«Чи любите Ви мандрувати?». Відповідь на це запитання у 99% випадків однозначна: «Так, дуже люблю!». Людство від самого початку свого існування проявляло «пристрасть до переміни місць». І якщо колись мандри часто були вимушеними, у пошуках їжі чи кращого місця для життя, то з часом все це перетворилося на найбільш приємну для душі розвагу, стало видом активного відпочинку. Люди мандрують групами і поодинці, пішки і на колесах, у горах і на водоймах, що там говорити – сьогодні навіть у космосі. І називається все це одним запозиченим з французької мови словом «туризм».
Ще одна непереборна людська якість – постійний пошук суперництва, змагання, випробування власних сил. Відтак рано чи пізно будь-яка розвага має шанси перетворитися на спорт. Так завдяки злагодженій роботі ентузіастів сталося і з туризмом.
Нині спортивний туризм – офіційно визнаний вид спорту, чітко регламентований нормативними документами. За участь у змаганнях присвоюються спортивні розряди і звання «Майстер спорту України». За цими сухими словами криється величезний зміст, ціла культура. Спеціально для читачів «Спорткому» ми попросили розповісти про свій вид спорту – власне, про своє життя – легендарну для туризму особистість, віце-президента Федерації спортивного туризму України, Заслуженого працівника фізичної культури і спорту України, наразі єдиного в Україні суддю міжнародної категорії Володимира Анатолійовича Соколова, який з 1978 року і до сьогодні працює на розвиток спортивного туризму в Україні, як на штатних посадах, так і на громадських засадах.
Свої перші складні велосипедні туристські походи Володимир Соколов здійснив у далекому вже 1956 (Крим, протяжність – близько 1000 км) та у 1957 році (Кавказ, протяжність – понад 2200 км). Загалом же здійснив близько 100 лише категорійних велосипедних походів в різних районах Європи, Азії, Далекого та Близького Сходу.
Одночасно займався і велосипедним спортом. З 1965 року – Майстер спорту СРСР. Навіть сьогодні він бере участь у ветеранських всеукраїнських та міжнародних змаганнях з велоспорту та велотуризму.
Свій досвід як майстра з велоспорту та інструктора зі спортивного туризму Володимир Анатолійович почав передавати студентській молоді з 1970 року, працюючи викладачем секції велоспорту та велотуризму в Київському інженерно-будівельному інституті, підготував багатьох студентів-розрядників і 2-х майстрів спорту СРСР.
Сам брав участь у багатьох республіканських та міжнародних конференціях, має більше 30 наукових публікацій з проблем спортивного туризму, є співавтором двох книг.
«Спортивний туризм, – розповідає Володимир Соколов, – специфічний та унікальний вид спорту, який вирішує багато соціальних та економічних проблем у суспільному житті України.
Перш за все, це унікальний засіб спілкування між людьми, який ґрунтується на безпосередньому знайомстві з життям, історією, культурою та звичаями тих регіонів, де проходять маршрути походів, що є проявом самодіяльної народної дипломатії.
Це найбільш демократичний вид відпочинку, якому притаманні специфічні форми народної творчості, вільний вибір форми особистої активності на самостійно розробленому маршруті.
Це – здоровий спосіб життя, найбільш доступний для реального втілення для усіх вікових і соціальних груп населення.
Це комплексне явище, яке розвиває людину у духовній сфері, має пізнавальні аспекти, у тому числі виховання екологічної культури, сприяє самоствердженню особистості, завдяки фізичним навантаженням у поєднанні з благотворним впливом навколишнього природного середовища підсилює оздоровчий ефект.
Це джерело кваліфікованих кадрів, інтелектуального продукту у сфері розробки теорії і практики туризму, створення нових маршрутів (зокрема, і комерційних), сучасного спорядження тощо».
— Отже, Володимире Анатолійовичу, розкажіть, будь ласка, детальніше про туризм як вид спорту – як, скажімо, оцінити, хто «мандрує» краще?
— Спортивний туризм складається з кількох дисциплін: пішохідний туризм, лижний, гірський (хоча я виступаю за те, що є пішохідний високогірний туризм, а те, що вкладають у поняття гірського – це альпінізм), водний, вітрильний, велосипедний, авто-мото і спелеологічного туризму. У кожному види, зрозуміло, є свої особливості. Тож у правилах наших змагань є загальна частина, що стосується спортивного туризму в цілому, і є положення з кожного окремого виду. Відповідно і суддівство змагань трохи відрізняється.
Федерація спортивного туризму України також розробила положення про суддів, яке відповідає на усі запитання: що суддям потрібно уміти, знати, які є суддівські категорії, як оцінюються спортсмени.
Основою спортивного туризму є походи. Наприклад, ми разом з вами захотіли у похід, скажімо, у велосипедний (я сам, просто, прихильник, фахівець і активний учасник саме цієї дисципліни). Ми надаємо усі необхідні документи до маршрутної комісії, заявляємо свої наміри. Вони вирішують, чи можна нас випустити на маршрут, враховуючи, в тому числі, стан здоров’я, фізичного та психологічного. Також комісія засвідчує, які категорії відповідає наш маршрут. Під час походу ми готуємо звіт, в якому фіксуємо усі місця, де ми пройшли – робимо фотокартки, текстові описи, ставимо печатки на підтвердження місця нашого перебування. Потім здаємо цей звіт, а фахівці вже оцінюють – чи складніший наш похід за інші, чи цікавіший, чи корисніший. Таким чином, виходить, чемпіонати з туристських походів – заочні.
— Як, власне, оцінюються походи?
— Експертна оцінка виставляється за п’ятьома критеріями:
1. Складність згідно переліку еталонних та класифікованих маршрутів і перешкод. Цей критерій оцінюється найвищою кількістю балів, отже є найважливішим при визначенні переможців.
2. Безпека. Рівень забезпечення безпеки спортивного походу визначається набором вдалих (або невдалих) стратегічних, тактичних і технічних рішень, які використовує група. Цей критерії багатогранний і повинен враховувати увесь комплекс заходів як на етапі підготовки, так і безпосередньо у поході. На значення показника «Безпека» впливає правильність та логічність вибору району маршруту, побудова нитки маршруту, планування графіку руху, вибір засобів пересування, сплаву тощо. Також враховується обґрунтованість відхилення маршруту від замовленого, відповідність технічних рішень реальним ситуаціям на маршруті, грамотне використання спеціального спорядження.
3. Корисність. Визначає ступінь корисності, значимості задач, які вирішені групою у спортивному поході. Залежить від інформативності отриманих результатів та своєчасного їх представлення. Цей показник враховує також наявність та об’єм суспільно-корисної роботи, що її провела група, а до того ж, якщо таке трапилося, участь в рятувальних роботах та надання допомоги потерпілим з інших груп.
4. Новизна. Включає такі поняття, як ступінь першопроходження (повне або часткове) оригінальність проходження маршруту або перешкоди. Крім того, повинні враховуватися нестандартність побудови і проходження маршруту, сполучення кількох районів походу без використання транспортних засобів, нетрадиційні терміни проведення спортивного походу.
5. Інтегральна оцінка, яку ще можна назвати параметром напруженості. Включає такі аспекти як інтенсивність руху групи (співвідношення протяжності і тривалості маршруту), насиченість маршруту перешкодами, автономність (визначається наявністю або відсутністю населених пунктів у районі СП, присутністю груп підтримки, взаємодією з іншими групами), аномальність природних та погодних умов, кліматичні особливості району. Причому «штучно» створене додаткове «напруження», як, наприклад, проходження маршруту вночі або в негоду, не має оцінюватися високо.
— А як судять окремі види?
— Кожен вид спортивного туризму має свої особливості, різні вимоги до учасників – починаючи від протяжності маршруту, і закінчуючи штрафними балами за певні порушення. Наприклад, у велосипедному туризмі – десь упав з велосипеду, де того не «передбачала» дистанція, уже отримуєш штраф. Якщо маршрут тривалий, і ми не можемо розставити арбітрів по всій дистанції, то визначальним уже стає час проходження (він обмежений). Потім з чистого часу вираховуються штрафи і команда отримує підсумковий результат – хтось «медальний», а хтось трохи гірший J. Говорячи про штрафні санкції, не можу не згадати про суворість міжнародних правил, зокрема, у пішохідному, гірському чи спелеотуризмі – там одні тобі штрафи, судити неймовірно складно, змагання перетворюються незрозуміло на що… Тому ми їх і не проводимо. Можемо наразі організовувати міжнародні змагання з водного чи велосипедного туризму (побачити їх можна буде у вересні у Криму), де правила чіткі і не перевантажені. Цього року провели турніри з лижного та водного виду.
— Чи проводяться чемпіонати світу, чемпіонати Європи з туризму?
— Поки що ні, але ми до цього йдемо. Справа в тому, що лише наприкінці 2011-го року було створено Міжнародну федерацію спортивного туризму, діє вона фактично лише рік. У 2013-ми, я повторюся, ми в Сумах провели вже міжнародні змагання з лижного туризму, а на річці Чорний Черемош – з водного. Наприкінці червня у Києві пройде турнір з пішохідного туризму, а у вересні в Алушті – з велосипедного. Вже ближчими роками ці змагання мають отримати статус чи-то Кубку, чи-то чемпіонату Європи. А загалом у нас календар змагань традиційно насичений – цього року заплановано три десятки змагань і 20 семінарів підвищення кваліфікації тренерів та суддів, які ми проводимо за підтримки Спортивного комітету України. Наразі нам не вистачає фінансування, в тому числі і через те, що спортсмени не змагаються і не беруть медалі ЧС та ЧЄ (бо їх немає). Але нічого, будемо «розкручуватися».
До речі, тепер, після створення Міжнародної федерації, ми можемо присвоювати нашим суддям міжнародну категорію – є люди, гідні цього звання. А так вийшло, що нині я – єдиний в Україні суддя міжнародної категорії зі спортивного туризму, адже ще за часів СРСР обслуговував великі змагання, туристські олімпіади і встиг таке звання отримати.
— Часто проводяться інтернаціональні походи?
— До нас багато іноземців приїжджає, на наші традиційні маршрути. На Кавказі особисто я зустрічав і поляків, і чехів, і американців і навіть австралійці – долали разом окремі частини дистанції. Якось на Памірі зустрів француженку, яка сама їхала на високо гір’ї.
— Чим сьогодні живе Федерація спортивного туризму України?
— У нас змінився президент Федерації: замість Анатолія Матвієнка, який дуже багато зробив для розвитку туризму, на цю посадку заступив Валерій Цибух, який свого часу працював Міністром молоді в Уряді Радянського союзу, відповідав за розвиток спорту,пізніше очолював Державну туристичну адміністрацію України. Свого часу, коли я викладав у КІСІ, він ходив до мене на велосипедну секцію, а зараз уже має звання Надзвичайний і Повноважний посол України, яке, як і звання Майстра спорту, дається на все життя. Він досвідчений і вмілий керівник, тож, думаю, у спільній роботі ми досягнемо прогресу, виведемо наш вид спорту на якісно новий рівень.
Також треба зазначити, що минулого року Україну прийняли до Європейського союзу велотуристів, я входжу до керівництва цієї організації – тобто рухаємося у вірному напрямку.
— Бувають у вашому виді спорту скандали, пов’язані з суддівством?
— Бувають, та ще й скільки! Часто учасники подають протести на рішення суддів – мовляв, я пройшов чисто певну перешкоду, а він мені штраф зарахував. Усі ці протести мають бути розглянуті. Особисто я наполягаю і буду наполягати, щоб передбачити у правилах такий момент: той, хто подає процес, вносить під заставу якусь суму грошей – якщо протест обґрунтований, гроші повертаються назад, якщо ж спортсмен щось «придумав», то гроші йдуть у призовий фонд. Така практика поширена у багатьох видах спорту. І люди вже думатимуть, чи «вигадувати» щось на рівному місці.
— А з «аферистами від спорту» доводилося стикатися?
— Нечесної боротьби практично немає. В окремих видах змагання проходять в усіх на очах – тут просто не зможеш махлювати. Хіба що на якихось дуже довгих дистанціях… Мушу сказати, що були випадки. Наприклад, на Кубку України з велотуризму на Житомирщині місцева команда на найважчій ділянці під’їхала трохи на автомобілі – але їх «розкрили» і покарали. Більше навіть і не можу пригадати подібного.
— Сьогодні діти приходять у спортивний туризм?
— Дітьми опікується окрема організація – Український державний центр з туризму і краєзнавства. Вона має свої філіали у кожній області – загалом аж 105 таких центрів. Проводяться змагання серед школярів і студентів. Малеча займається там, а вже потім переходить до нас. Співпрацюємо ми плідно. До речі, раз на два роки Федерація проводить чемпіонати України серед працівників освіти і науки – тобто серед тих, хто викладає у цих центрах туризму і краєзнавства.
— Взагалі – спостерігаєте зараз масовий приплив нових спортсменів?
— Ми регулярно ходимо в походи, змагаємося і на тому ж Чорному Черемоші постійно бачимо людей, які сплавляються на байдарках, катамаранах чи плотах. Ми запитуємо, звідки вони, якої категорії. А у відповідь чуємо: «А навіщо нам категорія, навіщо оформлюватися? Зібралися і попливли». Тобто зараз дуже багато так званих дикунів. Людям подобається подорожувати, усім цікаво, особливо якщо говорити про пішохідні, велосипедні чи водні походи, найбільш популярні серед населення. Якби всю цю масу охопити, то туризм за кількістю спортсменів дав би фори усім іншим видам. Якщо підняти статистику 80-х років, то в Україні у 80-х роках минулого століття туризмом займалося два з половиною мільйони учасників. Зараз офіційна статистика – 100-120 тисяч. Але з «дикунами» – значно, значно більше. Причому, вони проходять категорійні маршрути, за які могли б отримувати спортивні звання – але не хочуть займатися паперовою тяганиною. Що ж – будемо стимулювати.
{social}
{iarelatednews articleid=»1018,297″}