Тетяна Воротіліна: Я відпиляла ногу не для того, щоб їздити на візку

Тетяна Воротіліна – дівчина-кіборг і єдина в Україні жінка, яка здолала марафон на протезі й стала рекордсменкою Національної Книги рекордів.

Майстер спорту з тенісу ампутувала постраждалу в ДТП ногу, щоб… бігати. І жити повноцінним, активним життям!

Вона займається спортом, тренерською діяльністю й реабілітує таких, як сама.

— Ти одна із тих людей, в якої життя поділяється на «до» і «після». Давай почнемо з «до». Розкажи про своє життя до аварії.

— Одразу тебе поправлю. Моє життя не ділиться на «до» і «після». Воно абсолютно ніяк не змінилося. Усвідомлення життя залишилося таким самим. Єдина відмінність: частина ноги стала металевою.

У дитинстві я не була сильною чи витривалою дитиною. Я погано переносила жарку погоду. Я грала в теніс, але влітку мені було складно тренуватися через спеку. Але з бігом я почала усвідомлювати, що це чудовий час, щоб над чимось подумати. І це почало мені подобатися. Коли ти поринаєш у думки, то не помічаєш процесу монотонного переставляння ніг. Пізніше пробіжки стали відпочинком від тенісу. Тоді я не знала про існування марафону і я не планувала його бігати. Більше того, я вважала, що я занадто слабка, щоб брати участь у таких змаганнях.

  • Коли сталося ДТП, ти була в Таїланді. Ти відкривала школу тенісу. Чому саме там?

— Я дуже люблю море, літо. Ми поїхали на відпочинок в Камбоджу. Нам сподобалося і ми вирішили там залишитися на деякий час. І потім в Бангкоці я побачила реальну можливість і необхідність, тому що на той час там взагалі не було російськомовних тренерів. А там дуже багато тих, хто хоче грати в теніс. Дуже багато змішаних сімей, і батьки хочуть, щоб діти чули російську. Можливість така була і на це був дуже крутий попит. Я за два тижні набрала повну групу.

  • Є можливість в Україні відкрити власну школу?

— Це не актуально. Мабуть, у мене змінився лектор. На той час теніс у мене був основним видом діяльності. А зараз я чудово розумію, що навчити грати в теніс може дуже багато людей. І не гірше, ніж я. А в мене є інші скіли, де людей не так багато

  • Саму ДТП ти пам’ятаєш?

— Так, звісно. Одного сонячного ранку я мала їхати на тенісні корти і друг запропонував підвезти мене на скутері. Ми їдемо хайвеєм, позаду  нас – фура. Вона вильнула і шипами переднього колеса зачіпає мою шкіру на нозі, розрізає її. Від зіткнення байк летить вліво, я лечу вправо, під заднє колесо фури. Моя нога намотується на заднє колесо. Мені дуже пощастило, що мене не затягнуло під фуру, а викинуло з-під неї. Я полетіла проти руху транспорту. І в мене було дві думки: «чуваки, не переїдьте мене, будь ласка» та  «наскільки круто пружинить людське тіло, як тенісний м’яч».

  • Одразу після аварії у тебе ще була нога. Чому її відпиляли?

— При аварії мені зірвало шкіру від середини коліна повністю вниз. Відірвало три пальці, шматок гомілкових м’язів. Спочатку ногу загорнули шкірою, для того, щоб не було відкритої рани. Спочатку лікарі просто боролися за моє життя. І я вже тоді зрозуміла, що потрібна ампутація. Це було, як щось очевидне. Потрібно було якомога швидше повертатися до активного життя.

 

  • Ти поверталася в Україну?

— Так, за місяць мене надіслали в Україну через те, що там лікування було дуже дороге. Ампутацію одразу зробити не можна було. Через те, що не було шкіри. Мій стан і так був дуже нестабільний. А ампутація призвела б до ще більшої нестабільності. Додатковий ризик, що піде сепсис. Тому довелося чекати. А потім я рік каталася по лікарях, шукаючи тих, хто зміг би відпиляти мені ногу. Я об’їхала більше 50-ти лікарень, і тільки в Німеччині лікарі погодилися це зробити. Більшість лікарів наполягали на реконструкції.

 

  • Я знаю таку історію, що ті гроші, які збирали на твоє лікування, до тебе не дійшли?

— Не всі, частина. На жаль, у мене дуже дивні відносини з батьками. Одразу після аварії Антон (хлопець, з яким була Тетяна під час аварії) створив паблік в Фейсбуці по збору грошей. Були викладені реквізити карти моєї матері. А коли потрібно було вже платити за лікування, то мати просто відмовилася переказувати гроші.  І я вмовляла її декілька разів, але це ні до чого не призводило. Уже в Києві я дізналася, що колеги-тенісисти приносили їй гроші.

  • Як вона це аргументувала?

— Коли я була ще в Банкгоці, то вона говорила, що мені так на краще. Типу, вона хвилювалася, що в мене відберуть ці гроші.

— Ви зараз спілкуєтеся?

— Можемо привітати один одного на Новий рік чи День народження. Але не більше. Я не знаю, чи можна назвати це спілкуванням. Розумієш, у мене немає поваги до своїх батьків, як до людей. Я постійно намагаюся працювати над собою. Людям здається, що я надзвичайно сильна людина, але це стосується тільки моєї ноги. Бо це я прийняла рішення уже в 22 роки. Зараз я розумію, що в мені є багато негативних установок. Коли я намагаюся розібратися, звідки вони в мене з’явилися, то в мене ще менше бажання спілкуватися зі своїми батьками. Аварія просто розставила всі крапки над і.

  • Сьогодні ти спікер, марафонка, рекордсменка. Не можу не запитати про досить скандальну ситуацію пов’язану з тобою. Перший свій марафон ти пробігла в Росії. Як ти ставишся до ситуації між нашими країнами?

— Коли я була в Банкгоці, і в мене закінчилися гроші на лікування, то в Україну допоміг мене надіслати Ройзман (ексмер Єкатеренбурга). Коли мені потрібні були кошти на ампутацію, то 90% людей, які мені допомогли були люди, в яких російський паспорт. Так, мені не подобається ситуація з анексією Криму, я засуджую війну на сході України, але разом з тим  я вдячна тим людям, які допомогли врятувати моє життя.

  • Марафон на протезі. Що найскладніше?

— Я не можу сказати, що марафон – це про фізичну штуку, це про моральне. Тут важливо зрозуміти, чи готовий ти морально це зробити. Темп, з яким бігаю я – це не складно. Якби я бігала його за 3 години, я б, можливо, говорила інакше. А так… Я просто переставляю ноги. Мій біг дуже елементарний. Так як бігаю я, може будь-хто. Бігати на протезі не набагато складніше, ніж на звичайних ногах.

  • Тоді чому ти єдина в Україні серед жінок, хто зробив це?

— Тому що люди не вірять в себе. Мені написала одна мама, що її дитині ампутували ногу з середини гомілки, так як у мене. Вона запитує, де знайти спеціальну школу, чи зможе її дитина плавати. Спеціальну школу? Я їй відповіла. Розумієш, у людей все в головах. У Радянському Союзі людей з інвалідністю відселяли у віддалені райони міста, селили на найвищих поверхах, щоб вони не виходили на вулицю, щоб візуально сформувати місто, в якому все добре. Тому і досі для наших людей протез – це катастрофа.

  • Зараз ти багато їздиш з лекціями, на змагання. Ти вважаєш це своєю місією? Як тебе зустрічають?

— Насправді, зустрічають всі дуже класно. Так, я вважаю, що це дуже важливо. Щодо протезу я прийняла рішення в 22 роки. Я чітко розумію, що він не робить мене кращою чи гіршою людиною. Це просто металева нога. Вона ніяк не змінює мене.

  • Чи часто люди без кінцівок приходять до тебе тренуватися?

— Зазвичай, люди соромляться, приховують. Мені хочеться донести до них, що протез – це просто аксесуар, він не змінює нічого. Мені рекордсменкою стати було дуже просто. Достатньо було просто пробігти марафон. Хоча, я могла його навіть пройти. Бо цього не робить ніхто. Вони не роблять цього не тому, що вони не зроблять цього фізично, вони не готові морально.

  • Для всіх ти надзвичайно сильна людина, але в першу чергу ти – жінка. Наскільки часто ти плачеш?

— Раніше лише батько міг довести мене до сліз. А зараз, коли починаєш розбиратися в своїх причинно-наслідкових моментах: чому все стало так…  Востаннє я плакала на марафоні. Десь на 28-му кілометрі мені стало себе дуже шкода. Більшість уже пробігли, було дуже боляче, постійні судоми. Мені стало дуже-дуже сумно, стало себе шкода. Я поплакала, а потім я зрозуміла, що я ж сама вирішила бігти. І оцей самоаналіз допоміг мені.

— Збираєшся на Паралімпійські ігри?

— У паралімпійській програмі є теніс на візках. Мені пропонували, але ж не для цього я відпилювала ногу щоб кататися на візку.

Безумовно, я захоплююсь спортсменами, що грають на візках. Це неймовірно енергозатратно і не просто. Але для мене це вже інший теніс. Я надто люблю переміщення по корту… ногами. Грати з людьми на звичайних ногах я можу, але зараз мені не вистачає рівня. Бігти марафон простіше, ніж бігати по корту.

Ще мені пропонували легку атлетику. Але в мене забагато ноги, щоб бігати стайєрські дистанції. А спринт — не моє фізіологічно. Хоча кілька місяців я вчилася стрибати в довжину.

Можливо, спробую себе в інших дисциплінах. Цього тижня зустрічаюсь з тренером Паралімпійської збірної з плавання.

Це моя мрія, про яку я дуже соромлюся говорити… оскільки вважаю себе недостатньо гідною.

— Ти надихаєш тисячі людей. А хто надихає тебе?

— Книга рекордів Гіннеса. І якщо мені потрібне натхнення, то періодично переглядаю її.