти, вперше іще 10 років тому, і ось нарешті вдалося. Це як своєрідні тренувальні збори – можна тренуватися у залі на стінці, а можна на природному рельєфі.
Саме у міжсезоння є можливість полазити на скелях, реалізувати власні проекти, котрі ти напрацьовував. Тому що під час сезону щотижня у нас проходять змагання, ти тільки і встигаєш переїздити з одного місця на інше. А на скелях ідуть інші навантаження, інша робота. Це дуже гарне тренування, перевірка власних сил і підготовка до майбутніх стартів. Тут маршрути, котрі існують роками, вони не змінюються. Якщо на змаганнях складність маршрутів може змінюватися, то скеля існує вічно. Вона є, вона оцінена, і готова приймати спортсменів. Усі змагання проходять на штучних стінках – щоб усі спортсмени були у рівних умовах. Якщо хтось відламав зачеп, його можна моментально замінити на інший такий же. А відламаний шматок скелі уже не приклеїш.
Взагалі ж моїми улюбленими є скельні фестивалі, де збирається дуже багато спортсменів. Готується близько ста проблем, і упродовж дня ти їх долаєш. Крім того, спілкуєшся з багатьма людьми, котрі займаються тією ж справою, що і ти. У нас такий фестиваль проводять на скелях Довбуша у серпні місяці та у жовтні-листопаді.
На кожен фестиваль організатори намагаються запропонувати щось новеньке, котре зацікавить не тільки спортсменів середнього рівня, але й визнаних майстрів. Бо завжди хочеться проходити нові маршрути, які раніше ніхто не проходив. Ти змагаєшся не стільки з іншими учасниками фестивалю, скільки із самими проблемами – знаходиш логічне рішення, співставляєш його з власними силами, обираєш лінію проходження і пролазиш.
А хто складає маршрути?
Здебільшого спортсмени – колишні або діючі. Я сам не раз готував подібні фестивалі, був суддею і організатором. Я приїжджаю, випробовую ділянки і даю їм оцінку. Адже категорії проблемам дають самі спортсмени, попередньо добре їх вивчивши і врахувавши усі фактори. Людина, яка не була спортсменом, не зможе цього зробити, в неї немає необхідного відчуття скель.
У скелелазінні є три виді програми: лазіння на швидкість, лазіння на складність і боулдеринг – мій профільний вид. Це короткі траси, метри зо три заввишки – і ми їх долаємо. Але я пробую себе і в «складності», змаганнях на витривалість – хто вище залізе. Ніби виходить останнім часом, тож вирішив і в цій дисципліні повиступати.
Ти задоволений останнім сезоном?
Так, цей сезон був дуже хороший. Була гарна підготовка, хороші, серйозні скельні проходження, і це вже дало результат на змаганнях. Я став чемпіоном України у «складності» і боулдерингу, був призером на етапах Кубку світу і на інших міжнародних змаганнях. Ми з Олею трішки змінили стратегію підготовки до сезону – додали нові вправи, прибрали деякі старі, додали в інтенсивності, проходили трохи більше скель, ніж зазвичай – і стався такий прорив. Наш вид – сезонний, і можливість лазити на скелях обмежена. У Криму хоч і достатньо тепло, але кожні вихідні все одно не поїздиш за 500 кілометрів від Одеси. Тобто перша основна фаза набору форми проходить у залі – це загальна фізична підготовка, робота з «залізом», на тренажерах, на штучних стінках. А вже у більш теплу пору року ми перебираємося на скелі. Узимку, коли погода дозволяє, теж намагаємося їздити до Криму, але в ідеалі потрібно було б тренуватися у Франції, Італії, де лазить уся світова еліта. У нас такого різноманіття рельєфів немає, тож, щоб рости професіонально, намагаємося і туди потрапити.
І це, явно, недешево?
Дійсно, витрати відчутні. До того ж, наш вид спорту – неолімпійський. Підтримка є, але не на такому рівні, як можливо, в олімпійців. Доводиться працювати паралельно, тренерською діяльністю, приміром, займатися.
А є вже вихованці?
Так, і доволі багато. У мене займається багато маленьких діточок, шести-восьми років, також група 16-17 років, і навіть старші. Ми з Олею працюємо в одеській ДЮСШ №12 – увесь свій досвід перекладаємо на рейки сучасного лазіння і вчимо людей.
Можна займатися уже з шести років?
Для шестирічних заняття більше схожі на фізкультуру. Ми їх вчимо робити звичайні вправи – пострибати, з м’ячиком погратися тощо… Тому що фізична підготовка дітей в Україні останнім часом на доволі низькому рівні, у школах вона практично не закладається. Тобто ми просто прагнемо зробити дитину сильною і здоровою – а далі вона сама вирішить, хоче займатися, чи ні. Усі діти люблять бігати, стрибати і лазити – усім хочеться залізти кудись повище… Та, мабуть, і дорослим так само, але вже не дозволяють певні соціальні перепони. А скелелазіння дає можливість втілити у життя дитячу мрію – підійшов до стінки і поліз. У нас у залі лазять від малого до старого, і великі, і худорляві – немає жодних рамок. Людей приваблює екстрим, адреналін, при цьому наш вид, все ж, безпечніший за альпінізм, де ти взаємодієш із природою і багато в чому від неї залежиш. У нас на тебе не обвалиться камінь розміром з п’ятиповерховий будинок, усе тестується і перевіряється.
Втім, майже одразу ми влаштовуємо для наших учнів і маленькі змагання – щоб вони мали певну мотивацію тренуватися, відчували спортивну конкуренцію. Для них ми робимо дуже полегшені траси, де мало не у кожну дірочку накручено зачеп, але зі своїми хитрощами, котрі потрібно вирішувати.
Як ти потрапив у скелелазіння?
Ми самі з Нікополя, де свого часу була дуже сильна школа скелелазіння. В Україні тоді дві таких було – харківська і дніпропетровська, що включала до себе і Нікополь. У самому місті було дві ДЮСШ при заводах, де ми й почали займатися. Прийшов до школи тренер, провів набір, першою пішла сестра, а через тиждень і я підтягнувся. Ми спробували, якось одразу прийшов результат, і ми залишились у цьому виді спорту. І ось уже 18 років із ним. Були як успіхи, так і невдачі, але з часом ми зрозуміли – це стиль нашого життя. Це не лише екстрим, але й багато подорожей, поїздок – дуже цікаво… Згодом я переїхав на навчання до Одеси, де вже багато років тренуюся і треную сам, а через деякий час за мною переїхала Оля. Також у нас є молодший брат Саша, який почав займатися із шести років – майже одразу ми його потягнули за собою. Цього року у нас був сімейний тріумф: я виграв чемпіонат України у складності і боулдерингу, Оля – у складності, а Саша – слідом за мною посів два других місця. Він виконав норматив майстра спорту цього року – тобто пішов результат. Хоча через те, що він студент, їздить на змагання поки що не так часто.
Батьки не були проти? Як ти сам говориш, вид спорту екстремальний…
Спершу через це були незначні суперечки, але коли вони побачили, наскільки нам це подобається, що у нас виходить, є результати – стали підтримувати. Батьки у нас самі зі спортом не пов’язані – вони звичайні люди, які працюють на заводі.
Високий рівень травматизму у скелелазінні?
Будь-який вид спорту, професіональний мається на увазі, він, як-то кажуть, «не лічить, а калічить». Надвеликі навантаження призводять до травм, які можуть позначитися на здоров’ї у майбутньому. Але якщо брати рівень безпеки на змаганнях, то він не настільки екстремальний, як ті ж ролики чи велосипед. У нас відтестовані усі точки страхування, якщо дотримуєшся правил безпеки, сам навмисне нічого не пропускаєш – усе буде добре. Мотузка тримає близько двох тонн, інші страхувальні засоби також розраховано на вагу понад тонну – тобто є значний запас міцності. Найбільш, напевне, екстремальна з усіх дисциплін – боулдеринг, де ти лазиш на каменях, які бувають заввишки до п’яти метрів, а під тобою лише не дуже товстий мат – треба уміти групуватися, точно оцінювати ситуацію, правильно зістрибувати. Боулдерингом, до речі, починають займатися із 16-17-ти років, раніше це небезпечно, хіба що у залі і під пильним наглядом тренера.
Як скелелазіння розвиває людину, чим воно корисне?Наш вид спорту можна порівняти з гімнастикою. Тут працюють усі групи м’язів. Лазіння проходить на стінках чи скелях під різним кутом – вертикальних, нависаючих, є лазіння стелею. Активно задіяні ноги, руки, спина, шия. Звісно, найбільше залежить від роботи кистей, але і корпус також працює. Також добре розвивається вміння орієнтуватися у просторі. Тому що є ламані площини, переходи з вертикальних стінок на нависаючі тощо. Доводиться обертатися навколо своєї осі, щоб вирішити проблему. Ну, і логіка розвивається – адже постійно відбувається вирішення логічних задач. Наприклад, у «складності» ти повинен побачити проблему і вирішити її за лічені секунди. Якщо у тебе буде дуже багато сили, але не буде логічного бачення проблеми, то ти її не вирішиш; не тільки сила використовується, але й мозок. І у повсякденному житті це допомагає – можеш у складній ситуації прийняти правильне рішення.
Наскільки висока конкуренція серед скелелазів усередині країни?
На світовому рівні Україну знають, ми – значуща сила. У нас є і чемпіони Європи, і чемпіони світу, і переможці Всесвітніх ігор. Спортсмени розкидані по регіонам – Дніпропетровська область сильна, Одеська почала дуже швидко «підніматися», Донецька. Конкуренція є. Вона, звісно, менша, ніж у тій же Франції чи Росії, де спортсменів більше сотні, але і ми маємо сильних скелелазів. Повторюся, у нашому виді спорту Україну знають, знають, де вона знаходиться і які у нас є спортсмени.
Відбувається постійний обмін досвідом, представники однієї дисципліни збираються разом, випробовують власні сили. Приміром, у лазінні на швидкість зараз ввели стандарт – можна порівняти із біговою доріжкою в легкій атлетиці. Є усталені параметри: стінка заввишки 15 метрів, визначена величина зачепів. Є світовий рекорд, з яким можна порівняти власний час, і до якого потрібно прагнути. Зараз рекорд належить китайцю – 6,4 секунди. У нас такі стандартні стінки є лише в Одесі і Донецьку, де люди і збираються потренуватися.
В Україні проходять змагання міжнародного рівня?
Етапи Кубку світу ми не приймали, але два міжнародні комерційні турніри у Києві проводили, запрошували людей світового класу. Зараз, у грудні, Україна вперше прийматиме семінар міжнародної федерації альпінізму і скелелазіння. Спробуємо показати, що Україна може організовувати заходи найвищого рівня.
Які взагалі спеціалізовані міжнародні семінари зі скелелазіння проводяться?
Вид спорту у нас молодий, але швидкими темпами рухається назустріч програмі Олімпійських ігор (подейкують, що вже у 2020-му буде на Олімпіаді). Відтак, проводиться безліч різноманітних заходів: семінари для суддів, тренерів, для тих, хто розробляє маршрути, тренінги і школи для спортсменів, де провідні скелелази діляться своїм досвідом. Хоча от саме школи для спортсменів проходять частіше на приватній основі, федерація більше опікується підвищенням кваліфікації суддів і тренерів. Ми також їздимо на подібні заходи, але не так часто, як хотілося б.
Після закінчення активної спортивної кар’єри залишитеся у скелелазінні?
Так, звичайно. Думаю, з часом ми організуємо свою школу – можливо, це буде спеціалізована школа із боулдерингу, найбільш близького нам із Олею виду. Будемо продовжувати тренерську діяльність, піднімати рівень скелелазіння в Україні. Зараз я борюся за честь України на міжнародній арені, а завтра змагатимуться уже мої вихованці.
А до якого віку реально демонструвати високі результати?Нині молодь усе більше і більше «підтискає». Якщо раніше можна було перемагати років до 35-ти, то зараз одиниці «доживають» до 31-32-х. Вид спорту омолоджується – зараз 16-річні спортсмени роблять речі, які раніше під силу були тільки 28-річним. Те, що ми робили раніше, сьогоднішнім юніорам уже не здається складним, дається їм легше. Тому що напрацьовано вже методики підготовки, у кращий бік змінено її стиль та інтенсивність. Молодь наступає – вікових спортсменів залишилось зовсім мало. Ну, нам поки що вдається конкурувати…
Якщо скелелазіння включать до програми Олімпіад, ви зможете виступити?
Напевне, того часу дочекаються уже наші учні. Ми будемо вже не такі молоді, а конкуренція обіцяє лише зростати. Для нас головне завдання, встигнути підготувати сильного спортсмена. Років 10 точно іще є…
А які плани на найближчі сезони?
Наступного року головним стартом буде чемпіонат світу, потім – Всесвітні ігри-2013. Ми готуємося ретельно. Оля вже була чемпіонкою і призеркою світу, і хоче повторити цей результат. Я, хоч і більше вже спрямований на тренерську діяльність, теж намагаюся не відставати. Хочеться досягти високого результату на чемпіонаті світу. Тим паче, що у фіналах подібних змагань ти здобуваєш безцінний досвід, котрий потім можеш передати наступникам. До того ж, я не був чемпіоном світу серед дорослих, постійно чогось не вистачало. І хотілося б до завершення кар’єри заповнити цю прогалину.
Спорт забирає у тебе весь час?
Вільного часу практично немає. Близько 6-7-ми годин тренувань щодня, п’ять разів на тиждень. А ще треба поїсти і поспати… Спортсмен, наче маленька дитина – він спить, їсть і тренується. До того ж, потрібно встигати тренувати.
У вас є власний інтернет-сайт (shalagins.com.ua) – тобто певне хобі таки є?
Щоб виїздити на змагання, потрібні фінанси. Держава допомагає, але тільки перед головними стартами. Але ж є іще й проміжні турніри, перед якими так само потрібно проводити збори… Сайт – це наше обличчя в інтернет-мережі. За його допомогою легше представити себе, свої досягнення, щоб залучити меценатів і спонсорів. Намагаємося також якомога більше співпрацювати із телебаченням, пресою.