В 2014 році він став першим українцем, який виборов медаль на світовій першості з карате. Він тричі очолював рейтинг змагань K1 PremierLeague. Йому немає рівних в Україні та майже немає на континенті. Все це про Станіслава Горуну, двічі бронзового призера 53-го чемпіонату Європи з карате 2018 року. Каратист вважає, що своїм цілям потрібно відповідати, і тому він постійно самовдосконалюється та працює над собою. Про тренування, мотивацію та карате Станіслав розповів, завітавши до Спортивного комітету України.
Нещодавно ти брав участь у чемпіонаті Європи 2018 року, де здобув особисту бронзу. Крім того, чоловіча команда, до складу якої ти входив, теж посіла третю сходинку п’єдесталу. Як відбувались ці змагання?
Попередньо ми мали збори, вся наша команда на тиждень з’їхалися зі всієї України і всі разом ми тренувались по два рази на день, відпочивали і разом вечеряли. Це було типу тімбілдінга для збірної, де ми потрібним чином налаштовувалися. Після зборів поїхали в Сербію, куди прибули трохи завчасно, щоб адаптуватися і вже готові морально та фізично почали в четвер виступати.
Сітка в мене склалася не дуже зручно — я був внизу, тож з кожним боєм час між виступами дуже відчутно скорочувався, під кінець я виходив на татамі майже підряд бій за боєм. Часу на відновлення не вистачало, і тому на півфінальному поєдинку мені не стало сил аби дотиснути суперника з Угорщини Габора Гаспартакі. Той бій я програв і в подальшому вже боровся за третє місце з хорватом Ернесом Гарібовичем, цей бій я виграв.
Я, також, виступав в командах. Спершу ми зустрілись з росіянами та розгромили їх. Пізніше ми вийшли на іспанців. Мушу сказати, що протягом всіх змагань судді дуже підтримували саме іспанську команду і фактично вивели їх до фіналу. Тож хоча ми порядно так пройшлися по іспанській команді, перемога дісталась їм. І за командну медаль ми змагались з португальцями. З цією командою ми маємо попередню історію: 2 роки тому ми билися з ними в Монпельє, теж за третє місце. Там при рівних рахунках мала місце якась суддівська помилка, і нам довелось поїхати без медалей. Тож, цього разу ми на долю випадку не покладалися і з явною перевагою винесли португальців з татамі. Загалом я провів 10 поєдинків, 9 з яких виграв. В результаті маю 2 бронзові медалі.
Чи має для тебе значення битися в командному заліку чи в індивідуальному? Яким видам змагань ти віддаєш перевагу?
Те і інше дає результат. Обидва напрямки є дуже важливими. Командні змагання, навіть вважаються більш престижними. В індивідуальній категорії спортсмен представляє себе. Всі знають, що це спортсмен такий-то, його досягнення такі-то. А в командних категоріях акцент трохи інший, тут вже менше індивідуальності і команда презентує державу. На мою думку, в командних змаганнях більший ажіотаж та накал емоцій. Особисто мені в команді навіть легше битися, хоча і відповідальність більша, але мене це заводить, мотивує, дає заряд. Незважаючи на травми чи втому, я йду і рву суперника.
В командних змагання спортсмену може попастися суперник з іншої вагової категорії. Є розстановка в 5 людей, тренер визначає черговість, і після кожного бою може змінюватись порядок виходу спортсменів і, навіть самі спортсмени. Вся команда складає 7 осіб – п’ять основних та двоє на зміну, а отже допускається ротація всередині команди. Мені, наприклад, дістався боснієць важковаговик (+84 кг), він взяв у своїй категорії індивідуальне золото. Але коли ми зустрілися на татамі, то виявилось, що це був не його день. Бій закінчився з рахунком 8-0 на мою користь і самі боснійці були трохи в шоці. Тож, загалом я люблю команду, командні змагання додають адреналіну.
Розкажи як все починалось, як ти прийшов в карате?
Ножками. (посміхається)
Чому залишився, чому саме цей вид спорту?
Мені сподобалось, було цікаво. Я почав займатися карате у 13 років, а коли діти приходять на секції, то єдино що їм потрібно – це класно проводити час. Це єдина реальна мотивація. Тоді ще не було думок про змагання чи титули. Я спробував різні види спорту, ходив до різних тренерів, але практично з першого тренування в Антона Нікуліна я зрозумів, що то моє. В Антона Володимировича ігровий підхід до тренувань. Все будувалось на іграх з елементами карате. Це було цікаво, це розвивало і в той же час я вчився того, що було мені потрібно. І це сформувало мій своєрідний стиль в карате. Я по сьогоднішній день виходжу не битися, а обігравати суперників. Мені пишуть, що я працюю не так як всі, що людям це подобається.
Чи були переломні моменти, чи хотілося взагалі покинути спорт?
Так щоб кинути спорт зовсім – ні. Хотілося просто зробити перерву. На тиждень, на місяць, на два. Але така проблема є у всіх спортсменів. Це від перевтоми. Особливо складно в малому віці. Спортсмен у цей період дуже гостро відчуває конкуренцію всередині клубу. Всі ще приблизно на одному рівні, і кожне тренування є реальним стресом. На кожному тренуванні, постійно потрібно доводити, що ти кращий за інших, навіть в ігрових вправах. Зараз я вже старший та досвіду в мене більше, тож мені вже зараз набагато легше та комфортніше, ніж раніше. Але є такий момент, коли просто треба шукати собі причини аби продовжувати займатись.
Карате включено до програми Олімпійських ігор, які відбудуться вже через два роки. Як ти до цього готуєшся?
По-перше, це психологічна підготовка. Зараз всі тренування, всі думки, всі виступи на змаганнях, абсолютно все відбувається з конкретним вектором на Олімпіаду. Раніше я просто готувався до тих чи інших змагань, десь перемагав, а десь – ні, але за тими перемогами не було підтексту. А зараз за кожною перемогою криється рейтинг, адже саме відносно рейтингу розподіляють місця по сітці. Всі змагання зараз оцінюються з оглядкою на Олімпіаду. Ну і ажіотаж одразу виріс. Кількість спортсменів на змаганнях практично подвоїлась. Зараз, навіть на серіях Прем’єр Ліги ввели обмеження по кількості людей у категорії до 64 осіб, тому що через надвелику кількість спортсменів почала зриватись організація змагань і бої часом тривали до пізньої ночі. Разом із кількістю спортсменів збільшилась і кількість рейтингових турнірів. Зараз практично тиждень через тиждень ми їздимо на змагання.
Чи мріяв ти про Олімпіаду, коли починав свою спортивну кар’єру?
Ми якраз нещодавно говорили про це між собою. В нас був день народження нашого клубу і ми переглядали старі відео. Коли ми вперше готували відеоматеріал з привітаннями, то будучи ще зовсім малими, ми на камеру кричали, що хочемо на Олімпіаду, «ми всіх переможемо», «ми всі станемо чемпіонами» та наберемо купу золотих медалей. Хоча входження карате до Олімпійської програми ще навіть не обговорювалось. Але нам тренер це заклав ще на самому старті.
До речі про тренера. Хто він для тебе? Він лише спортивний авторитет, чи він вплинув на формування твоєї особистості?
Мій тренер – це людина, яка мене виховала. Я прийшов у карате в 13 років, а це перехідний період, коли діти шукають інших авторитетів, окрім батьків. І дуже важливо, коли поруч опиняється людина, яка правильно направить, правильно вставить мізки, пояснить якісь речі. Дуже часто люди доходять до певних неправильних висновків, тому що ніхто їм не підказав правильний напрямок думок. Тому в психологічному плані та в плані виховання мій тренер був моїм другим батьком. Я можу сказати більше: той характер, той темперамент, яким я зараз володію – це було закладено саме ним. Мій тренер десь в мене в середині сидить, його голос завжди мені щось там підказує або критикує. Крім того, методика Антона Володимировича — це щось абсолютно нове в світі карате. Мене дуже часто запрошують проводити за кордоном тренінги та семінари. І там я вчу людей тим речам, яким вчив мене Антон Володимирович. І те, що було новим для мене на початку моєї спортивної кар’єри залишається новим і сьогодні. От такий унікальний в мене тренер.
Що тебе мотивує? Що змушує рухатись вперед?
В першу чергу Олімпіада. Але це досить дивне для мене питання. Пишуть мені часом люди, питають та просять аби я поділився своєю мотивацією. Ну я реально не до кінця розумію, що мені з ними робити. Коли я чимось займаюсь, то я займаюсь цим для чогось. Якщо самому собі поставити питання: навіщо я це роблю, яка моя ціль та мета, то відповідь на це і буде мотивацією. Ставите собі ціль та йдете до неї. Якщо ціль не мотивує, то можливо це взагалі не та справа, якою варто займатися. Бажання чогось досягти, щось отримати має мотивувати саме по собі. От, наприклад, я знаю, що в мене Олімпіада через 2 роки. Я відверто заявляю, що раз я туди їду, то я там виграю. І все. Я бачу шлях до тієї перемоги і цих 2 роки я буду працювати до сьомого поту, робити все що треба і все що скаже тренер. Я не знаю як інакше.
Чого боїться чемпіон? Чи є в тебе страхи?
Навіть якщо вони і є, то я з ними легко справляюся. Я завжди дивлюсь на ситуацію об’єктивно. І я переконаний, що якщо логічно підійти до питання, то все насправді буде дуже просто. Та навіть, коли щось не дається, то нічого смертельного в тому немає. Дуже часто ми самі перебільшуємо значення якихось подій. Я вважаю, що боятися і переживати — даремна справа.
Чи є людина або герой, який тебе надихає?
Так. Це абсолютно реальна людина — Василь Ломаченко. Ми особисто не знайомі, але він мене заряджає, я захоплююсь його прикладом. Відверто кажучи, я мрію про спільне тренування. Мене дуже цікавить його техніка в пересуваннях.
Що порадиш людям?
Мій особистий девіз: хочеш більшого – ставай кращим. Тож, якщо людина прагне щось мати, значить їй потрібно для цього щось вміти, знати, робити. Ставте собі мету, будуйте шлях до неї та вперед!